Головна Новини Як він досі живий і продовжує воювати, знає хіба Господь – тернопільський...

Як він досі живий і продовжує воювати, знає хіба Господь – тернопільський журналіст розповів про дивовижного добровольця

Дивна метаморфоза: планую матеріал про звичайного солдата-добровольця чи бійця Збройних сил, а після розмови, перечитуючи написане, ловлю себе на думці: вийшло знову про героя. Ігор Філіппов із Запоріжжя (позивний «Іспанець») – теж особливий. Як він досі живий і продовжує воювати, знає хіба Господь, пише “Свобода”

– Бо хто інший зміг би витягнути мене з того пекла? – жартує чоловік. – Якось увечері одна з позицій не вийшла на зв’язок. Вирішили іти туди і розвідати причину мовчанки. Дорогою нарвалися на ворожу розвідувальну групу, і мене підстрелили. Перша куля поцілила в плече, друга – в обличчя, третя – під серце. Як вижив – не знаю. У «швидкій» почав задихатися, мені прокололи легеню.

На те, щоб відновитися, пішло півтора року. Я працював над собою, як кінь. Через силу розминав руку, моментами ненавидів життя, себе, але проходив реабілітацію, щоб повноцінно жити. І вже через чотири місяці лікування, в січні 2016 року, я повернуся на позиції. Однак не чекав, що буде надзвичайно важко: задишка, головокружіння, холод…

– В такому стані ви ще повоювали місяць?

– До останнього дня терпів, старався бути корисним. Допомагав у будь-якій справі. Найвагомішою операцією було знищення ворожих антен зв’язку і камер спостереження на вежах-близнюках, розташованих біля шахти «Октябрська» поблизу Донецька.

Ми зайшли в сіру зону, зайняли ліцей у Пісках. У проломах стіни на третьому поверсі встановили протитанкову керовану ракету і важкий кулемет. Ракетою розбили антену, а з кулемета обстрілювали російські позиції. Через день розвідка доповіла, що ми знищили двох терористів і шістьох поранили.

– Це правда, що ви починали їздити на схід волонтером?

– Упродовж 2014-го ми з друзями возили допомогу у найгарячіші зони. Пригадую, як одного разу їхали до Донецького аеропорту на позицію «Зеніт». Обстріли тривали божевільні, земля горіла. Осколком пробило колесо. Ми з’їхали з дороги, поміняли на запасне, аж тут пробило друге колесо. На диску і трьох колесах заїхали у бункер на «Зеніті». Там розвантажились і так поїхали додому. Подібних випадків було безліч. На передовій я зрозумів, що «волонтерити» можуть інші, менш досвідчені. А я потрібен на війні. Тому в 2015 році пішов добровольцем у батальйон «ОУН».

– Як вас як бійця зустріла передова?

– Мені  раніше доводилося бачити, як гинуть хлопці, горить техніка. Тому війна особливо мене не здивувала. Хоча були випадки, про які згадую з усмішкою.

У лютому 2015 року ми пішли в розвідку. Я одягнув бушлат і вже через двісті метрів був мокрий. Під час огляду московських позицій втратив свій новий телефон. Тому наступного дня пішли з другом шукати його. Дійшли до однієї будівлі і почули за огорожею голоси. «Сепарів» було шестеро. Як ми тоді не потрапили в полон чи не загинули?.. Довелося швидко повертатися.

А через якийсь час бійця батальйону «Дніпро-1» «Валдая» важко поранило. Він лежав у лікарні, коли до нього прийшли розвідники і почали вимагати пояснень: на російській території знайдено телефон, у якому збережений його номер. Він і пригадав, що телефон загубив я.

– В умовах, коли кожен день може бути останнім, що найбільше запам’яталось?

– Чомусь найбільше у пам’яті закарбувався день 4 травня 2015 року. Кілька мін 82 калібру поцілили в наш в окоп. Покалічило трьох хлопців. Одному з бійців порвало спину, таз. Я витягував його, і мої руки загрузали в нутрощах, які вивалилися назовні. То був «Лімон». Він так і не вижив. Але у цей момент він не думав про себе, а запитував, як почуваються побратими… В тілі іншого бійця застрягло близько 70 осколків. Тридцять з них пізніше витягнули, а решта – ще досі залишаються в ньому. Третій отримав легке поранення в ногу, але через кілька днів збожеволів. Нерви не витримали побаченого і пережитого.

Я, перш ніж їхати на війну, закінчив курси тактичної  медицини, які організували американці. Тому на позиції числився штатним медиком. Доводилося витягувати багатьох бійців. Якщо бути точнішим, то – більше сорока.

– Важко бути медиком: одночасно і воювати, і, ризикуючи життям, поспішати на допомогу пораненим?

