Опора Титанів – саме так іменуються жінки з непохитною силою волі, яких об’єднали у велику спільноту головні героїні сьогоднішньої моєї розповіді, жінки, котрі щодень, щоніч проживають з болем, переживаннями, тривогою, та попри все – з міцною вірою, незламністю духу в сув’язі з молитвами до Всевишнього; жінки – Героїні, пише Чортків Сіті.
Спілкування було дуже хвилюючим, до щему в серці, оповите неабиякою зворушливістю. Сподіваюся, переповідане торкнеться і ваших сердець, шановні читачі, стане спонукою до роздумів про вчорашнє, сьогодення й майбутнє; про цінності в житті; й ні краплі байдужості в круговерті існування всіх нас в цьому світі.
Отож, знайомтеся, мої візаві: Андріана БОЙЧУК і Ольга ХОМИН.
Фото Любомира Габруського
Слід сказати, впродовж усього нашого спілкування жінки попри втамування душевного болю (який час від часу видавали сльози в їхніх очах) трималися, як Титани. Авжеж! Вони ж – дружини незламних воїнів-Титанів. До слова, дружини, матері, сестри, сплетені одним болем – лихоліттям сьогодення – об’єдналися, створивши Громадську організацію, яку в співзвучність воїнам-Героям так і назвали: «ОПОРА ТИТАНІВ». Та про це згодом…
Немає чіткого ліку – скільки чекати в нестерпній невідомості
Андріана Бойчук – з Калинівщини (що на Чортківщині). Ще зовсім юна – 24 роки, та напрочуд сильна духом!
Фото зі сімейного архіву Бойчуків
«Війна не перебирає: чи ти доволі юна, молода жінка, чи ти вже прожила пів віку, – каже Андріана. – І немає чіткого ліку – скільки чекати в нестерпній невідомості; нема визначеності – що далі… Не раз із Олею задумувалися над створенням свого окремого жіночого штурмового підрозділу, аби в першу чергу своїх чоловіків визволити з полону.
Спілкування не виокремлювалося почерговістю розмови: то з Андріаною, то з Олею. Це було просто не можливо. Бо обидвох моїх співрозмовниць супонить один біль, тому жінки майже на кожне запитання відповідали в унісон. І втішалися тим, що віднайшли (як казали) одна одну, стали підтримкою і надійною опорою одна для одної. А познайомилися вони у Вайбері в групі «10-та бригада».
Ольга Хомин мешкає у селі Звиняч (також – Чортківський край). Відразу ж при зустрічі мені кинувся в очі (як-то кажуть) на шиї жінки ланцюжок із жетоном військового. Запитую…
Фото зі сімейного архіву Хоминів
«Коли я дізналася, що чоловік пропав безвісти, замовила для себе жетон. Який мав би носити Богдан. Ось тепер завжди (не лише в думках, у серці) при мені часточка рідної людини», – відповідає.
«А мій жетон, – доповнює Андріана, – поки що зберігається вдома, в коробочці. Спочатку носила його на собі з думкою, що чоловікові буде приємно від цього. А потім вирішила: Сергій повернеться, віддам йому жетон, якщо дозволить, носитиму я».
Незламні воїни – наші захисники
Чоловік Андріани – Сергій Бойчук. 14 липня 2022 року поблизу населеного пункту Спірне (Бахмутський район, Донецька область) потрапив у полон. В російському полоні (з нестерпним болем повідомляти) йому виповнилося молодечих 30 років…
Автор: Фото зі сімейного архіву Бойчуків
В лнр Сергія засудили до 20-ти років ув’язнення строгого режиму. Судилище над нашим Героєм відбулося цьогоріч 28 серпня. З жахом я сприйняла цю звістку. Нелюди рашистські!
Чоловік Ольги – Богдан Хомин. Підписавши контракт на військову службу, пішов захищати Батьківщину. З 28 травня 2022 року Богдан вважається пропалим безвісти. Це сталося в районі Бахмута, як розповідає Оля. А перед тим стояв в обороні на окраїнах Києва, поблизу Чорнобиля, в Малині, біля кордону з білоруссю.
Автор: Фото зі сімейного архіву Хоминів
Відтак їхня переписка продовжилася 25 травня 2022 р. (коли Богдан був уже поблизу Бахмута). Потім був дзвіночок дружині ще 27 травня, а 28-го того ж місяця звістка – зниклий безвісти. Ви уявляєте: більше півтора року Ольга живе в тривожній невідомості, та, як каже, з непохитною вірою – живий!
Є безумовна непохитна віра!
Скільки вже порогів оббили (як мовлять) ці жінки; скільки листів, заяв, запитів уже написали; скільки різних зустрічей організували; навіть в ООН постукали… Та, на превеликий жаль, ще немає навіть проблиску в цьому, здається, безкінечному темному тунелі. А коли я мовила їм, що надія на краще завжди повинна бути, то жінки в один голос виправили: «Не надія, а віра! Безумовна, непохитна віра! Вона є і буде! Ми боротимемося до останнього свого подиху!».
Автор: Любомир Габруський
Схиляю голову перед такими жінками, перед воїнами, які попри втому, попри негаразди зі здоров’ям все ж не покидають бойові позиції і стоятимуть до остаточної перемоги над ворогом.
