Завідувачка Бучацького дошкільного навчального закладу «Пролісок», депутатка Чортківської районної ради Тетяна Слободян із перших днів масштабного вторгнення допомагала внутрішньо переміщеним особам. У приміщенні дитячого садка мешкало більше сотні переселенців, які змушені були через обстріли покинути свої домівки. У закладі надали їм прихисток, харчі, допомогли адаптуватися. Дитсадок став тимчасовою домівкою. Згодом переселенці знайшли інше помешкання і перебралися, дехто виїхав за кордон. У щоденній круговерті клопотів Тетяна не мала часу на перепочинок. Завжди потрібно було щось знайти, вирішити, налагодити. Познайомилася з багатьма волонтерами та військовими. Водночас у цьому вирі тривог і турбот про інших доля віддячила їй за добре серце — зустріла своє кохання.
З Іваном з Івано-Франківщини Тетяна познайомилася у березні цього року в соцмережі. Через два місяці одружилися. Нині Тетяна чекає свого захисника!
— Познайомилися ми несподівано. «Привіт!» — написав мені незнайомець. Так почалося наше спілкування, — ділиться особистим Тетяна. — Іван несе службу в складі батальйону охорони. Пішов добровольцем 1 березня — саме на свій день народження. «Тата призвали. А моя повістка де?» — запитав у представників військкомату. «Не хвилюйся — ще принесуть», — відповіли. «У тата поганий зір, а мене молодого не беруть…» — трохи обурився. Склав речі й подався у військкомат. «Якщо не я, то хто?!» — часто повторює Іван. Якщо не дати відсіч ворогу, то він присуне і в наші міста та села й чинитиме звірства. Чоловік не мав військового досвіду, здобуває на війні, як і більшість українських воїнів. Ми зобов’язані захистити рідну землю.
У перші дві війни Тетяна відправила свого сина до батьків і сестри в Польщу, щоб був у безпеці. Сама навіть не задумувалася про виїзд, адже відповідальна за роботу дошкільного закладу, за чимало вихованців, яких вона дуже любить. А ще в Бучачі залишаються дідусь і бабуся Тетяни — стареньким потрібна підтримка.
— Дуже сумую за сином, але ми прийняли рішення, що якийсь час він залишатиметься у Польщі. Відвідує там школу, після уроків допомагає волонтерам. Нещодавно виготовляв окопні свічки разом із моєю сестрою, — розповідає жінка. — Наш дитячий садок у Бучачі був прихистком для переселенців у перші місяці масштабної війни. Як тільки в громаду приїхали родини внутрішньо переміщених осіб, міський голова Віталій Фреяк зателефонував і запитав, чи могли б ми прийняти людей у закладі. Звичайно, що відразу погодились!
Спільними зусиллями із заступницею міського голови Оленою Сурм’як робили все можливе, щоб переселенці відійшли від пережитого шоку, мали все необхідне. Небайдужі бучаччани приносили продукти, щоразу намагалися чимось підтримати. Влітку дитсадок відновив роботу, тож справ вистачає. Паралельно стараюся разом із бучацькими волонтерами допомагати військовим. Підтримую побратимів Івана. «Ти — мій Ангел-охоронець! Мої крила!» — радіє чоловік. Війна кардинально змінила моє життя… Як дружина військового, звісно, хвилююся, але розумію, що майбутнє України і кожного українця нині — в руках наших захисників. «Усе буде добре!» — запевняє Іван. Довіряю! І добре знаю, що на все — воля Божа.
Джерело Нова Тернопільська газета
