Головна Новини Тернополянин та львів’янка підкорюють найкращі танцювальні майданчики світу

Тернополянин та львів’янка підкорюють найкращі танцювальні майданчики світу

Уже п’ять років танцювальна пара — львів’янка Олена Барна та тернополянин Сергій Аверков підкорюють найкращі танцювальні майданчики у Сполучених Штатах Америки. Неодноразово ставали фіналістами найпрестижніших змагань серед танцювальних пар Америки, Канади та Європи. Їм аплодують, ними захоплюються і пишуть відгуки у пресі. Два роки тому Олена і Сергій стали подружжям. Як потрапили за океан, про участь у конкурсах та чи дотримуються дієти — Олена та Сергій розповіли журналістові «ВЗ».

— Олено і Сергію, недавно ви стали фіналістами одного із найпрестиж­ніших змагань зі спортивно-баль­них танців, що відбулися в Орлан­до (США). Скільки було учасників і чи важко далася перемога?

Олена: Ми вперше брали участь у цих змаганнях, бо ніколи раніше не були в Орландо саме на цьому турнірі. Хви­лювалися дуже. Організатори зроби­ли змагання у вигляді цирку, де було ба­гато декорацій. Враження залишилися найкращі від участі. Змагалися близько 20 пар. Звісно, це серйозні конкуренти, тому й зрозуміле наше хвилювання.

Сергій: Участь у змаганнях у США мають право брати пари з різних штатів Америки, Канади та країн Європи. За­значу, що будь-які змагання в Америці — це свого роду такі маленькі чемпіона­ти світу.

— То виходить, що з України ви були єдиною парою?

Сергій: Ми беремо участь не як укра­їнська пара, бо представляємо Сполуче­ні Штати. Бо у цій країні ми працюємо. І зареєстровані як пара зі США. Так само і всі решта пари, які приїхали сюди з Укра­їни чи інших пострадянських країн і тут живуть, так само представляють Сполу­чені Штати Америки. Часто буває, що у фіналі шість пар зі США, але якщо поди­витися на їхні прізвища, то стає зрозумі­ло, що це українці, білоруси і росіяни.

— Ви вже неодноразово перемага­єте у такого роду змаганнях. Що вам найбільше запам’яталося?

Сергій: На всіх великих змаганнях найбільше запам’ятовується той момент, коли ти проходиш усі відбіркові раунди і потрапляєш у фінал. Для мене особисто найважливіше, коли нас запрошують на паркет і ми танцюємо 30−40 секунд соло, коли увага прикута саме до мене і Олен­ки. Тоді прожектори освічують лише нас. Це така крута атмосфера, що й словами не передати.

Олена: Для мене найбільш хвилюю­чий момент, коли треба стояти за сце­ною і очікувати на оголошення твого іме­ні, коли запросять на паркет.

— Як довго готуєтеся до змагань? І чи передбачають такі конкурси гро­шові внески?

Сергій: В усьому світі за участь у кон­курсах бальних танців треба вносити грошову заставу. Реєстрація і усі решта витрати лягають на плечі учасників. Звіс­но, якщо ми перемагаємо, тобто стаємо фіналістами, отримуємо грошовий приз. Грошові винагороди дають найкращим шістьом парам. Але за перше місце гро­шовий приз передбачений найбільший. Якщо порівнювати в еквіваленті від тієї суми, яку ми внесли за участь і до роз­міру винагороди за перше місце, то це може бути у 20 разів більше.

— Вас називають одним з найкра­щих танцювальних дуетів Америки, Канади і навіть Європи. Але ви наро­дилися і виросли в Україні. Як ви опи­нилися у Лос-Анджелесі?

Олена: Ми прилетіли у жовтні 2014 року для участі у змаганнях у Сан-Франциско. Після змагань нам запропо­нували залишитися. І ми цим скориста­лися.

Сергій: Спочатку два роки ми працю­вали у Буффало (штат Нью-Йорк), а по­тім нас запросили до Лос-Анджелеса.

Олена: Це була цікава історія. Коли ми працювали у Буффало, знали, що у Лос-Анджелесі є дуже відома і одна з найкращих танцювальна студія в Аме­риці. І під час одних змагань власник цієї студії нас запримітив і запросив приїха­ти і подивитися на цю студію. Зрозуміло, як тільки ми потрапили у стіни цього за­кладу, про який колись навіть і мріяти не могли, відразу ж погодилися тут працю­вати.

Сергій: Саме Лос-Анджелес — дуже сприятливе місто для бальних танців. Тут багато тренерів світового рівня, з якими можна займатися і вдосконалюватися. Дуже велика конкуренція серед танцю­вальних пар, і це, відповідно, підштовхує до розвитку. Тут проводять багато турні­рів, тож не треба далеко літати, щоб взя­ти участь.

— Ви працюєте як професійні тан­цюристи чи ще доводиться шукати додаткового заробітку?

Сергій: Ми займаємося лише танця­ми. І радіємо з того, що не треба шука­ти іншої роботи, щоб мати на харчування й інші витрати. В Америці можна профе­сійно займатися бальними танцями і за­безпечувати себе і свою сім’ю. Нема по­треби шукати підробітку. Та й часу нема вільного. Бо ми щодня танцюємо.

— Коли ви зрозуміли, що танці — це сенс вашого життя?

Олена: Мені було вісім років, коли мама привела мене і мого брата у тан­цювальну студію у Львові. Мені настіль­ки сподобалося, що я відразу сказала: «Я буду танцюристкою!». І ці слова матеріа­лізувалися. Перші десять років я танцю­вала зі своїм рідним братом і займала­ся лише в одного тренера — Олександри Лаптєвої. Мабуть, доля була до мене прихильною, бо саме завдяки Олексан­дрі Михайлівні я і стала тим, ким мрія­ла. Щонайменше двічі на місяць я брала участь у змаганнях, і майже завжди пере­магала.