Спогади, переплетені з болючим сьогоденням
«У перший же день повномасштабного вторгнення, – розповідає Андріана, – Сергій сказав мені: «Ти підготуй себе до жорстокої війни як морально, так і фізично. Ти повинна бути стійкою і готовою до всього – хто б і що би тобі не говорив»… Він збирав собі рюкзак і водночас мені сумку. Казав, що мені обов’язково треба буде виїхати з України, тим паче, що у нас маленький синочок – Ілля, в першу чергу треба думати про його безпеку.
Автор: Фото зі сімейного архіву Бойчуків
Як зараз пам’ятаю: складав теплий одяг (мій і малого), ліхтарик, батарейки… Сергієві повідомили, що вранці 25 лютого бути вже з речами у військкоматі. Кілька годин я сиділа, очікуючи чоловіка. Вийшов і сказав: «Мене зачислили в 10-ку» (10 ОГШБр «Едельвейс»). До речі, коли Сергій потрапив у полон (про що я вже знала), телефонує мені якась журналістка одного з москальських телеканалів і каже: «Ви знаєтє, што ваш муж у нас в плєну?». А потім сказала, що перекинуть мені його відеозвернення. А я зі свого боку маю записати відео йому в підтримку… Якийсь момент мене охопив страх. Але, взявши себе в руки, записала відео… Знаючи добре свого чоловіка, його емоції, почування, з відео (яке мені прислали) зробила висновок: все, так би мовити, по протоколу. Зрозуміло, що змонтовано. Він був, як зомбі – жодних емоцій»…
Автор: Любомир Габруський
«А я досі не можу, як кажуть, кінці з кінцями звести, аби прояснити реальну ситуацію зникнення мого чоловіка, – продовжує Оля. – Здається, є зачіпка, починає змотуватися все в клубочок, і враз – ниточка обривається… Свідчення побратимів, слідчих різняться, розповіді наче б то очевидців – кардинально щоразу змінюються… Багато хто писав, що мій чоловік загинув… Ні! Я вірю – Богдан живий, він повернеться!
27 травня 2022-го упродовж дня Богдан тричі телефонував, ми розмовляли. У надвечір’я він попередив, що кілька днів не виходитиме на зв’язок – працюватиме. Чекала… Пізніше дізналася, що саме 27-го Богдан телефонував усім рідним, друзям…
Внучок Сашко (8 років) знає, що дідусь б’є москаля; знає, що дідусь обов’язково повернеться. Коли приїжджаю до дітей, то Сашко завжди мене запитує, чому я одна, де дідусь, коли приїде?..».
Любомир Габруський
зі сімейного архіву Хоминів
Моменти, пов’язані з містикою
«Якось одної півночі вимкнули світло, відповідно, не було й інтернету, – пригадує Андріана. – Тоді мене просто прорвало на плач. Благала Бога, щоби дав мені хоч якусь вісточку про Сергія, що з ним все добре. І… Вмикається світло, та інтернету ще не було. Враз – телефон сповіщає про смс: «Я був з твоїм Сергієм»… Коли з’явився вай-фай, мала змогу поговорити з тією людиною. Дізналася, що Сергій потрапив у полон будучи пораненим. Але мене заспокоїли трохи, що з ним все добре… Окрім того, снилося, що я в шалених пошуках чоловіка»…
«У день 28 травня, – мовляла Оля, – в мене зненацька заболіло серце. Було відчуття, наче б’ється два серця… Направду! Ніякої тривоги, ніякого передчуття біди… Натомість, коли мені ще навіть не вручили сповіщення (а це було 30 травня) про зникнення безвісти Богдана, місцевий священник почепив на прапор України траурну стрічку за моїм чоловіком. От тепер я і думаю: стук двох сердець – це знак, що Богдан живий… І сон: військові несуть труну з тілом мого чоловіка, потім – хтось з них сів, хтось приліг, наче перепочити. А я обернулася до труни і бачу: Богдан сидить! Кажу йому: «Ми ж тебе хоронимо», а він мені: «О ні! Не дочекаєтеся!»…
Як живеться в постійному очікуванні
– Дівчатка (по-іншому просто не можу назвати цих миловидних панянок), як вам живеться в такому, скажімо, підвішеному стані, в постійному очікуванні?
«Підтримкою одна одної, – відповідають в унісон. – Щодня в групі робимо так звану перекличку. А нас уже – більше 300 осіб, рідні яких: хто в полоні, хто безвісти пропалий, а хто – загинув… Географія нашої групи – вся Україна. Все буде добре! Вірити лише в краще!».
Автор: Любомир Габруський
Риторичне запитання і… порада
Під завісу оповіді поставлю, мабуть, риторичне запитання: чому до полонених рашистів-убивць в Україну дозволено приїжджати їхнім матерям, дружинам, яким, до речі, надають статус біженців, полоненим ще й виплачують по 10 тисяч гривень?! А що ж наші воїни в рашистському полоні – як в пеклі?!
І ще… Даруйте, дозволю собі дати декотрим – надто допитливим – пораду: не лізьте в душу цим жінкам із зайвими запитаннями, на кшталт: дзвонить чи не дзвонить (чоловік); чи отримують вони (жінки) фінансову допомогу, компенсацію, а тим паче – скільки і тому подібне… Навіть якщо без усякого злого наміру цікавитеся. Краще – щиро помоліться, нехай Господь множить їхні сили й віру в те, що всі негоди підуть в небуття, змінивши біль на радість – повернення чоловіків – Героїв – додому, до щасливого сімейного життя на многії та благії літа.
Саме з таких жінок – Опори Титанів – слід брати приклад, вчитися у них непохитності, витримки й віри в Перемогу!
