Я завжди дбав про своїх побратимів і дбаю дотепер – це нормально, цим не потрібно пишатися. В мене був дуже великий конфлікт з хлопцями, які повернулися з аеропорту і хотіли знову туди їхати. Я їх не пустив. Вони мене тоді не зрозуміли. Але я бачив, що вони не повернуться, тому що їх дуже сильно захлиснули бої і психіка вже була винесена за межі глузду. Вони мені дуже довго не могли цього вибачити. Дехто тільки тепер почав розуміти, чому я так зробив. Це була група з чотирьох чоловік. Решта були поранені, двоє загинуло. Це люди, з якими я й досі разом.
чеботарь
Народився я на Буковині, останнім часом мешкаю в Тернополі. Я заслужений тренер України з вільного бою, тобто з фрі-файту. Керую обласною федерацією, суддя міжнародної категорії, часто їжджу по світу – суджу змагання. До війни мав спортивний клуб – це була моя основна діяльність, принаймні, останні 10 років. З 96-го року я в організації “Тризуб” імені Степана Бандери. Я вважаю, що це осередок, який формує людину як свідому особистість. Хоч я давно не веду активного життя безпосередньо в організаційному русі, “Тризуб” для мене – як певний дороговказ.
Мені було соромно не йти воювати, бо я – дорослий чоловік, який служив в армії. В мене є дорогі люди, на той час була кохана дівчина, зараз – це моя дружина. Багато моїх друзів воювали, а деякі мої учні загинули. Тому мене мучив нормальний чоловічий сором – і це був основний мотив.
Я сприймаю події на сході як зрежисовану ракову пухлину. І якщо цю режисуру не поламати, то від неї постраждають ті, хто мені дорогий. А цих людей дуже багато. Вони і в Києві, і на Західній Україні – майже скрізь. А Україна – це організм, тому територіально, де б він не був хворий, наслідки відбиваються на усіх інших. Один з психологічних мотивів – страх за тих, кого я знаю. А вже на останньому місці – патріотичний обов’язок, тому що я виховувався у патріотичному середовищі.
“Правий сектор” я обрав по дуже простій причині – була довіра до певної кількості людей, які переважали в ньому; а ще було чудове бачення і розуміння того, що відбувається в збройних силах. “ПС” – це не моя організація, я критично ставлюся до дуже багатьох речей там; багато в чому мої погляди відрізняються від їхніх, я маю на увазі політичну частину, але кращої дотепер я не зустрічав в Україні. Найбільш рідною для мене є ДУКівська частина – тепер це мої побратими. Щоб перемогти в цій війні, мені потрібні спільники і ПС – це спільник для мене, а альтернативи поки що я не бачу. Я одразу потрапив у 5-ий батальйон. У мене були добрі організаційні навики спілкуватися з чоловіками будь-якого віку, тому за досить короткий проміжок часу мені доручили формувати другу роту, вона була резервною на той час. Зараз це друга рота п’ятого батальйону.
На початку вересня ми з підрозділом поїхали в Піски, де довгий час брали активну участь в обороні. На передовій військовим бракувало людей по штату, тому ми домовлялися з ними і заміщали тих, кого не вистачало. Оволодівати зброєю вчилися паралельно з боями. Хтось був краще підготовлений, хтось гірше, на жаль, більшість хлопців в нас – це самоучки. Нам якось притягли новенький гранатомет РПГ-7, і я перед атакою вчився, як ним користуватися. Це було і смішно, і страшно водночас. І ні для кого не секрет, що багато людей поранилося при навчаннях. Це стосується не лише добровольців – в армії картина така сама. В принципі, армійці практично ні чим не відрізнялися від нас, окрім мотивації. Тобто в усіх нас було бажання захищати землю, а в армії людей часто примушували.
Під час першого обстрілу загинув один з хлопців з нашої команди, я був свідком цього. Але психічно в мене був колосальний захист – мозок настільки стиснувся, що все сприймалося в якомусь загальмованому стані. І водночас дуже специфічно: після того, як ми відправили загиблих хлопців – механічно сіли їсти. Наші руки були в крові, але нам навіть не було, чим їх помити. Лопатою довелося збирати фрагменти тіл, які повиривало осколками, бо більше не було чим.
Я – надзвичайно везучий сукін-син і страшенно обережний. Одразу усвідомив, що на цій війні не потрібен героїзм, а наше завдання зараз – це максимально навчитися воювати. Наша ефективність в майбутньому і перемога буде залежати від того, наскільки ми зараз будемо вчитися, тому що це тільки початок війни. І я постійно боровся з хлопцями, постійно пригашав їхній пил, бо на війну я приїхав з похоронів і не хотів брати участь в похоронах й надалі.
Дуже багато людей гинуть через безрозсудність, через браваду або через дурість. Так, вони для мене все одно герої, по тій причині, що вони пішли на війну. Але більшість загинули по-дурному, і їх не можна в цьому винити, з цим потрібно боротися.