Сергій: Я танцюю трохи довше (смі­ється. — Г. Я.), бо мене мама приве­ла у Тернопільський танцювальний клуб «Арс», коли мені виповнилося лише чо­тири роки. У мене у сім’ї була така ситу­ація, коли старші вирішували, чим я маю займатися. Татова сторона хотіла, щоб я займався боксом, а мама наполягла на бальних танцях. Вже згодом перей­шов у танцювальний клуб «Альянс», де я вчився в Ольги та Ігоря Полигачів. Коли я зрозумів, що танці — моє майбутнє? На­віть важко сказати. Оскільки почав тан­цювати у ранньому дитинстві, навіть не розумів, що можна ще чимось іншим за­йматися і не танцювати. А свідоме розу­міння, мабуть, прийшло тоді, коли поба­чив, що танці стали моїм стилем життя і поза ними я вже себе не уявляв. Коли почав викладати в Україні танці, ніколи не мав такого відчуття, що я працюю, бо отримував тоді і отримую зараз неймо­вірне задоволення. А коли ми переїха­ли до Америки, це стало новим етапом у нашій танцювальній кар’єрі, бо тут себе можна присвятити улюбленій справі ще більше, бо тут значно більше можливос­тей. У нас не буває вихідних — ми щодня тренуємося, викладаємо і беремо участь у змаганнях.

— Сергію, чи не кепкували з вас од­нолітки вдома, що хлопець замість того, щоб грати у футбол чи займати­ся боксом, — танцює бальні танці?

Сергій: Чомусь такий стереотип склався в Україні. Насправді у мене тако­го ніколи не було. Навпаки, мої ровесни­ки мені заздрили, бо я постійно займався танцями, брав участь у конкурсах, а та­кож виступав на всіх шкільних концертах і важливих подіях у місті. У своїй школі я був популярним завдяки танцям. Багато моїх друзів також займалися бальними танцями. Знаю, що і зараз в Україні баль­ні танці стали дуже популярним заняттям для дітей. Бо в Америці діти більше лю­блять хіп-хоп.

— Які змагання для вас стали най­вагомішими?

Сергій: Чемпіонат Америки, що від­бувається щороку. На жаль, першими ми ще не були жодного разу, але друге місце посідали неодноразово. Зараз готуємо­ся до нового чемпіонату, що відбудеть­ся у середині вересня. Однак в одному з найстаріших конкурсів Америки і най­престижніших, що відбувається в Огайо, два роки тому ми посіли перше місце.

— Про вас тоді писала американ­ська преса?

Олена: Тут є спеціальне видання, так зване танцювальне, «Танцювальний пульс», що видається раз на місяць. Там не пишуть великих матеріалів, а короткі повідомлення, наприклад, така-то пара посіла перше місце на таких-то змаган­нях. І тренер або суддя дає коментар щодо конкретних змагань. От у такій га­зеті про нас завжди пишуть.

— На танцполі під час змагань тра­пляються різні курйозні випадки. З вами траплялися?

Олена: (Сміється. — Г. Я.). Дуже час­то. І ми вже до таких випадків настільки звикли, що вже й навіть не дивуємося. Ми не раз і падали на паркеті, і туфель­ка злітала з моєї ноги… Але якщо навіть щось подібне сталося, не можна зупиня­тися — треба швиденько продовжити та­нець. І обов’язково з усмішкою на облич­чі.

Сергій: На паркеті одночасно танцю­ють багато пар. Не завжди виходить тан­цювати ідеально, бо бракує місця. На­приклад, на одному з недавніх турнірів ми з Оленкою впали на паркеті, але за секунду піднялися і продовжили танець. Публіка нас нагородила аплодисмента­ми. А інша пара на нас задивилася і та­кож впала.

— В Україні ви їздили одне до одно­го на репетиції зі Львова до Тернопо­ля і навпаки. Чому не вирішили осе­литися в одному місті?

Олена: І я, і Сергій працювали, ми вчилися. Тому зірватися з одного місця і все кинути — складно. Але нам було ком­фортно їздити одне до одного, залиша­тися на день-два, щоб присвятити себе танцям. Тим більше, що ми тоді тільки пробували ставати у пару. Ми ж не зна­ли, чи наші танці переростуть у танцю­вальний дует.

Сергій: Ми почали разом тренувати­ся у травні 2014, а у жовтні того ж року полетіли до Америки.

— А як ви познайомилися?

Олена: Ми знали одне одного давно. Бо брали участь у змаганнях. У мене був свій партнер, у Сергія також була парт­нерка. Наші учні виступали в одній і тій же категорії. І так виходило, що ми були конкурентами. Але ця конкуренція була дружня.

Сергій: А потім був такий момент, коли ми перестали танцювати з парт­нерами і написали одне одному пропо­зицію спробувати танцювати разом. І з першого разу я відчув, що Оленка — моя.

— Ви подружжя?

Сергій: Так. Ми одружилися два роки тому в Америці. Вас дивує, що ми маємо різні прізвища? Лише через те, що тре­ба міняти багато документів. Думаю, зго­дом ми це виправимо.

— Танцівники — худенькі люди, щоб бути у формі. Ви сидите на дієтах?

Сергій: О, нам багато хто заздрить, бо взагалі дієт не дотримуємося. Іноді харчуємося п’ять разів на день. Як пра­вило, здоровою їжею.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here