Головна Новини У Микулинці завітає черниця, яка зцілює людей

У Микулинці завітає черниця, яка зцілює людей

16 листопада до Микулинців завітає відома на всю країну та далеко за її межами сестра Ліджі, яка служить у монастирі Сестер ордену Святого Йосифа де Сен-Марк у селі Павшино на Закарпатті. Вона зустрінеться із вірянами в костелі Пресвятої Трійці об 11 годині. «Свобода» ж вирішила розповісти, чим знаменита сестра Ліджі Пайяпілі – монахиня з Індії, яка перемогла туберкульоз кісток і заснувала монастир біля Мукачевого.

Її життя повне парадоксів. Вона народилася в сім’ї католиків, хоча в Індії домінує індуїзм. Приїхала в Київ розбудовувати монашу спільноту, не знаючи української мови, вперше виїжджаючи за кордон. Вона перемогла туберкульоз кісток, хоча лікарі казали їй готуватися до смерті. Сьогодні сестра Ліджі допомагає зцілюватись людям і є настоятелькою монастиря, при якому діє будинок престарілих, пише Свобода

Попри служіння в монастирі, вона виїжджає в інші парафії і читає там молитви за зцілення. Люди називають це даром цілительства, але монахиня наголошує: справжній цілитель – Господь, усі інші – тільки інструменти, які Він використовує.

Коли Ліджі було 12 років, старша сестра Аніс приготувала її до Першого причастя і сказала: «Коли приймаєш Перше причастя, те, про що попросиш першим, Бог виконує». Дівчинка попросила стати монахинею. Коли ж їй минуло 15, передумала. Але сестра наполягала: «Невже не стримаєш слова?» І Ліджі захотіла довести, що вміє дотримувати слова.

Після приходу в монастир вона три з половиною роки пізнавала, для чого зробила це. Складання обітниць – то любов до Бога. Коли пізнала її, через шість років, склала вічні обітниці. «Тоді ж приїхала наша генеральна настоятелька з Франції і говорила зі мною про те, що, можливо, треба буде їхати в Україну. Думаю, ту місію мені довірили тому, що бачили, яка я щаслива всі ці шість років через своє покликання. Завжди, коли я бачила молодих дівчат, пропонувала їм іти в монастир. Тільки справді щаслива людина може комусь пропонувати шлях, яким сама йде», – вважає сестра Ліджі.

В Україні її розчарувало те, що вона не бачила молоді у храмах. У 2000 році українські дівчата більше любили короткі спідниці, пиво, цигарки, хлопців… «У нас такого не буває, щоби хтось у неділю не пішов на Cлужбу Божу. Діти з п’яти років обов’язково ходять до церкви. Також у нас є недільні школи при церквах. І діти одночасно закінчують дві – загальноосвітню та недільну. Щопівроку в недільних школах діти складають іспити і переходять до наступного класу – і так 12 років. Після цього отримують сертифікати, без яких священник не повінчає», – розповідає сестра Ліджі.

Коли монахиня з Індії приїхала в Україну, то її запитували, чи батьки теж католики. Для неї це було дивним, бо в Індії не може бути такого, щоби батьки були однієї віри, а діти – іншої. Їхня родина прийняла католицизм 670 років тому. Знають про це, бо мають книгу про коріння родини, де записано, коли стали католиками. В Індії не буває або дуже рідко трапляється, щоб люди так легко змінювали релігію.

Отож в Україні на сестру Ліджі чекали неабиякі випробування. Але ж вона дала обітниці послуху, бідності й чистоти. І якщо генеральна настоятелька про щось попросила, то треба слухатися. Тому вирішила: п’ять років буде в Україні. Зібралася з силами й почала вчити українську абетку.

Якось у неї дуже розболілася голова. Пішла в лікарню і… почалося. Ходила від лікаря до лікаря, від процедури до процедури, і ніхто не міг поставити точного діагнозу. Тоді виявили дуже сильну інфекцію у хребті, але звідки вона взялася, ніхто не міг пояснити. Звернулася в онкодиспансер. Там сказали, що раку немає, але хворобу визначити не змогли. А тим часом ставало все гірше. Зрештою, лікарі сказали, що не можуть вилікувати і треба готуватися до смерті. І це в 27 років.

Генеральна настоятелька з Франції запитала про останнє бажання. І Ліджі попросила, щоб її поховали в Індії, бо там кладовища розташовані довкола церкви і щонеділі після Служби священик із вірними йдуть до могил і моляться.

