Тернополянин Михайло Діанов, який тримав оборону «Азовсталі», нині на окупованій території.
Михайло — старший сержант 36-ої окремої бригади морської піхоти Збройних сил України. У 2015-ому він пішов добровольцем захищати рідну землю від окупантів, так і досі віддано несе службу. Зараз наш земляк — на окупованій території, під наглядом російських військових, та віримо, що невдовзі відбудеться обмін і він повернеться додому.
86 днів українські захисники мужньо тримали оборону «Азовсталі». 16 травня російська сторона евакуювала наших військових на окуповану територію України. Планують повернути їх за процедурою обміну. Відомо, що тяжкопоранених українських військових окупанти вивезли до Новоазовська, частину доправили до виправної колонії біля Донецька, а близько сотні оборонців «Азовсталі» вивезли до Росії, в слідчий ізолятор Таганрога.
«Іду служити, щоб ви могли спокійніше жити»
Де тепер Михайло Діанов — наразі невідомо. «Ніколи і ніхто не зможе зламати морського піхотину!» — писав він на своїй сторінці у соцмережі. Так і є!
«Ми довго не протримаємося, час іде на дні…» — таким було його останнє повідомлення рідним, надіслане 18 квітня. Реалістично оцінював ситуацію, готовий був до всього. Після того не було звістки, але на початку травня в Інтернеті з’явилися фотографії наших поранених захисників із «Азовсталі», які зробив їхній побратим. Сам факт, що Михайло живий, додав неабиякої надії рідним і друзям. Нині всі чекають на добрі новини про обмін.
До війни в Україні Михайло працював у різних фірмах на Тернопільщині, в Буковелі і навіть у Чорнобилі. Коли росія захопила Крим і частину Донбасу, він вирішив іти на фронт, щоб захистити Україну. В 2015-ому вступив у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду, а в 2016-ому підписав угоду з 36-ою бригадою морських піхотинців. Знайшов себе у військовій справі, має багато
нагород, їздив на спільні навчання з НАТО. Михайло — цікавий та
різносторонній, чудово грає на гітарі й фортепіано. Має дорослу донечку Катю, яка його нині дуже чекає. День і ніч молиться за Михайла його мама, за нього вболівають дві сестри, шваґро — теж військовий, і вся родина.
— Від середини квітня не маємо зв’язку з Михайлом. Завдяки фотографіям знаємо, що він — живий, що вийшов із маріупольського пекла і що зараз його утримують орки, — каже сестра військового Альона. — Востаннє я спілкувалася з братом 9 квітня, а 13 квітня він надіслав мені коротеньке повідомлення: «Привіт! Живий». На зв’язок вийшов 18 квітня, після того — ні
слова. До війни Михайло був далекий від військової справи, навіть не служив в армії. Та ситуація в країні спонукала його до важливого рішення, не міг залишатися осторонь. «Іду служити, щоб ви могли спокійніше жити», — казав.
Розумів, що потрібен на передовій. Брат — здібний і талановитий. За що б не брався, все йому вдається. Хвилююся за нього, вірю в краще…
«Довго не протримаємось. Час іде на дні…»
У перші дні вторгнення росії в Україну в лютому 2022-го Михайло зі своєю бригадою тримав позиції біля села Широкине, що за Маріуполем — неподалік від українсько-російського кордону.
— Михайло розумів, що вторгнення — неминуче. Писав у Фейсбуці, що вже з 20 лютого на їхні позиції почали прилітати снаряди з окупованої території, — згадує шваґро полоненого Юрій. — 36-та бригада і полк «Азов» стояли на лінії розмежування від так званої ДНР. Наші військові були готові тримати оборону, проте були нюанси, які вплинули на подальший перебіг. Про них колись повідомимо, зараз — не час озвучувати. На маріупольському напрямку все дуже швидко розвивалося. У перші три-чотири дні росіяни зробили «кільце», на прорив неможливо було іти. Наша армія не встигла мобілізувати резервістів і підтягти на підмогу.
Основні сили ЗСУ були зосереджені на обороні Києва. Південь України залишили напризволяще. Розмінували кримський перешийок. Наші військові опинились в оточенні в Маріуполі. «Кільце» звузилось до заводу «Азовсталь», який за ці місяці зазнав численних бомбардувань. Територія «Азовсталі» — величезна, більша ніж, для порівняння, площа нашого Бучача. Місто в місті. Там були тисячі бійців, а ще — цивільні… Щось вдіяти для їх визволення було нереально. Якби на початку
все спрацювало так, як задумали наші військові, то російська армія не заїхала б на нашу землю спокійно, ніби на парад. Були помилки…
За три роки у військовій справі Михайло став спеціалістом. Завжди ділився зі мною досягненнями. «Справжній боєць повинен стріляти так, як Михайло!» — ставив його за приклад попередній командир бригади. До 5 березня Михайло щодня телефонував до нас, писав короткі повідомлення. Потім більше місяця з ним не було зв’язку. Через командування військово-морських сил я дізнався, що він — поранений у Маріуполі. 9 квітня нарешті зателефонував. До 18 квітня ми ще листувалися, а далі знову — тиша. «Живий», — таким було одне з останніх його повідомлень. «Мішаня, напиши ще хоч кілька слів», — відповів я. «Ми довго не протримаємось. Час іде на дні. Потрібна допомога ззовні, інакше до мого дня народження я не дотягну. Ситуація дуже складна.
Не перебільшую ні на трохи, тому піднімайте українське суспільство…» — просив.
У Михайла день народження 1 травня. Слава Богу, дожив! Вони там були без ліків, без їжі, без води — збирали краплини із системи опалення…
Все зрушилося після «Євробачення». Спершу росіяни посипали по «Азовсталі» фосфорними бомбами, а далі ми побачили несподівані новини про виведення наших військових і цивільних. Сподіваємося на обмін, хоча й боїмося щось загадувати, бо москалям не можна вірити: говорять одне, а роблять інше. Але наші «сталеві» воїни вистоять!
