Давно мали намір написати про цю неординарну людину – Івана Біланика з Білобожниці, умілого майстра та колекціонера годинників і радіоприймачів. І ось нарешті поїхали до нього у день Різдва Івана-Хрестителя, заодно привітати з іменинами та поспілкуватися із зацікавленої теми. Іван Степанович виявився доволі хорошим респондентом, люб’язно розповідаючи свої життєві історії, пише Чортків Сіті
Герой нашої публікації народився у селі Ромашівка в сім’ї колгоспників. З молодих літ почав працювати у місцевому колгоспі помічником тракториста-комбайнера. Далі «крутив кіно», тобто був кіномеханіком у рідному селі та Джуринській Слобідці. Під час строкової служби в армії (космодром Байконур) захопився ремонтом годинників. Ремонтував усім – від солдатів і до старших офіцерів, зарекомендувавши себе у 19 років «дзигарковим» майстром.
Після демобілізації ніхто не сидів місяцями вдома на шиї у батьків. Іван Біланик також не міг обходитися без роботи. Тому через декілька днів колишній воїн вже шоферував у Чортівському КХП, або як колись казали – заготзерні. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Стефанією, яка народила йому двох доньок – Надію та Оксану.
Працюючи у зазначеному комбінаті, пізніше у «Сільгоспхімії» та Чортківському РЕМ, Іван Степанович вдруге зарекомендував себе фахівцем. На цей раз – з ремонту автомобільних двигунів. Будь-яку несправність механізму він відчував, як мовиться, на слух. А якщо вже брався лагодити мотор, то робив це добросовісно та якісно.
Начальство неабияк довіряло Біланику. Коли він говорив, що у тому й тому двигуні, приміром, потрібно замінювати поршневі кільця, то більше жодних питань у нікого не виникало. До пана Івана почали звертатися багато водіїв як вантажних, так і легкових автомобілів. І щоразу майстер намагався допомогти, бо, крім уміння, у нього ще є рідкісний тепер дар Божий – добродушність.
Наприкінці 70-х років батьки купили автору цих рядків радіоприймач ВЕФ-232. Серед молоді тих часів він користувався популярністю і ходити з таким «радейком» було вельми модним заняттям. Навіть не знаю, куди радіоприймач подівся згодом. Одне слово, гадав, що більше подібного вже не побачу ніколи. Тож невимовно зрадів, коли у кімнаті Івана Біланика вгледів точнісінько як мій «VEF» Ризького радіозаводу. Крім цього, цілком справний, хоч зараз бери на плече та прогулюйся вулицею на заздрість ровесників.
Але в Івана Степановича є не лише мій улюблений «ВЕФ», а й знаменитий колись «Океан», гучний «Меридіан-210», компактний «Альпініст – 407», добротний патефон та багато іншої радіотелевізійної техніки виготовленої промисловістю колишнього СРСР. Важко сказати, в якому музеї ще є такі експонати, хіба що у Івана Біланика своєрідний музей старожитності.
А годинники? Відверто кажучи, очі розбіглися, коли пан Іван показав свою колекцію, де є і настінні, настільні, кишенькові й наручні годинники різних років випуску. Є навіть такий, якому вже… 123 роки, але ще цокає, відлічуючи час.
Старші люди добре пам’ятають наручні годинники «Ракета», «Політ», «Слава», «Восток», «ЗіМ»…; настільні – «Весна», «Рігат», «Зоря», «Маяк», «Ракета»… Усіма ними активно користувалися у минулому столітті. Тепер це – раритет. Далеко не в усіх вони збереглися.
Іван Біланик не лише зберіг колекцію старих та рідкісних годинників, а й відремонтував несправні. У його кімнаті постійно лунає дружнє «тик-так», мов переспіви соловейків. І з цим переспівом-перестуком Іван Степанович живе та радіє життю кожний день.
Вже коли прощалися із гостинним господарем, помітили у нього на подвір’ї чудернацький механізм. Підійшовши ближче, виявилося, що це електричні жорна, які пан Іван змайстрував колись ще зі своїм батьком. Жорна перемелюють не лише зерно на борошно, а й роблять крупи, оскільки круглий камінь регулюється гвинтами.
Ось такий він, майстер на всі руки Іван Біланик, який користується авторитетом не тільки у своєму селі Білобожниця, а й далеко за її межами.
