Троє захисників України — з однієї хати! Наталія та Юрій Марінкіни із
села Чорний Ліс Залозецької громади мають ким пишатися: троє
їхніх синів захищають Україну.
Виховало подружжя п’ятеро синів. Троє нині у лавах ЗСУ, а двоє — волонтерять.
Наталія Олександрівна працює директоркою Крутнівської ЗОШ І-ІІ ступенів, що
в Лопушненській громаді на Кременеччині. Із перших днів масштабної війни
гуртує своїх колег, учнів та односельчан — збирають допомогу для захисників.
Всією сім’єю теж долучаються до волонтерства, бо розуміють наскільки це
важливо.
Крутнів — маленька дружна родина
— Крутнівська школа — маленька дружна родина! Освіту в нас здобувають 53
учнів. Нещодавно школярі разом із батьками приготували випічку, смаколики й
організували благодійний ярмарок, — каже Наталія Марінкіна. — Виручені
кошти перерахували на безпілотник для 44-ої окремої артилерійської бригади
ім. Гетьмана Данила Апостола. Крутнів активно допомагає нашій армії. Люди
печуть печиво, збирають продукти для військових, закуповуємо для них
необхідні речі. Потрібно щось для захисника з нашого села — щиро, хто скільки
може, здають. Через обстріл енергетичних об’єктів часто залишаємося без
електрики, але ніхто не скаржиться, навпаки стаємо сильнішими й готові ще
більше допомагати, щоб якнайшвидше закінчився цей жах війни. «Що там світло
— потерпимо! Зате ми у своїй хаті, маємо що їсти, нам тепло, а ось про наших
воїнів треба дбати», — кажуть. Будемо й далі дбати! Наші школярі плетуть
маскувальні сітки, щоб на передовій прикривали позиції і техніку, малюють
малюнки, виготовляють обереги. Діти розуміють, яку біду ворог приніс на нашу
землю. Всі ми хочемо перемоги й віримо в перемогу.
«Воюємо і волонтеримо — до перемоги»
— Троє моїх синів несуть службу в ЗСУ, то знаємо про ситуацію на фронті, про
потреби наших захисників, — продовжує розповідь жінка. — Син Павло чотири
роки брав участь в АТО на Донбасі. Від 2014-го року ми допомагаємо
українській армії. Проте в попередні роки не було ще такого пекла, як нині.
Наші воїни проходять страшне… Коли почалася масштабна війна, Павло приїхав
із Польщі й відразу пішов на мобілізаційні збори. Йому 34 роки. 25-річний
Назар подався добровольцем, не чекав на повістку. Наймолодший 19-річний
Володимир навчався у військовому ліцеї в Надвірній на Івано-Франківщині.
Восени пішов на строкову службу, а цьогоріч підписав контракт. Найстарший
син Олександр мешкає з дружиною Іриною та донечкою Алінкою у Тернополі. У
перші місяці допомагав Теробороні — зустрічав переселенців, пильнував
порядок в обласному центрі. У родинній оселі з нами живе син Святослав —
допомагає поратися по господарці, а ще волонтерить зі мною — треба щось
зібрати по селі чи кудись доправити, завжди виручає. Мій чоловік зараз у
Польщі на роботі, але завжди з нами на зв’язку, вболіває за все.
«Такого бандерівця ще треба пошукати»
— Мій чоловік — росіянин, але такого бандерівця ще треба пошукати, — жартує
Наталія Олександрівна. — Переїхав він в Україну в 1988-ому. У радянські часи я
трохи жила у Владивостоку, що на Далекому Сході. Там познайомилися з Юрієм.
Родом він із Благовіщенська Амурської області. Часто повторюю, що все
пізнається в порівнянні. Коли ми одружилися і переїхали на Тернопільщину,
чоловік часто повторював: «Здєсь у вас так, а вот у нас там…» Багато років він
не їздив у росію, навідався в 2013-ому, саме незадовго до Революції Гідності.
Провідав родичів у різних регіонах росії. «Краще, ніж у нас в Україні, нема
ніде», — зробив висновок, повернувшись додому. Це мене вразило і потішило.
Юрій розмовляє російською, але він — патріот України.
Коли почалася анексія Криму, сидів перед телевізором і ледве стримував
емоції: «Куда ви прьотєсь?! Ви нічєго не понімаєте…»
«Якби ж то росіяни тебе
почули…» — зітхнула я. Голови росіян зазомбували. Чоловік спілкується нині
тільки з братом, бо той розуміє, що ця війна не потрібна. Натомість сестра
заявила: «Ти такой же бандеєровєц, как і всє там в Украінє!» Перестали
спілкувалися. Росіяни чомусь вирішили, що мають право на життя, а українці —
ні. Це все нагніталося не рік і не два, а десятиліттями, але ми не звертали уваги.
Росіянами втовкмачили про «вєлікую страну». Але чим їм гордитися? «Нікуда ви
нє дєнєтєсь. Всьо равно Украіна будет с намі», — заявляє родичка з росії.
«Ніколи в світі! Після всього, що сталося, українці ненавидять московію», —
кажу. Нині ще більше гордимося, що ми — українці! А через такі важкі
випробування код української нації відгукнеться в наших онуках і правнуках.
Візуалізую, що скоро закінчиться війна, що ми здобудемо перемогу, що
зберемося вдома великою родиною, відсвяткуємо. Перемога точно буде за
нами, бо всі ми в це віримо і докладаємо для цього багато зусиль. За нами —
правда! Як би не було важко на фронті, але сини ніколи не скаржаться. «Все
нормально», — запевняють. «Стріляють?» — «Трішки». Але я знаю, що там не
курорт, не все так добре… «Бережіть себе!» — прошу. Сини оптимісти, я — теж.
Знаю, що ми маємо це зробити і вірити, що все буде добре. Дорога ціна нашої
боротьби, але незалежність — це великий скарб. Світ вражений героїзмом
українців. Кожен із нас, хто підтримує українську армію і тримає тил, робить
багато для майбутнього України.
Джерело: Нова Тернопільська
