Торік у вересні в «Калині» був опублікований матеріал «Наша Войтківна». Автори — Ірина Шеремета із Чорткова й Леонід Дяченко з Арциза на Одещині — розповідали про «людину-ангела, зіткану з доброти» Стефанію Атаманчук із Семаківців Чортківського району, пише Вільне Життя
Для звичайної жінки, котра все життя пропрацювала сільською фельдшеркою, це стало зворушливою несподіванкою. Стефанії Войтківні звідусіль телефонували люди, бо не тільки за високий професіоналізм і співчутливість вдячно пам’ятають і шанують її, а й за взірець моральної чистоти, любові до ближнього і міжконфесійної поваги.
Нагадаємо, що пані Стефанія (з дому — Домінік) — полька по батькові й українка по материнській лінії. Так споконвіків повелося, що половина людей у Семаківцях — поляки, друга половина — українці. Поки в селі не відкрили православну церкву Святої Трійці, вся громада молилася в костелі Преображення Господнього. Згодом люди розділилися на дві парафії, але ніколи не ворогували між собою і досі з повагою ставляться до віросповідання та свят одне одного. Тобто якщо поляки святкують, українці картоплю не садять.
І східний, і західний обряди однаково близькі для Стефанії Атаманчук. Не тільки через тата-поляка і маму-українку. У дитинстві, коли дівчинка втратила матір, нею заопікувалися місцеві вчительки — українка Наталя Іванівна Дяченко і полька Льоня Яківна Павліковська, мами Леоніда Дяченка й Ірини Шеремети.
«Якщо святкували поляки, — йшлося в розповіді про Стефанію Атаманчук, — Войтківна йшла до костелу. Якщо українці — до церкви». А оскільки Войтківну в селі поважали й любили всі, то чинили так, як вона. Саме тому Семаківці можуть слугувати взірцем міжконфесійної толерантності для всієї держави.
…Чому я так детально згадую цю публікацію? Бо з’явилася вона в нашій газеті не випадково, а як перший крок великого плану-мрії уродженця Семаківців Леоніда Дяченка. Чоловік задумав добути для Стефанії Войтківни до її 75-річчя, яке вона відзначила 27 лютого, благословення Папи Римського. А публікація мала слугувати підставою для такого прохання. І з Божою поміччю та за сприяння добрих людей місія стала здійсненною!
Я теж потримала в руках цю ошатну грамоту, текст якої в перекладі звучить так: «Святійший отець Папа Римський Франциск, задовольняючи прохання, уділяє апостольське благословення Стефанії Атаманчук із нагоди 75-річчя від дня народження і через заступництво Діви Марії випрошує щедрі Божі благодаті. Ватикан. 8.01.2020 року».
Достеменно знаю кожен крок пана Леоніда до здійснення цієї мрії — найголовнішої, як він сам каже, доброї справи його життя. Та скажу тільки, що це був маленький подвиг задля великої у своїй доброті жінки.
— Ми з Іриною Шереметою приїхали привітати ювілярку першими, — розповідає пан Леонід. — Коли вручили благословення — її здивуванню і сльозам радості не було меж. Позитивні емоції переживали всі, хто прийшов пошанувати нашу Войтківну. Від полудня до пізнього вечора сільська хата повнилася людьми й не могла вмістити всіх. Одні сідали до столу, інші виходили. Вже традиційно з такої нагоди місцева поетеса, завідувачка клубу, керівниця гурту «Бабограй» Марія Деркач привітала ювілярку віршем. Продовження свята відбулося першого березня в костелі Преображення Господнього. Настоятель отець Віктор Буйна зачитав благословення Папи Римського для Стефанії Войтківни. І якби не піст, ми почули б у виконанні вдячної громади і «Многая літа» українською, і Sto Lat польською…
За словами Леоніда Дяченка, донька Стефанії Войтківни Ірина, котра мешкає в Івано-Франківську, приїхала із сином, невісткою і внучкою та подарувала мамі фотоальбом «Мої роки — моє багатство», де у світлинах із родинних архівів розповіла про все життя ювілярки.
— Запам’яталося мені одне фото 1955 року, — каже пан Леонід. — На ньому під час весілля мами Ірини Шеремети щаслива десятирічна Стефця Домінік іще в повній сім’ї — з мамою і татом…
…Багато літ спливло відтоді, як за водою. Давно у засвітах рідні батьки Стефанії Войтківни і її названі мами-вчительки. І ювілярка вже вдова. Проте підтримує родинні стосунки із сім’ями братів покійного чоловіка Зеновія — Михайла і Володимира Атаманчуків, із сім’ями братів по батькові од його другого шлюбу — Павла і Романа. Ці родини упродовж життя тримаються купки і допомагають одна одній.
Мешкає ювілярка із сином Андрієм і невісткою Галиною. Їхні діти Оксана і Роман — студенти польських вишів. А син доньки Ірини Віталій із дружиною вже порадували бабусю правнучкою Камілою. Дівчинка, побачивши грамоту з Ватикану, вигукнула: «Моя бабуся — найкраща, бо її знає сам Папа Римський!» — і весь день працювала сімейним фотографом, аби закарбувати зворушливі миті ювілею своєї відомої бабусі…
…Ось така гарна історія — осанна християнській любові, натхнена вдячністю, бажанням відплатити добром за добро і повагою до ближнього. Свідчення того, що людині для доброї слави не конче обіймати високі посади чи патентувати винаходи — достатньо відповідально ставитися до свого покликання, жити за Господніми заповідями і щодня засвічувати на обрії свого серця любов.
Ліля КОСТИШИН.
P. S. Від родини Атаманчуків-Домініків, усієї громади Семаківців, настоятелів церкви і костелу висловлюємо щиру вдячність людям, котрих Господь послав Леонідові Дяченку на шляху до здійснення його мрії. Це єпископ-коад’ютор Одесько-Сімферопольської дієцезії Римо-католицької церкви Станіслав Широкорадюк, котрий вислухав чоловіка й погодився йому посприяти; отець Кшистоф, котрий відсилав до Ватикану прохання про благословення і матеріал, опублікований у нашій газеті, й сестра-монахиня Емілія — вона щиро вболівала за позитивне вирішення справи, тримала з паном Леонідом зв’язок і передала йому благословення.
