Сергій Кодман не потребує календаря, щоб розповісти, скільки днів його сина провів у в’язниці в окупованій російською частині східного Донбасу України.
Батько демонструє товсту палітру, набиту протестовими прапорами, які він мав під час мітингів у своєму рідному місті Тернопіль, а також мітинги, з якими він подорожував до Львова та Києва. Більшість із них на них написано лише одне число – кількість днів, коли його син, Олексій Кодман, провів у в’язниці в окупованій російською частині Донецької області.
Він мовчки проходить через прапори. Він називає це його “візуальним щоденником”. Це було більше двох років, або 750 днів, від дня коли російські війська взяли Олексія в полон. Він є серед 168 українців – солдатів, місцевих громадян, журналістів та волонтерів – у офіційному списку уряду “заручниками” – їх навіть не називають, усюди вони як, військовополонені – на сході України.
код
Олексій Кодман з Тернополя та солдат 56-ї бригади вже більше двох років перебуває у в’язниці з другом Миколою Іововим біля Павлопіля в окупованій російською частині Донецької області.
Сім’я Кодмана втрачала надію побачити, як Олексій повернеться додому незабаром: не було жодного затриманого між Києвом та окупованими територією Росії більше року. Але останнім часом їх оптимізм повернувся, після того, як Кремль заявив, що російський президент Володимир Путін 15 листопада зателефонував Олександру Захарченко, лідер окупованої російською стороною Донецької області, та Ігор Плотніцький, який до недавнього часу командував силами, що підтримуються Кремлем Луганськ, щоб сказати, що він виступає за звільнення в’язнів з Києвом.
Молодша сестра Олексія Ніна Кодман, як і раніше, пам’ятає день, коли вона отримала загадкове послання від незнайомця в російській соціальній мережі VK, популярній в Україні. “Хтось каже:” Привіт “вам, – сказав повідомлення, надіслане 12 листопада 2015 року. Обліковий запис, що його надіслав, належав молодому чоловіку з Росії, якого вона ніколи не зустрічала. “Я заблокувала його, але почав хвилюватися”, пояснює жінка. У той час сім’я не чула від свого старшого сина, солдата, який працював на фронтах біля Азовського морського порту міста Маріуполь на пару днів. На наступний день, коли з’явилося ще одне повідомлення «Привіт», вона почала звертатися до канцелярії та волонтерів, щоб дізнатися про свого брата. Служба призову не могла сказати, що з ним сталося. Але добровольці допомагали армії повідомити родині Кодмана, що її брат та ще двоє солдатів були взяті в полон біля Павлопіля в Донецькій області. Через декілька днів вона отримала відео під назвою “Привіт з Донецька”, в якому її брат та інші два солдата бачили на площі Леніна в центрі окупованого росіянами Донецька.
На відео вони виглядають виснаженими та сильними, але говорять, що вони в порядку, і війна повинна закінчитися. “Ніхто не хоче продовжувати бої, я думаю, що пора зупинити все це … Війна. Ми більше не повинні боротися “, – каже Олексій Кодман у відео. Взяті в заручники ого ж дня, коли Ніна Кодман дізналася, що її брат був ув’язнений, інша сестра отримала ті ж самі новини на 1000 кілометрів на південний схід.
Іовова негайно почала звертатися до журналістів, активістів та подала заяву в поліцію, а пізніше – СБУ.
“Ми повинні були зібрати всю інформацію самостійно, бо СБУ сама не знала навіть, де були (захоплені) хлопці”, – пояснює Іовова, зачепивши телефон у руках. “Ми не хотіли мовчати, тому ми стукали у всі двері”. Через деякий час незнайомець надіслав їй повідомлення з проханням про діалог між збройними силами під керівництвом Росії та СБУ про обмін трьома українськими ув’язненими, у тому числі Олексієм Кодманом та Миколою Іововим, для 29-річної Олександри Андрієнко, яка, як стверджує, на українських солдатів для збройних сил під керівництвом Росії та був затриманий органами влади України у 2015 році. Іовова сказала, що вона показала повідомлення місцевим офіцерам СБУ. Це не добре. Вона сказала, що офіцери сварилися з нею за зв’язок з сепаратистами. Ніякого обміну не відбулося. Українська влада випустила Андрієнко в грудні 2016 року, але Кодман та Іонов ще залишаються у полоні.
Джерело https://www.kyivpost.com/ukraine-politics/families-pow-soldiers-share-agony-hope.html