Коли хтось помирає, відчуваєш дуже сильний біль у грудях. Ще до того, як я пішов воювати, дуже сильним ударом для мене стала загибель мого учня Ореста Квача. У вересні булв похорон ще одного мого учня Романа Іляшенка, який загинув під Іловайськом, він був у Збройних силах. Також загинув побратим з “Айдару”, Андрій Юркевич. Це хлопці з мого спортивного клубу і дуже близькі для мене люди. Зараз вони всі нагороджені посмертно. Тому я дуже добре розумів, що найменші втрати можуть бути за рахунок підготовки і дисципліни. А більшість не були готові навчатися. Вони всі хотіли воювати, нищити ворогів. Я як тренер сприймаю, що для того, щоб стати чемпіоном світу, потрібно дуже довго і багато працювати, а щоб перемогти, треба дуже багато витратити часу, крові і поту, але не в боях, а тренуваннях.
Я по-своєму ставлюсь до війни: мені дуже важко було ходити по чужому селу, чужих оселях і бачити зруйновану людську працю. Восени я їв на городі помідори, бо я їх дуже люблю, і вибачався – дякував тим людям, які їх посадили, і яким не довелося їх збирати. Вони, швидше за все, вже ніколи не будуть жити у своїх будинках. Ще дуже важко було бачити книги у будинках людей. Там було дуже багато української літератури, на якій я виховувався. Я брав книгу з розваленого будинку, читав і приносив її назад. Розумів, що вона або згорить, або згниє, але я не міг собі дозволити її забрати з оселі. Хоча ні для кого не секрет, що з Пісків дуже багато всього вивозилося. І завдяки нашій з комбатом позиції, нам вдалося таки дуже сильно вдарити по людях, які мародерствували; саме тому в нас дійсно вийшов чудовий підрозділ з прекрасних чесних людей. На війні був зріз нашого суспільства з цивільного життя, туди прийшли ті люди, які нас оточують повсякчас. Але якщо в цивільному житті ти їх не помічаєш, то там ти з ними живеш. Для мене було трагедією, що деяким українцям притаманне мародерство, тому що неможливо перемогти зло, будучи самому злим. І немає сенсу втратити своє життя, щоб поміняти шило на мило. Насправді – це дуже сумно.
Один з найяскравіших спогадів для мене – це не бої, а коли ти йдеш під обстрілами в бібліотеку, щоб набрати книжок. В Пісках – величезна бібліотека і в мене була мрія її вивезти, щоб книжки не пропали. Але я зміг забрати лише кілька книжок: дещо з Ліни Костенко, 6 томів “Життя тварин” і кілька книжок про природу. Те, що не вдалося втілити мрію – вважаю своєю найбільшою поразкою в тому селі.
Я завжди дбав про своїх побратимів і дбаю дотепер – це нормально, цим не потрібно пишатися. В мене був дуже великий конфлікт з хлопцями, які повернулися з аеропорту і хотіли знову туди їхати. Я їх не пустив. Вони мене тоді не зрозуміли. Але я бачив, що вони не повернуться, тому що їх дуже сильно захлиснули бої і психіка вже була винесена за межі глузду.
Вони мені дуже довго не могли цього вибачити. Дехто тільки тепер почав розуміти, чому я так зробив. Це була група з чотирьох чоловік. Решта були поранені, двоє загинуло. Це люди, з якими я й досі разом. Один з них, Геннадій Дощенко, минулого тижня загинув. Це був воїн – скеля. І тільки після його смерті до мене підійшов один з побратимів і сказав: “Знаєш, тільки тоді, коли загинув Дощ, я зрозумів, що ти нам хотів пояснити, коли не пустив в аеропорт”.
Ще один з важких спогадів, коли група розвідників йшла на завдання, і я просто відчув, що вони не повернуться. Вони потрапили в полон. Двоє й досі, з жовтня, знаходяться там. А одного з хлопців посадили в замінований автомобіль і відправили цю машину, щоб підірвати наш блокпост. Але вони не знали, що він був сапером і впорався з вибухівкою – вона не спрацювала. Я не знаю, як це назвати, але я часто дивився на людей і знав, що вони загинуть. Це відчувалося чомусь по їхній поведінці. І це відчуття – страшне, бо викликає величезну порожнечу, що ти безсилий щось змінити.
Найважче на війні – це сама війна і твоя присутність в ній. Там йде загострення усіх психологічних станів, і вони сильно спотворюють сприйняття реальності. Стріляти в людину – це важко. І тих, хто всю зиму стояли і воювали з того боку, я перш за все сприймаю, як супротивників. Можна говорити, що там тільки соціопати, придурки, дебіли, але мені здається, що на тому боці багато людей, в яких просто не залишилось ніякої віри в будь-що. Ми з хлопцями йшли за свою державу. А вони йшли за свою землю, просто про неї довгий час ніхто не дбав, її лишили бозна для кого. З супротивниками в нас різні політичні і духовні погляди, але мені здається, що з більшістю наших цинічних керівників і військових я б не знайшов спільної мови, а з ними, мабуть, знайшов би. Бо для наших керівників, притому з обох боків, – ми лише цифри, статистика. Стільки-то загинуло, стільки-то ще загине… Як каже наша тренер Дітте Марчер, на курсі психологічної реабілітації “Побратими”: “Найменше хочуть воювати солдати, бо вони знають, що таке війна, а найбільше хочуть воювати політики і різні шишки, бо вони не воюють.”
