Головна Новини Діти мають жити в сім’ях, а не інтернатах

Діти мають жити в сім’ях, а не інтернатах

Кажуть, чужих дітей не буває. Однак, коли відвідуєш той чи інший інтернатний заклад для дітей, чомусь ставиш під сумнів цей вислів. Адже варто лише зазирнути у вічі цим обездоленим дітям, відчути їхній біль, самотність, відчай і все стає зрозумілим. Вони, рідні кровинки, стали чужими і непотрібними для своїх же матерів і татів. То ж чи варто їм сподіватися, що вони стануть потрібними для чужих дядів і тьоть?

Якось мене запросили на надзвичайно цікаву зустріч. Такий собі прес-сніданок, під час якого й розповідали про дітей-сирті, позбавлених батьківського піклування, тобто тих крихіток, які волею долі залишились сам на сам з цим жорстоким сьогоденням. Спершу перед представниками ЗМІ виступила Лариса Пєтушкова, ключова експертка проєкту «Реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей у Тернопільській області». Жінка розповіла, що Тернопільщина є пілотною областю для проєкту Міністерства соціальної політики України щодо реформування закладів інституційного догляду та виховання дітей. Окрім того, пані Лариса пояснила присутнім, чому кожна дитина має бути в родині, і чому її не замінять навіть найкращі інтернати. 

«Сім’я забезпечує такі базові потреби, як любов, піклування, затишок, безпека.  В інтернатах нема такого потрібного зв’язку з мамою і татом, до яких діти біжать, коли їм страшно, цікаво чи самотньо. Тому руйнується така важлива для дітей прив’язаність до дорослого, а це породжує потім проблеми на все життя – це добре знають лікарі і психологи. Дитина потім не довіряє ні іншим, ні світові, ні собі, не вміє вибудовувати стосунки, вирішувати проблеми і бути щасливою. Тому потрібно забирати дітей з інтернатів. І тому так важливо знайти заміщуючі сім’ї. 176 дітей в області чекають на свою сім’ю, на тата і маму».

   За допомогою презентації пані Лариса також нагадала, якими є основні сімейні форми – усиновлення, встановлення опіки та піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, і, нарешті, патронат. 

Зізнаюся, саме патронатне виховання мене зацікавило найбільше. Надто історія молодої пари, що зворушила до сліз усіх присутніх. Та давайте по-порядку. Отже, хто вони – патронатні вихователі?

“Тернополяни мають змогу допомогти дітям, які через певні життєві обставини тимчасово не можуть проживати разом з батьками чи законними представниками. Аби взяти дитину у родину, бажаючі мають стати патронатними вихователями. Проект діє у рамках програми “Патронатна сім’я”.

Патронат – це професійна комплексна послуга, що надається у сім`ї патронатного вихователя та передбачає: тимчасовий догляд, виховання, реабілітацію дитини на період подолання дитиною, її батьками або законними представниками складних життєвих обставин. Основна мета влаштування дитини до сім’ї патронатних вихователів: екстрене надання «даху над головою»; тимчасове влаштування до повернення в біологічну сім`ю; тимчасове влаштування до усиновлення; тимчасове влаштування для оцінки стану і розвитку дитини; влаштування для реабілітації дитини; влаштування для реабілітації дитини (насилля, жорстоке поводження, педзанедбаність).

Однак, патронатним вихователем не може бути особа, зазначена в статті 212 Сімейного кодексу України. Для патронатних вихователів держава надає такі гарантії: соціальна допомога в розмірі двох прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку на місяць на утримання влаштованої під патронат дитини; грошове забезпечення за надану патронатним вихователем послугу: у період перебування дитини у сім`ї патронатного вихователя – 5-ть прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а у період між влаштуванням дітей – 1,5 прожиткових мінімуми для працездатних осіб; при влаштуванні 2-ох і більше дітей, дітей віком до 1 року, неповнолітньої вагітної, дитини з ВІЛ, грошове забезпечення збільшується на 10 % за кожну дитину та категорію, але сумарно не перевищує 50%; допомога та супровід фахівців соціальних служб”, – більш детально розповіла пані Петушкова.

Однак, це все слова. А тепер розповім вам про реальний приклад патронатного батьківства. Молоде подружжя Герасимчуків мешкає у Кременці. Володимир – пожежник. Світлана – домогосподиня, берегиня сімейного затишку. Так сталося, що цих прекрасних людей спіткала біда. Їхній довгоочікуваний первісток народився хворим. Лікарі попередили, що в подальшому у них не може бути здорових дітей. Та Володимир зі Світланою вирішили не здаватися. Вони щиро молилися і пообіцяли, якщо Бог пошле їм здорову дитину, вони у відповідь теж зроблять добрий жест.

За якийсь час у сім’ї народилася дівчинка, на великий подив медиків, малюк був цілковито здоровим. Мати з татом не чулися від щастя. І тоді вирішили виконати обіцянку, дану перед Богом. Вони віднесли документи, щоб стати патронатними вихователями для дитини. Далі слідували цікаві навчання. Фахівці зі соціальної служби розповідали їм як найкраще знайти спільну мову з дитиною, адже, зазвичай, такі дітки дуже замкнені, налякані.

 І ось настав той час. В їхній сім’ї з’явилася Іринка. Дівчині 17 років. Спершу вона, як і попереджали психологи, поводилась сором’язливо, навіть відчужено. Адже дитина прийшла у цю сім’ю з дитячого будинку. Вона знає що таке дисципліна, а про те, що таке сімейне тепло, затишок, не відала. Та з часом турботливі молоді батьки зуміли достукатися до Іринки. Зараз вона почувається дуже щасливою. Пан Володимир каже, дівчинка щоразу повторює, що жоден інтернат у світі, навіть з найдобрішими, наймилосерднішими вихователями, не замінить дитині сім’ю.

До слова, під час прес-сніданку Світлана Шимчук, завідувачка навчально-методичного відділу Тернопільського обласного Центру  соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, повідомила про результати моніторингу, проведеного в рамках проекту на Тернопільщині щодо сімейного та несімейного виховання дітей. За її словами, в області налічується 19 інтернатних закладів різного типу. Цілодобово в них перебуває 1240 дітей. Однак лише в десятої частини з них немає батьків, в решти ж ці батьки з тих чи інших причин не здатні забезпечити дітям належні умови вдома. 

«Проаналізувавши потреби цих дітей і стан їхнього сімейного середовища, ми зрозуміли, що частину батьків таки треба позбавляти батьківських прав, але, з іншого боку,  інтернати теж не забезпечують потреби дітей, навіть базові, достатньою мірою. Тому треба реформовувати ці заклади і створювати необхідні умови для виховання дітей в якихось інших сім’ях. А для цього – готувати відповідним чином людей, які хочуть брати дітей у свої сім’ї –  ставати  усиновлювачами, опікунами, прийомними батьками тощо. Зараз таке навчання допомагає проводити держава».

Тож все, що від нас, дорослих, залежить – це лише бажання. Давайте доведемо цій скривдженій долею, рідними батьками малечі, що, направду, чужих дітей не буває і кожен із них заслуговує на люблячих маму і тата.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here