За майже рік з початку широкомасштабного рашистського вторгнення не пригадується такого важкого вияву людських емоцій в часі зустрічі рідних з тілом загиблого воїна – сина, чоловіка чи батька, як сьогодні. Ні на хвильку не вгавала ридаюча старенька матір: «Сину, синочку, рідненький мій…». Втратила свідомість дружина загиблого, яку довго не могли привести до тями. Ні! Не має прощення катам-окупантам, які щодня позбавляють життя наших співвітчизників, винищують цвіт нашої нації. Лише тому, що у їхній природі закладена фанатична ненависть до українців. Чия історія побудована на захопленні чужих територій і винищенню корінних народів… пише Чортків Сіті.
Автор: Любомир Габруський
50-річний Вівчарик Руслан зі Шманьківчиків, мабуть, ніколи не думав, що колись йому доведеться взяти до рук зброю. Одружився, виростив двох дітей, тішився онуками. Працював механізатором у місцевій племстанції, а згодом у приватному підприємстві. Вирощував хліб. Розповідають, що був неперевершеним механіком. І коли у перші дні війни його призвали до війська, й надалі займався знайомою справою – ремонтував військову техніку. Невдовзі перед Різдвяними святами підрозділ, в якому служив Руслан, перекинули під Бахмут – найгарячішу нині точку на східному фронті. Під час виконання бойового завдання його було смертельно поранено з ворожої стрілецької зброї.
Ще одного воїна-земляка стрічає навколішки нині Чортків та рідне село Шманьківчики, віддаючи шану за його мужність. З глибокою вдячністю за те, що ціною власного життя не допустив ворога до отчого порога, подарував надію на мир і спокій своїм нащадкам…
Фото Любомира Габруського
Після відслуження молебню біля катедрального собору Верховних Апостолів Петра і Павла траурний кортеж відбув до рідної домівки Героя, де завтра, 17 лютого, о 12-й годині відбудеться чин похорону.