Я почав поважати протилежну сторону, як бійців, і зрозумів, в тому, що вони інакше мислять є наша величезна вина. Ми нічого всі ці роки не робили з тим регіоном. Я знаю, бо багато їздив у Донецьк. І говорити, що це відстійник, що це не люди, не можна. Я не люблю критикувати владу, а відповідаю лише за себе. І поки був на війні, відкрив для себе одну з заповідей: не суди і не судимий будеш. В нас всі хочуть говорити за інших, а мені набагато легше розповідати, що зробив я особисто. Тому я не беру на себе тягар незробленої роботи інших людей. Я не хочу нести на собі тягар Порошенка чи тягар Яроша. Я вибрав свій, і для мене він досить важкий.
Зараз я маю велику внутрішню боротьбу – не хочу воювати зброєю, а хочу допомогти створити нову українську армію. Я не вірю в наші Збройні сили. І не в хлопців, а в керівництво. Це – радянські люди. Вони нещирі, вони не міняються.
Всі зараз говорять про систему, я б не хотів бути банальним, але це так і є – справа в незмінній системі. Моя війна буде полягати в тому, щоб всупереч всім політичним спробам не дати рухатися добровольцям, створити противагу цій системі. Її не можна руйнувати, не маючи чогось на заміну, але її можна посунути, створивши кращу альтернативу.
Наші хлопці – це козаки без шароварів Я сприймаю добровольців як невід’ємну частину української історії і традицій. Це певна формація людей, певна якість чоловіків з особливим світоглядом. Це люди, про яких дівчата колись складали пісні. Думаю, що і тепер почнуть складати, з якими не соромно і за яких не соромно, це – офігєнні люди, толкові і класні. Дружба, підтримка і жертовність, яка присутня серед них – колосальна. “Я просто люблю наших босяків”, – так каже мій комбат про своїх бійців і я пишаюся, що маю до них відношення. Мені б дуже хотілося, щоб добровольці стали на якийсь законний державний рівень. Вірю, що це можна зробити. Для цього треба мати дуже якісний кадровий потенціал, максимально навчених і мотивованих людей. Ми є, але, на жаль, нас зараз дуже мало, і та пропаганда, і ті зусилля, які вкладаються в дискредитацію добровольців, мене зачіпають особисто, тому що в більшості добровольці – це найщиріші люди. Коли людина може померти, їй немає чого фальшивити. Не треба забувати, що багато добровольців пішли в Збройні сили і відчули неймовірну зневагу до себе. Дуже принизливо для людей, які пішли захищати країну, ходити по кабінетах і доказувати, що вони воювали.
Я не вважаю себе героєм, хоча пробув дуже багато часу на передовій. Відверто кажу, що мені було страшно, коли стріляли. У мене був навіть тваринний страх, коли “град” попав в будинок, у якому ми сиділи. І лише з часом я з жахом зрозумів, наскільки це зле, що в нас не було можливості вчасно міняти хлопців, що вони били рекорди по перебуванню на передовій. Це люди, які, можливо, вже ніколи не повернуться назад. Кожна зайва година там – це шматок вирваного твого життя, тому що війна міняє фізично, психологічно і багато хто, навіть не уявляє собі наскільки. Є ті, які закінчили життя самогубством. Є й такі, які з’їхали з катушок. Про це всі мовчать. А мені соромно, що про це мовчать. У мого найближчого друга, зараз величезна проблема з дружиною. У неї нервовий зрив. Таку травму вона отримала через постійні переживання за нього. Я також знаю, що відбувається з моєю дружиною, з її мамою. Її сестра також воює. Двоє людей з сім’ ї на фронті – це важко.
Я вірю в Україну і в той прошарок людей, заради яких варто жити, яких варто витягати з війни живими, а після війни їх треба ставити на ноги і допомагати. Україні потрібні ці люди.
Я не люблю, коли нас проводжають і кажуть: повертайтеся живими. Я вважаю, що треба говорити “повертайтеся з перемогою” і знаю, що ми переможемо. Хоча і певен, що це ще не початок жаху, але все одно закінчення буде позитивним.
На жаль, ми дуже залежні від політики, але мені здається, що ці політики скоро просто самі себе зжеруть. Тобто те, що вони роблять – це, чесно кажучи, самогубство. А наше завдання зараз – максимально підготуватися. Як говорить Ярош: “Ми не знаємо, що буде робити Росія, ми не знаємо, як поступить з нами світ, але ми повинні бути до цього готові.”
Віка Ясинська, “Цензор.НЕТ”
