Очевидно для того, щоб реально подивитись на навколишній світ, потрібно зі всього маху вляпатися в лайно. Це отвережує, збуджує природність почуттів і скидає рожеву пелену з очей.

Вчора я мав таке щастя. Дякувати Богу, що відбулося це скоріше, аніж пізніше. Можливо тому не так гірко й образливо.

В Джорджа Оруела є прекрасний роман, в оригіналі називається «Farms», росіяни переклали більш смачніше – «Скотоферма». Не буду робити короткий виклад, кому цікаво – перечитає, тим більше, не такий він і великий за обсягом. Можна осилити. Повторюсь, досить повчальна річ. Не полінуйтесь.

Тепер, по суті. Як вже колись казав, захопився новою для себе забавкою – Фейсбуком. Річ досить цікава, втягує з головою. Знаходиш дуже багато незнайомих, цікавих, неординарних людей. А ті, кого знав лише з публічного життя, відкриваються у, часом, зовсім неочікуваному світлі, проявляються у несподіваному ракурсі. Десь це захоплює, десь – не дуже, але цікаво.

На сторінках мережі розгортаються бурхливі дискусії з найнеочікуваніших питань, політичні пристрасті бурлять «недитячі». Проте, чи то мені так щастило, чи загальна культура спілкування така, будь-яка спроба перейти на тональність «ти – дурень, ти сам – дурень» присікається самими ж учасниками дискусії, або модератором чи адміністраторами груп. І це добре. Бо в запалі суперечки чого не буває? З хамом, що дозволив собі зайвого, просто перестають спілкуватися й ігнорують.

Правилами ФБ передбачається можливість, за бажанням, в інформаційній сторінці висловити свої політичні, релігійні, суспільні переконання. Перед тим, як вступити в дискусію, надаю перевагу заглянути на інформаційну сторінку співрозмовника, так простіше вести розмову. Більше того, убезпечує від ненавмисної образи чи приниження, скажімо, релігійних переконань. І це – нормально. З людьми діаметрально протилежних політичних поглядів, взагалі намагаюсь не вступати в дискусію, бо така розмова є контрпродуктивною з самого початку і крім взаємних звинувачень нічого не несе. В кінці кожен і так залишається при своєму.

Так було і вчора. Зав’язалось, як на мене, досить цікаве спілкування на предмет прийдешніх виборів зі всім, що з того витікає. Тут, звідки не візьмись, появляється такий собі Eduard Leoniv і, з місця в кар’єр, починає «ліпити» дурню несусвітню. Спочатку спробував відповісти акуратно й виважено, пам’ятаючи про правила доброго тону і тому подібне. До речі, дуже різні люди інколи вступають в дискусію, ну дуже різні. З цим доводиться миритися. А що зробиш? Так само і з цим «пришельцем». Спочатку подумав, що якийсь молодий гарячий прихильник однієї з політичних сил таким чином висловлює своє бачення ситуації. Подальші його повідомлення розвіяли мої сподівання. Апогеєм виявилось ось це: «Eduard Leoniv Так відбувається, шановний пане Олеже, тому, що ви особисто бидло закомплексоване і нікому не потрібні. Боїтесь спілкування чи бійки – то ігнор Вам, але не трапляйтесь на шляху – копняк не забариться. Вічно Ваш, Депутат Тернопільської обласної Ради від Всеукраїнського Об”єднання “Свобода” Едуард Леонов.» Подаю весь пост для повноти уявлення з ким маємо справу.

Для людини зі здоровою психікою й толерантним ставленням до думки опонента, завжди є неочікуваним відверте хамство співрозмовника. Я – не виняток. Мене також, на якийсь час, подібний тон вибив з колії. Так стається, коли, десь в середині, бурлить нестримне бажання відповісти тією ж монетою, у тому ж тоні, проте, здоровий глузд бере гору і стримуєш себе. Інакше, чим ти відрізнятимешся від подібного «обсерватора»?

Відверто кажучи, не хотілось і цього писати, але, навіть враховуючи, що написане може зіграти зі мною і тією справою, що я зі своїми «друзями по нещастю» започаткував, злий жарт, промовчати – не маю права. Просто перестану себе поважати.

Якби ці закиди зробила пересічна людина, котрій не сподобалось моє бачення якогось аспекту суспільного життя, це можна було б просто списати на її нестриманість, викривлене бачення, або що інше. Проте, подібних висловлювань припустився регіональний партійний керівник політичної сили, котра перебуває при владі, депутат обласної ради. Людина, що за своїм визначенням, є носієм й провідником ідеології партії, яка висунула його на ці посади. А тому, вони є взаємовідповідальні один за одного.

За великим рахунком, мені все одно яким прапором розмахує «бидлогопота» – синім, чи блакитним. Їх внутрішнє єство від цього не міняється. Мені не все одно, коли представники цієї категорії починають вчити мене і мені подібних, як любити Україну. Повірте, не їм це робити. Принаймні, я мав набагато вправніших вчителів. Скажу, навіть, більше. Цієї любові не можна навчити, з нею народжуються, вона всмоктується з молоком матері і приноситься у свідомість колисковими, яких нам співали наші бабуні і розповідями сивочолих дідусів. Ідеологічні новонавернені неофіти не дадуть цього. Якими б щирими у своїх спробах вони не виглядали.

А ще гірко мені від усвідомлення того, що подібні до мого «фейсбукшного» опонента репрезентують, і мене в тому числі, у представницьких органах місцевої влади. Як колись казали: «Через них і мене впізнають». Відчуття не з найприємніших.

І на сам кінець. Вже давніше, в одному з дописів, ніби передбачуючи таку ситуацію, я зізнався, що інколи за, по суті, дуже правильними й потрібними словами криються особи, які своєю поведінкою насторожують мене. Складається враження, що всі ті правильні слова є лише ширмою, прикриттям для творення огидних речей. Може настати критичний момент, коли, з одного боку люмпенізована «бидлогопота», а з іншого – бізнесмени від націоналізму візьмуть тих ідейних під гумові чоботи й змішають з гидотною смердючою субстанцією, якої так багато назбиралось у цьому середовищі.

Може, час прибратися?
Олег Мартинюк