Загиблих везли трьома бусами самі поляки, українська сторона чомусь навіть не подбала, щоб хтось із наших супроводжував, — скаржаться родичі загиблих.
Як ми повідомляли, ДТП сталося 30 липня близько на нерегульованому залізничному переїзді поблизу села Братощевици Лодзького воєводства (Центральна Польща). Потяг буквально розчавив мікроавтобус. Заробітчани, дев’ять з яких з Тернопілля та одна жінка з Рівного, поспішали на роботу на завод із переробки фруктів. Усі вони працювали легально у компанії «Ротфуд». Фатальний переїзд забрав життя дев’ятьох людей, дивом врятувалася одна жінка.
Польська сторона встановила, що винуватцем аварії був водій буса, оскільки не пропустив потяга. Донедавна колією рухалися лише вантажні потяги, напередодні напрямок відновили, але не встановили ні світлофора, ні шлагбаума. Інформація прокуратури Лодзя про те, що на момент аварії водій буса був п’яний, — вміст алкоголю в крові перевищував норму у 7,5 раза, обурила багатьох, хто знав його і бачив незадовго до трагедії, – пише Нова Тернопільська газета.
Так чи інакше, а людей не повернути… Уже більше тижня мешканців Тернопільщини хвилює інформації про аварію. Минула п’ятниця, 3 серпня, була Днем скорботи за загиблими, а у вихідні тіла заробітчан доправили до їхніх домівок і віддали на вічний спочинок.
30-річного водія Володимира Матисюка поховали на Збаражчині у його рідному селі Добромірка. Дружина Тетяна досі не вірить у те, що сталося, вона залишилася з двома дітьми — 11-річним Сашком та 2-місячною Вікою. Раніше жінка їздила на заробітки разом з чоловіком.
— Якби не маленька дитина, то я б подалася до Польщі і довела, що Володя не винен, — витирає сльози пані Тетяна. — Версію про те, що чоловік був п’яний, оприлюднили аж на п’ятий день, очевидно, комусь вигідно звалити вину на загиблого. У розпачі ми не додумалися віддати тіло на повторну експертизу в Україні. Та, зрештою, я й так знаю, що Володя не винен, а людям роти жодним документом не закрию…
Трагедія забрала у сім’ї Матисюків найдорожче — люблячого чоловіка і турботливого батька. Після першого нещасливого шлюбу (чоловік зловживав спиртним і часто піднімав руку) Тетяна зустріла Володимира. Добрий і щирий чоловік замінив батька Сашкові, а недавно Бог подарував подружжю донечку.
— Я залишилася нині, як без рук, — плаче жінка. — Коли Володя їхав до Польщі, пригорнув донечку і сказав, що привезе їй ляльку. «Як моя донюся?» — запитував щоразу. А як він любив Сашка! Мабуть, більше, ніж рідний батько. «Таточку!» — схопив син портрет Володі і ридав, коли почув про аварію. Видно, так мало статися… Напередодні мені наснився сон, ніби я ріжу м’ясо, а воно все з хробаками. «Мені не дає спокою сон», — зізналася я чоловікові у телефонній розмові. «Не хвилюйся, все буде добре! Лише не пускай Сашка на став», — застеріг. Та біда чекала в іншому місці…
Тіло Володимира доправив бусом на Збаражчину представник фірми «Ротфуд». Чекати мертвого — найжахливіше, а ще поляк заблукав.
— Загиблих везли трьома бусами самі поляки, українська сторона чомусь навіть не подбала, щоб хтось із наших супроводжував, — скаржиться жінка. — Мені десятки разів телефонував поляк, бо помилково поїхав у львівському напрямку, перепрошував. Ми мусили виїхати назустріч. Поляк привіз вінок, узяв копію паспорта чоловіка і обіцяв компенсацію. Можливо, Володю зробили винним для того, щоб не платити страхівку, адже він застрахував життя на 30 тис. євро?..
Леся заробляла на лікування чоловіка
44-річна Олександра Мосьондз із села Мечищів Бережанського району поїхала на заробітки не з добра: служба в Афганістані підірвала здоров’я її чоловіка, а в хаті троє дітей — 19-річна донька з сім’єю, 21-річний Василь та 13-річний Славко, тому хотіла допомогти усім. Із матір’ю у Польщі був старший син, він того дня мав працювати в другу зміну, та страшна звістка перекреслила все…
— Мені зателефонували українки, які їхали в наступному бусі, і сказали про аварію, — згадує прибитий горем Василь. — Я без пам’яті мчав до переїзду, але було вже пізно. Мертві тіла були прикриті… Це найжахливіше, що мені довелося пережити… До речі, я мешкав в одній кімнаті з водієм Володею, тому точно знаю, що він не був п’яний. Справді, ввечері господар із подяки за добру працю влаштував нам пікнік: ми смажили сосиски, пили пиво, але зовсім небагато — по невеличкій бляшаній баночці. Потім пішли спати, а вранці я ще розмовляв з Володею, він був тверезий і спокійний.