Уже в Індії їй поставили діагноз: туберкульоз кісток останньої стадії. Гній з хребта доходив до головного мозку, тому так сильно боліла голова. Вдома цілий рік лежала: не було ні гірше, ні краще. І ніхто не міг пояснити, чому не одужує або чому не вмирає? Але якось почула голос: «Чому ти засудила український народ? Чому ти бачила тільки все погане? Це теж мої діти! Я тебе послав в Україну, щоб ти була з ними, а ти не захотіла. Як ти могла сказати, що там не буде покликань, що люди – ненормальні, бо не ходять до церкви?! Ти думаєш, що краща, ніж вони, бо народилася в сім’ї католиків, віруючих?!» Потім Господь показав Ліджі багато картин з історії України, де були війни, забороняли Церкву, переслідували. «Мені було незвично чути слова Бога, тому я сказала: «Ніколи не чула Твого голосу, Господи, але якщо це Ти, то зціли мене, я повернуся в Україну!» І тоді її стан почав покращуватися. Їй казали, що вона ніколи не ходитиме, а вона встала.

Коли повернулася до Києва, то цілий рік молилася, щоби Бог вказав шлях, де Він хоче її бачити. Так зрозуміла, що її місце на Закарпатті. Тож сіла в потяг і поїхала в село Павшино, де була римо-католицька парафія. Не мала з собою нічого. Знайшла церкву. А коли зустрілася з парохом-німцем, він сказав, що триває спорудження будинку для престарілих. Був 2004 рік.

«Коли засновували монастир Св. Йосифа в Павшино, я хотіла продовжити нашу харизму, тому увесь час хтось із сестер перебуває зі Святими Дарами, на адорації, поки всі інші служать у будинку престарілих. Чому це так для нас важливо? Бо коли Ісус покликав апостолів, Він наказав бути з Ним. Тому завжди хтось має бути з Богом. Господь усіх християн кличе до місії. Якої? Передати любов! Адже Бог – це любов! Ми можемо передавати цю любов через діла і слова. Діла – це наша праця в будинку, слова – проповіді», – каже сестра Ліджі.

Люди часто просять її про зцілення, але вона повторює, що не є цілителем, вона тільки інструмент у руках справжнього Цілителя. Під час поступового одужання в Індії Ліджі вісім місяців перебувала в каплиці з молитвою. І їй запала в душу одна молитва, яка ніби сама промовляла до неї чи в ній. Саме її вона читає над людьми, які просять зцілення. І для неї немає різниці, чи вони католики, чи греко-католики, чи православні, чи протестанти. Бували навіть випадки, коли за допомогою чи з проханням про молитву зверталися мусульмани або юдеї. Вона молиться за людей, і конфесія чи релігія не є перепоною.

Сестра Ліджі ніколи не знає чи зможе, чи вже не зможе допомогти. Це залежить не від неї, бо вона – не лікар: «Якщо Бог мені показує, тоді я бачу, і це зовсім не залежить від моїх знань чи вмінь. Розповім цікаву історію, – ділиться Ліджі. – Одного разу до мене приїхав чоловік із Тернополя, який привіз хвору маму. Я помолилась і відчула, на що хворіє жінка. Про все це розказала її синові, а він був вражений, бо сам працює лікарем і знав про діагноз своєї мами».

Людей монахиня Ліджі з понеділка по четвер приймає в монастирі. Але є також графік поїздок. У п’ятницю вона їде електричкою до Львова. А в суботу й неділю дуже часто зустрічається з людьми в інших містах країни. «Якось журналісти підрахували, що за добу на зустріч зі мною приїхало майже 700 людей. Я дуже втомилася того дня. Саме тоді ми прийняли рішення про попередню реєстрацію. Всі бажаючі телефонують, реєструються, а вже потім їм кажуть, коли приїхати. Це значно розвантажило наш день. До прикладу, майже щодня реєструється близько 300-350 людей».

Багато хто ще не чув і не знає про сестру Ліджі. Зрозуміло, що не всі бажаючі зможуть потрапити на її зустріч із вірянами в костелі Пресвятої Трійці у Микулинцях. Не втрачайте надії. Монастир Сестер ордену Святого Йосифа де Сен-Марк розташований за адресою: вул. Шевченка, 9, село Павшино, Мукачівський р-н, Закарпатська обл. Індекс: 89627.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here