49-річний збаражчанин Богдан Білоус боєць 95-ї бригади у серпні минулого року услід за братом добровольцем викликався захищати Вітчизну, повернувшись з Іспанії, де жив з родиною впродовж останніх восьми років, пише Народне слово
− По-іншому і не могло бути, − усміхається Богдан, − ми ж брати. Спочатку разом з Ярославом проходили підготовку на Яворівському військовому полігоні на Львівщині, потім пліч-о-пліч служили у 3-му батальйоні 80-ї аеромобільної бригади, він − кулеметником, я − старшим водієм. А коли знадобилися водії у 95-й бригаді, десятьох бійців, серед них і мене, перевели туди. І хоч як не хотілося розлучатися з братом, нічого не поробиш − наказ є наказ. Відтоді щодня спілкувалися з ним по телефону, коли вдавалося, то й по кілька разів на день.
Кулеметником, жартує Богдан, став вимушено − через те, що підбили його БТР. У батальйоні якраз не вистачало кулеметників, тож довелося підучитися і перекваліфікуватися. За словами бійця, на фронті всьому швидко вчилися. Знадобився і армійський досвід, хоча з часу служби у ракетних військах стратегічного призначення минуло майже 30 років.
Про себе Богдан розповідає неохоче, зате про своїх бойових побратимів − з теплотою і гордістю. − Мій комбат − Герой України, а ротний− молодий лейтенант, який лише торік закінчив військове училище, за бойові заслуги нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Наша 95-та бригада виконувала бойові завдання на Луганщині, пройшла шлях від Слов’янська до Дебальцеве, прикриваючи ділянки фронту, де була найбільша ймовірність прориву ворога. Бійці «дев’яностоп’ятки» забезпечували вихід наших «кіборгів» з Донецького аеропорту, стояли у Пісках, Дебальцево. З болем згадує Богдан Білоус і про втрати, − його попередній ротний командир загинув у бою.
У першому батальйоні, де служить боєць, його називають «дядя Бодьо». − Ці 19-20-річні хлопці годяться мені в сини, − каже Богдан. − Я вважаю, що краще хай молоді поки що будуть вдома − вчаться, працюють, створюють сім’ї, а воювати зараз повинні ми − дорослі чоловіки.
У Богдана надійний тил − вдома чекають дружина і двоє дітей-школярів. Та, крім рідних, на думку воїна, дуже важлива підтримка земляків. − Ми вдячні збаразьким волонтерам зі штабу національного спротиву, координатору Володимиру Голоднюку, які завжди підтримують, допомагають в матеріальному забезпеченні, виїжджають на місце нашої служби. Також безмежно вдячні усім збаражанам, які підтримують волонтерів, школярам, які пишуть і передають щирі листи бійцям. Відчуваючи цю підтримку, ми ніколи не здамо наші позиції. З таким народом ми непереможні. І це переконання не лише моє, а кожного патріота, який служить на Сході України.
Усім землякам-збаражанам Богдан бажає ще більше згуртуватись, підтримувати один одного. Тільки об’єднавшись, зможемо відстояти незалежність Вітчизни.
З 1 по 10 лютого батальйон Богдана Білоуса виконував бойове завдання біля с. Спартак Ясинуватського району на Донеччині.
− Ми обороняли шахту, − розповідає боєць. − 9 лютого під час обстрілу поруч зі мною розірвалася міна. Це диво, чи щастя, а найпевніше − Боже провидіння, що всі осколки потрапили в стіну. Тож мене тільки контузило.
Місяць Богдан лікувався в госпіталі у Львові. Перед від’їздом у військову частину, яка базується у Житомирі, він разом з братом Ярославом зайшов у штаб національного спротиву. − Приємно, що наші земляки, буваючи на ротації, приходять хоч на кілька хвилин, − каже Володимир Голоднюк. − Враження від таких зустрічей неможливо передати, головне, що хлопці повернулися живими. Після таких хвилин розумієш, що працювати, займатися волонтерською діяльністю потрібно і далі − є заради кого.
Зі штабу Богдан Білоус вийшов не з порожніми руками − волонтери передали бензопилу, яка знадобиться бійцям на передовій.
Богданів «перший бат», як військовослужбовці називають свій батальйон, зараз дислокується у Слов’янську. Туди до бойових побратимів і вирушить невдовзі наш земляк-патріот.
Оксана МОРГУН
