Який уже рік поспіль зі мною завжди спогади про перші дні перебування в Португалії. Тривожно було на душі, бо обіцяної роботи довелося чекати довгих три тижні. В томливому очікуванні, щоб якось позбутися важких думок, потроху знайомився з містечком Албуфейра. Інколи здавалося, що я в Одесі 1970-х років, бо, на превелику радість, серед чужої мови (там це була російська) чув рідну, українську. І життя набирало іншого змісту.
Одного вечора, стоячи біля автобусної зупинки неподалік будинку, в якому тимчасово поселився, побачив двох уже таки добряче підпилих земляків. І почув їхню коротку розмову.
— Богдане, побажай мені щось приємне, — міцно обнявши друга, просить один.
— Без проблем, Миколо, — відповідає другий. — Отож, щоб ти відзавтра і якнайдовше залишався без роботи.
Первинний, секундний мій шок раптово змінився на сміх. «Одразу видно наших, — подумалось мені. — Гумор, добрий настрій потрібні завжди і в усьому».
Цей курйозний випадок і поклав початок збиранню усмішок й анекдотів із нелегкого життя-буття мігрантів з України в далекій Португалії.
Хочу, щоб читачі оцінили ці спроби, тим паче, що отриманий безвіз збільшив число імігрантів з України. А стрес у новому середовищі сприймається найкраще та спокійніше тими, в кого є почуття гумору. Воно допомагатиме долати та обходити повсякденні життєві труднощі…
З побажанням веселого настрою — Степан СТРУБИЦЬКИЙ.
Розчарувалася
Три довгих роки Олена чекала, допоки Степан, спочатку сам легалізувавшись у Португалії, зробить офіційний виклик на постійне перебування там. І як повелося, напочатку ніяк не могла звикнути до місцевих традицій. Одного недільного ранку зібралися вони удвох в Алмансіл, на речовий ринок — треба було посилку додому надіслати. Проходячи довгими рядами виставленого краму, Степан час від часу зустрічав знайомих та колег по роботі. Були серед них як земляки-українці, так і місцеві. Зупинившись на мить, тиснули один одному руку, обнімалися, а затим цілувалися (чи просто робили вигляд) у щоку. Потім відрекомендовував Олену, і ця процедура продовжувалася з нею. Десь на п’ятому такому знайомстві Олену «прорвало». Взявшись у боки, повногруда та пишнотіла, вона «вибухнула»:
— Невже і насправді мене більш ніде поцілувати, як тільки в щоку…
Нас же більше
Десяток українок працювали поблизу Фару в теплицях старого португальця Жуау. Спочатку дівчатам досить-таки важко було второпати, що і як треба робити, хоча усі без винятку в Україні мали чималі присадибні ділянки з парниками і теплицями, в яких заробляли копійки на хліб насущний.
Хазяїн, бажаючи якнайшвидше навчити працелюбних і красивих імігранток португальської, кожного ранку, показуючи на реманент чи якісь інші предмети, по кілька разів повільно говорив їхні назви. А трошки пізніше запитував у котроїсь із робітниць:
— Уке е ішту?
— Граблі, — казала Олена із Радехова.
— Відро, — вторила подрузі українською Галина із Самбора.
— Нау, — незле сердився старенький Жуау, кумедно тупаючи ногами, і вкотре говорячи: — Esto e аncinho, mas isso e balde.
Це повторювалося щодня по кілька разів упродовж десятигодинного робочого часу. Дівчата, бажаючи дошкулити патронові за настирність, завжди при ньому між собою говорили рідною мовою, хоча уже дещо добре завчили із португальської. Хоча розуміли, що рано чи пізно треба таки почати говорити мовою країни, хліб якої їсиш щоденно.
Коли наступного дня, рано-вранці, допоки трішки прохолодно, старий Жуау звично з’являвся в теплиці, дівчата, згуртувавшись і посміхаючись, готувалися до чергового міні-іспиту з мови. Та цього разу вийшло зовсім інакше. Взявши в ліву руку граблі, а в праву — відро, патрон, наблизившись до дівчат, привітався і замість запитання, сказав спокійно: — Este е ancinho, — і підняв ліву руку. — Este — відро.
