Ніжні фіалки, яскраві маргаритки, витончені петунії, романтична бегонія, запашна віола… Годі перелічити цю дивовижну квіткову красу, яку плекає подружжя Миколи та Валентини Кобильників із Теребовлі. «Це наші квіти радості, – не стримує свого захоплення молодий господар. – Вони надихають нас і дарують море позитивних емоцій», пише Сільський господар.
«ХОЧУ БУТИ АГРАРІЄМ!»
Чи планував колись Микола вирощувати квіти? Навряд. А от аграрієм мріяв бути завжди.
«Це та професія, яка допоможе вижити у будь-яких умовах, – каже Микола. – Люди, які вміють творити своїми руками і працювати на землі, ніколи не пропадуть».
З такими переконаннями й подався здобувати фах в аграрному виші. Однак, коли довелося вибирати між навчальними закладами у Рівному, Кам’янці-Подільському й Одесі, Микола зупинився на курортному місті.
– Хотілося бути ближче до моря, – зізнається теребовлянець. – Проте спочатку мене зарахували до Рівненського аграрного університету. Та останньої миті зателефонували з Одеського і повідомили, що на механічно-інженерному факультеті звільнилося одне місце. Наступного дня я поїхав до Рівного, забрав документи і передав їх до Одеси. Так у 2014 році здійснилися дві мої мрії: я став студентом аграрного університету у місті на березі Чорного моря.
ДОЛЕНОСНА ПРАКТИКА
Під час навчання Микола здобув не лише теоретичні знання, а й отримав величезний досвід роботи. На другому курсі він проходив практику у Баварії, а вже наступного року – на берлінській мініфермі, де вирощували п’ятдесят видів картоплі, моркву, лохину, полуниці. Звідти поїхав до Швейцарії.
– Півтора року я працював на молочній фермі, де утримували 30 корів. Також тут вирощували чотири гектари винограду, – розповідає Микола. – Це місце стало для мене доленосним, адже тут я познайомився з моєю теперішньою дружиною Валентиною, яка на винограднику проходила практику як студентка Миколаївського аграрного університету. Через два роки ми одружилися і згодом переїхали у мою рідну Теребовлю. Хоча господар не раз вмовляв мене залишитися у Швейцарії. У нас з ним склалися дуже тісні ділові та дружні стосунки. Та мене завжди тягнуло додому. До того ж робота на молочній фермі була не з легких. Я працював без вихідних по чотирнадцять годин на добу. Коли повідомив шефові, що не хочу присвятити своє життя такій тяжкій праці, а прагну бути господарем на своїй землі, він потиснув мені руку. Після цього ми з дружиною ще трохи працювали на фермі у Ліхтенштейні, а потім зібрали валізи і повернулися в Україну.
«НЕ З’ЇМ КОВБАСКУ, А КУПЛЮ СОБІ КВІТКУ»
Не маючи звички сидіти без роботи, Микола з Валентиною стали міркувати, чим себе зайняти. Вже невдовзі на городі збудували теплицю. В одній половині посіяли зелень, помідори, перець, баклажани, а в другій – квіти: сульфінію, петунію, газанію. Впродовж сезону оцінили всі плюси та мінуси своєї роботи і наступного року прийняли рішення сіяти лише квіти.
– Спочатку ми думали, що овочі вигідніше вирощувати, бо люди хочуть їсти завжди, до того ж рання зелень постійно в попиті, – розповідає Микола. – Але згодом зрозуміли, що для такої справи потрібна велика площа, більші вкладення і можливість збуту. З квітами виявилося трохи легше. Ми побачили, що часто люди прагнуть більше наситити не так тіло, як душу. Одна жінка нам так і сказала: «Я не з’їм ковбаску, а краще куплю собі квітку». Незважаючи на те, що початок нашої квіткової справи припав на період пандемії коронавірусу та війни, квіти ні на мить не втрачали своєї популярності і затребуваності. Для багатьох українців вони стали розрадою, єдиною радістю, яка дає змогу їм відволіктися від поганих новин і думок. Скільки є щемливих історій в Ірпіні та Бучі, де люди біля своїх зруйнованих домівок садили клумби. «А ти сій квіти… Навіть якщо завтра – кінець світу. Загоюй рани людям і землі», – велика і болюча правда у цих віршованих рядках.
ЩО БІЛЬШЕ ВІДДАСИ, ТО БІЛЬШЕ ОТРИМАЄШ
Квітковій справі Миколи та Валентини Кобильників уже чотири роки. Стільки ж у них і теплиць, де молоді господарі плекають більш як сорок найменувань квітів. Сезон їхнього вирощування триває від вересня до середини червня.
– У цей період доводиться добряче попрацювати, але це приносить нам велике задоволення, – розповідає Микола. – Спочатку насіння висіваємо у касети або ящики, за появи перших листочків рослини пікіруємо, потім пересаджуємо їх у великі горщики. Вже у березні милуємося першим цвітом цинерарії, кальцеолярії, примули, ранункулюса. У квітні їх змінюють маргаритки, гвоздика, віола, вербена, лев’яча паща, петунія, сульфінія… Щороку у свою колекцію додаємо нові види, які урізноманітнюють кольорову гаму.
Яскравими та ароматними квітами, виплеканими подружжям Кобильників, захоплюються у різних куточках Теребовлянщини. Ними прикрашають приватні помешкання, ресторани, кафе і магазини.
– Ділитися квітами – це те саме, що ділитися радістю, – каже Микола. – Що більше ми її віддаємо, то більше отримуємо.
Марія БЕЗКОРОВАЙНА
