Головна Новини “Тернопіль – токсичне фальшиве містечко з купою “мудрих” людей” – вважає тернопільська...

“Тернопіль – токсичне фальшиве містечко з купою “мудрих” людей” – вважає тернопільська писменниця

Тернопіль – токсичне фальшиве містечко з купою “мудрих” людей. Лише недавно тут почала вимальовуватись якась урбаністична культура й культура загалом. Хай пробачають тернополяни, але “файне місто” – це таки сільське болото, прикрите бруківкою, вишиванкою і красивими гаслами.

Я не злюся. Але прибити іноді кортить.

Часто питають, чому в мене немає звання Мати-героїня. Та для цього ж купу папірців треба. Оці всі кабінети, чиновники, рішення – ой, ні! Боюся померти в черзі по довідку про те, що я живу.

Усе на світі має аверс і реверс. Люди – теж.

Не вірю в прикмети. Навіть якщо мені переходить дорогу чорний кіт із порожнім відром і розбитим дзеркалом, я його підберу.

Найперший дитячий спогад – Різдво. Родина за столом – кутя, дідух, 12 страв. Бабця Сянька позатуляла ряднами вікна, бо ми тихенько колядували “Сумні тії свята в сорок сьомім році”. Вона тоді сварила діда Михалка, що ялинку з лісу приніс. А він казав, що то для дитини радість. Кіт Васько ту ялинку перекинув, і ми з дідом мусили збирати розбиті іграшки. Я вперше порізала пальчика склом. Дід його поцьомав. Залив зеленкою і пальчика, і доріжку біля серванту. Пекло страшенно. Я плакала, а дід казав, що з красою все якась халепа трапляється, бо краса вимагає жертв.

Ляльок у мене не було, лише кіт Васько. Такий великий, що заміняв мені подушку.

Малою боялася Хапая-Лапая. Бабця казала, що він живе на горищі. А дідо пояснював, що то такий противний москалюга.

Обережність – це життєва практика, що приходить на зміну юнацькому максималізму.

У буддизмі є два найбільші гріхи – лінь і тупість. А у нас це ледь не національні чесноти.

Наша церква виховує послух і покору. Це – механізми впливу на людину. Вони притуплюють мислення. До церкви ходжу, коли там немає людей.

Підпільного спротиву “чортовим совітам” навчав дід. Бабця мріяла виростити з мене працьовиту господиню, щоб якийсь порядний хлоп із конем заміж узяв. Мама була згодна з нею. Тільки хресна казала, що з того нічого не вийде, і вчила мене пристойно одягатися.

Дорослою себе відчула в той день, коли поховали бабцю Сяньку.

Найстрашніші жахи снилися, коли сини воювали під Авдіївкою.

Моє перше кохання – однокласник. Ми ділили на двох заварне тістечко й пляшку “Буратіно”, курили одну цигарку, коли прогулювали уроки. А ще – разом писали вірші. Він носив мого важеленного портфеля від школи до Чеснохреської церкви в Кременці. Там було шість підручників і зо три книжки з бібліо­теки. Але хлопець боявся дощу. Тоді я тягла портфеля сама. За це було покарання – у сонячну погоду він ніс мого портфеля й торбу з шістьма буханками хліба. На гору.

Я відчуваю людей. Кожного – об’ємно й цілісно. Маски не проходять, улесливі посмішки й запопадливість – теж.

Велика сім’я – це дуже важко. Але можливо.

Кохання – почуття безумовне. Воно або є, або нема.

Шлюб – це праця. Щасливий шлюб – щоденна, важка, рутинна праця. Це те саме, що викласти дім з нуля. Що зведете – те й матимете.

Щастя збудувати найважче. Воно складається з невидимих цеглинок – любові, довіри, щирості, поваги, розуміння. Якщо кохання вкладається в кожну таку цеглинку, буде і щастя.

Часом шкодую, що не вмію вишивати рушників і плести макраме під серіали.

Я росла разом зі своїми дітьми. П’ять разів проходила шкільну програму, п’ять разів училася ставати дорослою, вступала до вузів. Зараз роблю це вшосте.

Плачу так, щоб ніхто не бачив. Мій досвід – він лише мій. Нікому не бажаю його пережити і не даю порад.

Невдач маю – хоч греблю гати. Бо живу в режимі “2Д” – дурна і добра.

Сини нічого в мене не питали, коли пішли на війну. Я тихо сивіла і фарбувала волосся. Але це було їхнє перше доросле і самостійне рішення. І я його поважала. От саме так – до власної сивини поважала.

Чи переможемо в цій війні? Раніше вірила в це. Зараз – не знаю. Перемога – це ж праця. E=mc2 – формула Ейнштейна (еквівалентність маси та енергії – фізична концепція, за якою енергія фізичного об’єкта дорівнює його масі, помноженій на розмірний множник квадрата швидкості світла у вакуумі. – Країна). Якщо наша українська маса вимкне телевізор, увімкне мізки і спрямує свою енергію не на самоїдство, тупцяння й ловлення ґав, а на творення й розвиток – нам ніхто й ніщо не завадить здобути перемогу.

Соціум переповнений псевдоцінностями, маніпулятивними технологіями. А ще – такою чортівнею, що я й термінів для неї не знаю.

Підтримка державою сімей – дуже умовна. Соціальна політика – асоціальна. Медицина – вбивча. Освіта – безпросвітна. Виховувати дітей в такому кавардаку – подвиг.

Діти самі чудово готуються до дорослого життя. Просто треба їх чути і намагатися зрозуміти.

Тяжко мучуся й відчуваю провину, що не пішла на похорон улюбленого вчителя на позивний “Михайлович”. До могили ходжу, а на похорон – не змогла. Ревіла в кущах коло цвинтаря. Чекала, коли люди розійдуться, і вже тоді… Не могла бачити його в домовині, хотіла зберегти в пам’яті живим і усміхненим.