– Ось так і працював. Не зважав на емоції, власну безпеку, а просто біг рятувати когось, бо треба.

Одного побратима, який пішов у розвідку, важко поранило. Він викликав мене по рації. Його шукали кілька груп. Три години минуло, поки знайшли. Ще три години витягували з російської території.

Окупанти перехопили нашу розмову і почали поливати вогнем. Дивом вдалося вийти з-під обстрілу. Але найприкріше, що побратим не вижив, помер…

– 2015 рік, принаймні його початок, був сприятливий для ведення бойових дій. Ще можна було наступати, робити різні рейдові операції. Як часто використовували цю можливість?

– Групи наших бійців виходили в секрети біля позицій окупантів. Ставили помітки і повертались. Ми готувались до просування вперед. Отримали завдання спорудити позиції за 150 метрів від противника. Вирушили туди вночі. Несли з собою мішки з боєкомплектом, важкі кулемети, медикаменти, лопати. В разі виявлення мали вести бій до підходу основних сил. У мене було окреме завдання: на руїнах колишньої ферми встановити кулеметне гніздо. До ранку я копав землю і тягав її в мішках на відстань 50 метрів. У повній тишині. Потім по рації викликав вогонь, аби під прикриттям шуму розкласти станину свого кулемета. Два тижні під носом у росіян ми вели розвідувальну роботу і ніяк не дали себе виявити. Проте… командування 93 бригади так і не дало дозвіл на операцію і ми відступили. Це було повним безглуздям. Адже в разі наступу ми могли закріпитись на висоті на підступах до Донецька. Правда, наші старання все-таки не були марними. З цих секретних позицій потім працював наш снайпер.

– Я так зрозумів, що про командування ви не дуже високої думки?

– Саме так, про наше командування я мало чого хорошого можу сказати. Нам не дозволяли покращувати наше тактичне становище. Хоча була така можливість. Від того потерпали і гинули люди. Наші позиції засипали мінами. Тільки на моєму напрямку за чотири місяці було 5 вбитих і близько 50 поранених. Переважно  це – осколкові травми. Працювали часто і снайпери. Був такий випадок: куля поцілила в шолом моєму бійцю і вже у стінці шолома змінила маршрут та зачепила шкіру голови. Хлопець отримав важку контузію, але залишився живий.

Були такі дні, що росіяни обстрілювали наші позиції з фантастичною інтенсивністю. А наше командування тупо «морозилось», інколи навіть забороняло відкрити вогонь у відповідь.

– Все-таки вдавалося попити крові у ворогів?

– Так, але це – ніщо, порівняно з втратою друзів, з якими воював, ділив хліб, патрони. Скільки ти не знищив би московських окупантів, душа не заспокоюється. Загиблі друзі стоять перед очима. Саме ця злість на ворога за вбитих побратимів гнала нас на знищення російських найманців. Бувало, що мої хлопці серед білого дня заходили у ворожі окопи, знищували «сепарів» і забирали трофеї. Прикро було після цього дивитися їхній терористичний телеканал, який розказував, що націоналісти і бійці 93 бригади йшли у наступ п’яними. І смішно, що ДНРівці «героїчно відбили цю атаку без жертв з їхнього боку».

– Поранення виявилися надто важкими, і ви змушені були остаточно залишити фронт. Але не боротьбу! Ви були одним із тих, хто очолював блокаду торгівлі з окупованими територіями. Редут 16 батальйону в Кривому Торці, де ви були за старшого, стояв до його повного знищення поліцією. – Якщо сидіти в окопі уже не було сили, то, щоб очолити блокаду, здоров’я знайшлося. Я не міг зрозуміти, як можна торгувати з тими, хто вбиває твоїх синів, братів. Нас всіляко намагалися дискредитувати. Закидали, що ми намагаємося повстати проти України. Це було не так! Ми боролися проти влади, яка безсоромно заробляла гроші на нашій крові. Зрештою, ця влада – не українська. Тому це надавало сили вести боротьбу з внутрішнім ворогом і підтримати тих, хто в окопі.

– Блокада закінчилась, і ви знову повернулися на війну. В чому зараз полягає суть вашої роботи?

– Я не в силі кинути тих, хто продовжує війну. Проте не можу багато часу перебувати на передовій. Тому допомагаю, чим можу. Рік тому за три кілометри від фронту почала діяти волонтерська медична організація «Медекс». Це унікальна організація, яка надає медичну допомогу і місцевому населенню, і військовим. Я вступив у її ряди. Тому маю змогу допомагати прифронтовим жителям, покинутим усіма, і моментами бувати на фронті, викладати новобранцям тактику бою, парамедицину. Навчати хлопців рукопашного бою. Я буду з ними до перемоги!

Михайло УХМАН

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here