— У мене чомусь досі перед очима, як Леся їхала до Польщі, — згадує односельчанка. — Вона пакувала торби в бус, як раптом онук Семенко схопив її за шию і почав надривно кричати. Стало якось тривожно…
Марія досі вірить, що Іван живий…
Доля дивним чином вберегла лише 21-річну Марію Мазуркевич із села Надорожнів Бережанського району, проте в фатальному бусі загинув її чоловік Іван. Жінка сиділа у самому куточку на задньому сидінні. Нині вона перебуває у польському шпиталі, у неї переломи ніг, тазу, струс мозку, але загрози життю, як запевняють медики, нема.
— Це велике горе для нашої родини, — каже батько Марії. — Ми разом зі свахою їздили на опізнання тіла Івана, провідали доньку, були на місці аварії. Лікарі поки що не сказали Марії правду, щоб не травмувати. «Що там з Іваном?» — безперервно запитувала донька, ніби щось відчуваючи. Усе сталося в одну мить, тому Марія нічого не пам’ятає, до того ж вона дрімала. Та, думаю, коли медики дозволять перевезти її в Україну, вона зможе більше розповісти про той ранок.
Мешканцям Надорожнева в головах не вкладається, що на родину Марії випало стільки випробувань. Три роки тому від раку померла її мати, їй було лише 41… Незадовго батько одружився вдруге і перейшов жити до сусіднього села. Марія залишилася зі старенькою бабусею та молодшою сестричкою Галею. Світлою смугою для дівчини було одруження з Іваном Мазуркевичем із Бережан, радість принесло до хати й народження донечки Насті. Але у січні цього року над родиною знову згустилося нещастя: сестра Галя вчаділа зі своєю подружкою, яка залишилася у них ночувати. Ще й жалобу не скинули, як прийшло нове горе… Молоде подружжя хотіло щось підзаробити, поладнати хату, зробити ремонти, щось купити для дитини…
У 3-річного Назарка нема ні мами, ні тата
— Ми не будемо казати Назаркові про смерть мами, — тремтячим голосом каже бабуся хлопчика, мати загиблої 21-річної Юлії Кормило із села Шибалин Бережанського району, — щоб не страждав, бо не має тата, а тут ще й маму втратив. Нехай думає, що мама на роботі, а колись приїде…
Назарчик грався на подвір’ї м’ячиком та машинкою, а його мама лежала у труні. Хлопчика пильнували, щоб раптом не забіг до хати і не побачив маму, бо він захотів би обійняти найдорожчу, поцілувати… Ще юна Юля пережила зраду чоловіка — він поїхав на роботу до Києва і знайшов коханку чи, точніше, подругу по чарці із Житомирщини. Жінка сама залишилася з дитиною на руках, тому довелося скуштувати заробітчанського хліба.
— У неділю перед трагедією Юля телефонувала на мій мобільний, бо у них нема телефону, — розповідає сільський голова Шибалина Петро Сеньчик. — Я передав слухавку її мамі, молода жінка просила доглядати за синочком, адже через заробітки вона відірвала від серця свою кровинку. «Мамо, нічого не робіть, лише пильнуйте за Назарком!» — благала. Того злощасного понеділка вона мала працювати у другу зміну, але вирішила піти ще й у першу, щоб більше заробити, адже за два тижні мала повертатися додому. Заробітчани погоджувалися працювати навіть по 20 годин на добу.
За словами Петра Сеньчика, проблема заробітчанства нині зачепила практично кожну сільську родину: із 1276 мешканців села на заробітках перебувають близько 350. А це — поламані долі, втрачене здоров’я, осиротілі діти…
Мар’янку чомусь завжди тягнуло на цвинтар…
28-річна Мар’яна Блажеєвська із Бережан навіть в останню мить споглядала вранішнє небо, ловила перші промінчики сонця. Її творча душа не знала спокою і не могла втекти від трагізму. Жінка теж не повинна була їхати у тому фатальному бусі. Директор кликав її на 18.00, аби перекласти документи для російської фірми, адже Мар’яна досконало володіла польською, мала «Карту поляка» (її бабуся — полька), та, щоб не дармувати, ще поїхала із земляками на роботу.
— Із вересня донька мала іти на роботу в дитсадочок, — розповідає її мати Ліліана Іванівна, — вона гарно малювала, свого часу закінчила Тернопільський кооперативний коледж. Планувала найняти окреме житло, казала, що за місяць треба буде платити 200 злотих. Вона працювала на заморозці вишень, порічок і агрусу, тішилася, що добре заробляє: 8 злотих за годину, за день — 96, тобто за місяць мала 6 тис. грн. і більше. Та що там гроші?.. За тих кілька злотих ми втратили найдорожчу людину… 9-річна онучка Карінка гірко плаче і просить Бога повернути маму. Зять із розпачу аж бив головою об стіну, він так любив Мар’янку… «Я теж не хочу жити…» — плаче він.