До образ ставлюся по-філософськи. Прощаю, коли бачу каяття і чую прохання пробачити. Але не забуваю. Ніколи не прощу Іловайського котла, Дебальцевського, Пісків, Бутовки.

Заздрість – небезпечна. Вона викликає незворотні зміни у свідомості й організмі. Є якийсь нематеріальний механізм, що трансформує заздрість у хвороби, неспокій, злі вчинки.

Старості боюся – болючої, хворобливої, неадекватної. Смерті – ні.

Бог – це ми. Як і Диявол. У Бога немає інших очей-думок-рук, окрім людських. І лише наші рішення – показник того, чию волю ми чинимо.

Успіх – це діти й робота з грифом “Улюблена”.

Маю хронічне відчуття втоми. Переважно від себе самої.

На фоні Східної України наші Волинь і Галичина – бандерівський П’ємонт. Але східняки порядніші й чесніші.

Я з Кременця, отже – волинянка. Від слова “воля”.

Найбільший гріх для мене – допустити, що думки можуть бути не Божими і вчинки – теж.

У нас немає політичних новин. Бо в нас немає політики. 2014 року мій друг влучно назвав нашу Раду – Верховне Шапіто. Тоді це була лише сатира. Тепер вона стала реальністю. Замість політики, в нас плаваюче від Сяну до Дону діряве шапіто з євроремонтом і російською тягою.

Телевізор у нас вдома – це така підставка для кота.

Підлість – одна з методик виживання умовно-хижих людей. Як у богомолів – маскування. Людина – так само: тут Богові молиться, а тут ножика ближньому в спину приміряє.

Хами – це маргінали. Щирі люди – виховані й тактовні.

Після Майдану і п’яти років війни з тисячами вбитих важко говорити про подвиг. Поняття знецінене суспільством і державним нігілізмом.

Колись розповідала дітям, що для становлення в житті потрібно всього кілька маленьких особистих перемог. Перша – над собою.

Місцями сили для мене є гори в Кременці і село Рубанівське на Січеславщині. А інколи – подушка, щоб виспатись.

Хто не плаче – той обманює. І себе, й інших. Слабаки не плачуть. Вони ховаються за маскою героя і чекають, коли можна буде по-тихому зробити якесь паскудство.

Що я вмію, окрім як писати? Не кваплячись варити борщ, пекти пиріжки не до світло-чорної скоринки, вечорами читати щось ліричне, слухати Шуберта, Ліста, Шопена.

Президент і всі чиновники тепер пишуться з маленької літери – чудово! Ще б у нас правова система запрацювала в наказовій формі дієслова. Бо ці чуваки вважають себе крутими присвійними прикметниками і бездарно тратять національні резерви. Через що наші економічні числівники ніяк не можуть подолати складнопідрядні обставини безумовного дерибану.

Україна – досі розмінна монета на столику світових гендлярів.

Донбас страшний не війною, а тим, що за роки незалежності він так і не став українським. Цей край лишився совковим продуктом соціального експерименту зі створення єдиного радянського народу. Коли 1933 року в домівки померлих від Голодомору українців заселили вселенське перекотиполе.

Ми не цінуємо час – ні свій, ні чужий. А поняття, що час – то гроші, для нас практично не існує.

Війна – страшна річ, гранично смертельна. Але це і каталізатор. Лакмус. Вона чітко поляризує погляди, прагнення, розуміння.

Я – націоналістка. Не з тих, хто у вишиванці, зі смолоскипом у руці, сракою на дивані й горлянкою, як єрихонська труба. Я із тих, хто просто робить свою роботу.

Джерело: ГазетаЮей

Дзвінка ТОРОХТУШКО, 47 років, журналістка, письменниця, волонтерка. Народилася 2 лютого 1972 року в місті Кременець на Тернопільщині. Мати Віра Михайлівна працювала робітницею на фабриці ”Райдуга”. Батько з сім’єю не жив. Читати навчилася у три роки. Справжнє ім’я та прізвище – Любов Бурак. Псевдонім Дзвінка Торохтушко придумав учитель української мови й літератури Володимир Мазурчук – за балакучість і непосидючість. ”У 12 років я була активною через край. Писала статті у кременецьку газету ”Прапор перемоги”, потім – у тернопільські, збаразькі, шумські, рівненські видання. За радянськими вимогами, один автор міг публікуватися раз на тиждень. Так у нагоді став мій псевдонім”. Навчалася на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Покинула в 19 років, бо ”з’явилися сім’я й діти”. Самотужки вивчила польську, чеську, словацьку, хорватську мови. Жила з родиною в місті Кам’янське на Дніпропетровщині, потім – у Кам’янці-Подільському на Хмельниччині. Від 2007 року – в Тернополі. Видала дві поетичні збірки та 10 книжок прози. Спільно з Тетяною Комлик переклала з російської роман нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич ”Цинкові хлопчики”. 2 листопада 2014 року, в час оборони Донецького аеропорту, написала і виклала у Facebook вірш ”Молитва”. Допис активно поширювали й коментували. Нині про авторство на нього заявляють 27 осіб. Гурт TaRuta поклав вірш на музику. У шлюбі. Чоловік 52-річний Петро Бурак – священик, капелан Української добровольчої армії, служить під Новолуганськом. Має шестеро дітей: Софії 27 років, Івану – 26, Мар’яну – 24, Христині – 21, Уляні – 16, Світозару – 9. Старші сини 2016-го пішли на війну добровольцями. Мають контузії. Домашня бібліотека налічує понад дві тисячі книжок. Подобається подорожувати горами й лісом

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here