Дівчата на якусь секунду від несподіванки затихли, а потім, не змовляючись, заплескали в долоні.
— Напевно, скоріше він навчиться по-українськи балакати, аніж ми по-португальськи, — підбила підсумок початку робочого дня Леся із Нагуєвичів. — Нас же вдесятеро більше, і він таки мусить пристати на наше.
Чиста правда
Повертаючись автобусом з обласного центру Фару в «рідне» село, мимоволі почув розмову двох молодих українок, що сиділи позаду мене.
— Місяць була у відпустці вдома, у Чорткові, — говорить одна з них. — Якось розповідаю чоловікові, що бачила в португальському телесеріалі, як головний герой розсипав по підлозі спальні апельсини, а ліжко осипав пелюстками троянд. Мовляв, це мало вигляд не тільки романтичний… А Микола мені: «Добре, Марійко, що у вас там, у Португалії, апельсини, мабуть, у декілька разів дешевші, аніж у нас… картопля, — і продовжив: — Ну, хочеш, Марусю, за п’ять хвилин два мішки картоплі розсиплю? Зачекай, а чого це ти загнівалася, а я ж тобі чисту правду кажу, а ти серіали переповідаєш».
Потеплішало
Живемо на краю Європи, та, як водиться, повсякчас думаємо, переживаємо за рідну країну, близьких і знайомих. Дзвоню напередодні Нового року до товариша, що мешкає у Львові:
— Як там погода у вас, — цікавлюся найперше. — Із телевізора оце взнав, що вчора майже тридцять градусів було.
— Було, було, — відказує Богдан, — але сьогодні від ранку уже трішки тепліше стало, пуховик у кімнаті на верхній гудзик уже можна не застібати.
Бик-антикомуніст
Зустрілися в кафе два куми. За чаркою модригоньї розбалакалися. От один і каже:
— Оце ходив я, куме Петре, вчора на кориду. І не жалкую ні за часом, ні за грошима потраченими. Настрій отакенний. — І підняв кум палець угору. — Арена, така велика та гарно прибрана квітами, стрічками різнобарвними. На трибунах усе більшість жінки — теж гарні та приємні. Випустили бика на арену — величезний такий бик, блискучий та чорнющий, як смола. Тореадор теж вийшов — гарний такий, у розшитому одязі, капелюсі крислатому, як у наших гуцулів. Усі притихли на мить. І раптом, куме, ви не повірите, тореадор дістає комуняцький прапор. Ото б і вам початок того побачити — усі навколо зашуміли — неначе із розуму посходили. Навіть бик розлютився на комуняцьке, тореодор заледве на стіну від розлюченого видряпався.
Звичка залишилася
— Я от уже за більш як десять років перебування в Португалії майже постійно проживав на орендованих квартирах. І як правило, завжди десь поблизу будови, — розповідає Микола друзям. — І всі вони завжди були на чотирьох-п’ять земляків — так набагато дешевше обходиться. А ото позаторік оженився на португалці Ельзі. Живу в її квартирі — спокій та благодать. Але, на превеликий жаль і сором перед коханою, ніяк не можу відвикнути від проклятущої звички — після відвідання туалету завжди забираю із собою туалетний папір.
По-англійськи
Український імігрант у Квартейрі заходить у магазин вітчизняних (а насправді німецького виробництва) виробів та продуктів, як-от кілька або ковбаса «Докторська» чи горілка «Пшенична сльоза». Ознайомившись із асортиментом, звертається до продавчині:
— Зважте, будь ласка, половинку рулета «Домашній», о’кей?
— О’кей, о’кей, — відповідає та, рада черговому покупцеві.
— Дайте, будь ласка, дві банки шпротів, баночку хрону «Стоячий» та банку меду «Липовий», о’кей?
— О’кей, — ще з більшим задоволенням каже продавчиня.
— І насамкінець зважте, будь ласка, зо три свіжокопчених рибинок. Побільших, будь ласка. О’кей?
— О’кей.
Отримавши «пробиті» апаратом товари, не поспішаючи розплачується і знову звертається до продавчині:
— Вибачте, будь ласка, а це нічого, що я з вами, землячкою, англійською мовою розмовляю?