Ліліана Іванівна з болем згадує дитинство Мар’янки, адже батьки рано розлучилися, тому вона не зазнала повноти любові. Її батько Микола Блажеєвський — доктор хімічних наук, професор Національного фармацевтичного університету в Харкові. Мар’яна підтримувала з ним стосунки до останнього. На час трагедії у Польщі відпочивав рідний дядько жінки — редактор комунального районного радіомовлення, він першим з рідних прибув на місце трагедії і опізнав серед загиблих племінницю.
— Мар’янку чомусь завжди тягнуло на цвинтар, їй там було затишно, — пригадує мати. — Якось ми стояли біля могили дідуся і бабусі, а донька раптом сказала: «А якщо я швидше від тебе помру, поховаєш мене тут?» Мене аж жах пройняв. У неї була тонка душа, вона, мабуть, відчувала, що все так швидко обірветься. Коли ми з Карінкою проводжали її до Польщі, бачили в її очах сльози і відчували тривогу. Раптом онучка почала сильно ридати, розплакалась і Мар’янка. А Леся Мосьондз, яка сиділа поруч з донькою, якось дивно сказала до неї: «Чому ти плачеш, як на смерть?..» Невже тоді все було відомо небесам?..
Світлана залишила дітей на мачуху
Два синочки 29-річної Світлани Панасюк із Підволочиська залишилися сиротами, як і колись їхня мати. Двадцять років тому, коли Світлані було лише 8, трагічно загинула її мати. Під час сімейної сварки батько, що саме порався біля автівки, ненароком хлюпнув на дружину бензином, вона забігла до кухні і… спалахнула. Наляканий чоловік кинувся гасити полум’я, та врятувати не вдалося — від сильних опіків дружина померла у лікарні. Донька тоді закрилася в собі і лише мачуха Леся — добра й співчутлива жінка, яку батько згодом привів у сім’ю, обігріла зболілі серця Світланки та її брата.
— Колись я прийняла за рідних двох маленьких сиріток, хоча маю і своїх двох доньок, а нині залишилася з осиротілими онуками — 6-річним Павликом та 9-річним Сашком, — витирає сльози пані Леся, — тож мушу триматися, щоб поставити їх на ноги. «Це моя найдорожча цьотка!» — завжди казала про мене Світлана. Чому Бог забрав її від нас?.. Вона так хотіла жити, дбала про синочків… Не можу забути, як вона радо вітала Павлика з іменинами, здавалося, мов на крилах летіла додому…
Ще мала купити комп’ютер і викопати бараболі…
Загинула в аварії і подружка Світлани — 28-річна Марія Земба із села Оріховець Підволочиського району. Жінка залишила сиротою 8-річну донечку Іринку, яку виховувала сама. Нині дитиною опікуються дідусь і бабуся.
— Марійка поїхала до Польщі 4 червня, торік їздила збирати трускавки, огірки, капусту, яблука, — каже мати загиблої пані Ганна. — Мусила зводити кінці з кінцями, бо ми усі без роботи, а грошей треба на все. Що тих 350 гривень, що Марія отримувала як мати-одиночка? У районі неможливо влаштуватися на роботу, тому й подалася за кордон. Ще у неділю перед аварією ми розмовляли з донькою по телефону, вона була така щаслива. «Мамо, вже скільки їжджу, а таких гарних умов і оплати ще не траплялося! Щось підзароблю і звідаюся додому, куплю Іринці комп’ютер, викопаємо бараболі, а потім знову поїду сюди». Але не судилося…
Хресна мати Ірини мала віщий сон напередодні трагедії: їй наснилися церква, хрести, довкола купа чорної землі… «Не до добра такий сон…» — міркувала жінка, а біда не забарилася.
В Оріховці усі співчувають Зембам, кажуть, що родину переслідують нещастя: колись через необережне поводження з ножем загинув старший брат Марії, другий брат ледве поборов важку недугу, а тут ще й таке невимовне горе…
Роман утікав від біди, але не втік…
27-річний тернополянин Роман Кіпибіда під час одруження взяв прізвище дружини — Бернадський. Чоловік ніби хотів утекти від біди, яка чомусь навмисне зачіпала їхню родину. Десять років тому трагічно загинув батько Романа. Чоловік працював на заводі «Ватра», там його ненароком зачепило штабелером і кинуло з висоти до землі. Чоловік помер раптово.
— Я тоді залишилася сама з трьома дітьми, до того ж один син — інвалід, — згадує мати пані Емілія. — Нелегко було, тому син Роман змалечку був навчений до праці. Після училища працював столярем в обласній адміністрації, згодом влаштувався експедитором на приватну фірму, час від часу їздив на сезонні роботи до Польщі.
Загибель Романа — важка втрата для дружини Оксани і їхньої 6-річної донечки Насті. Вони були такі щасливі разом, мріяли, будували плани… «Настуню, що тобі привезти з Польщі?» — щоразу запитував батько. Роман сумував за рідними, в соціальних мережах виставляв фото, на яких він у польських садах, на полуничних плантаціях або з квітами у руках, і неодмінно адресував: «Квіти і яблука — коханій дружині!» І як тепер жити без цієї любові?..
