Головна Суспільство Росія воює технікою, а Україна людьми

Росія воює технікою, а Україна людьми

jpRnmUC4mycКрупа Андрій теребовлянець, поділився  нічними жахами та денними маревами наповнені тепер дні цього молодого хлопця, якого терористи місяць тримали у полоні у м.Сніжному, Донецької області.

Життя «до»

…Ще зовсім недавно Андрій закінчив девять класів Плебанівської школи та став студентом Підгаєцього аграрного коледжу. Потім, як безробітний мав роботу із центру зайнятості – допомагав монтували нові крісла на стадіоні. А у 2011-ому пішов служити до лав Збройних Сил України. Сам пішов, навіть просив щоб взяли, бо відчував, що так буде правильно. Служив спочатку у військовому навчальному центрі, що у Десні Козолецького району Чернігівської області. П’ять місяців оволодівав військовою професією оператора-навідника БМП-2. Далі – служба у Кримському горнопіхотному батальйоні (с.Перевальне). «Я служив у Перевальному і знаю скільки там техніки, тому можу однозначно сказати, що Крим здали. Я довго в це не міг повірити…», – пригадує Андрій.

Перезимував удома – мав тимчасову роботу, проводив час із друзями. Аж до 10 квітня 2014-го. Цього дня хлопця мобілізували на війну. Потрапив у третій батальйон 51-ї Військова частина у Володимир-Волинську, полігон у Рівному, а далі – Дніпропетровськ, Маріїнка, полігон «Широкий лан» у Миколаєві, а звідти – у складі мехбригади на АТО. Варварівка Луганської області, Рубіжне, Лисичанськ, Севередонецьк… Андрій водить пальцем по карті – тепер він знає її дуже добре, а назви тих міст і сіл ще ятряться в голові свіжою раною.

«Першу зарплату отримав якраз коли наші хлопці погинули під Волновахою. Нащо мені в полі ці гроші? Горіли мені вони в руках. Перерахував мамі…», – пригадує.

Полон

Росія воює технікою, а Україна людьми. Здача «своїх» своїх батальйонів командирами, мізерні шанси поїхати у відпустку, зачасту нерівність сил у бою… «Тому я завжди ходив із гранатою, бо вважав, що ліпше вмерти, ніж здатися у полон», – каже Андрій, а мама біля нього аж здригається, бо щодня просила його так не думати. Але того горезвісного дня все склалося інакше… Батальйон оточили, а полонених, як оселедці «погрузили» у «камази», всіх щільно перевязавши тентом. Андрій дякує Богу, що нараз спека перемінилася на дощову погоду, тому ковтки свіжого повітря, які просковзали повз клейонку рятували хлопцям життя. Далі було коло до Росії і назад. Скільки часу тривала ця поїздка і з якою метою вона була – сказати не може. Зупинилися у Сніжному – у районному відділку міліції. А хлопців заштовхали у панельний бокс-гараж, куди потоком стікала дощова вода під час негоди.

А там вже свої закони. «Це не армія, бо ж навіть між арміями на офіційній війні є якісь законні установки. Це просто збройне формування… До того ж це люди психічно нездорові. Та й хіба тепер це люди взагалі?!», – робить висновок Андрій.

Серед терористів добре вирізнялися «чечени». Жадоба крові і психологічне задоволення від понівечення тіл – вбережи Господи потрапити до рук такої істоти!

У полоні був свій розпорядок. Їжу давали один раз на день і це був виключно грис, інколи був ще шматок хліба. Вода була завжди. Не важливо чиста чи ні – вона була і це головне. Пригадує також ті три доби, які провели на кавуновій плантації – кавуни їли, ними ж запивали. Не дивно, що Андрій, який до війни мав 97 кілограмів, має зараз на 20 менше…

У певні години полонених відправляли на «роботу». Закопувати і викопувати тіла під дулами автоматів – ось що за робота… І подробиці, погодьтеся, буде зайвим обговорювати…

На питання, чи давали телефонувати рідним каже, що давали, але ясна справа що не через співчуття, а для того, щоби тероризувати рідних, щоби давити на українську владу та пришвидшувати вигідний для них обмін. Вони ж міняються на своїх військових експертів, мінувальників, вбивць, а не на простих 17-річних солдат – вони їм не потрібні і байдуже, що то свої. Так ось: за наших 30, вони отримали 60 «вибраних» своїх… І ціна цього обміну дуже велика – це нові підірвані мости, нові бездумні вбивства…

«Поверніть мені дитину: живу чи мертву»

Жінка ходила всюди, де тільки могла. Шукала, стукала, благала про допомогу, просила повернути їй сина додому живим чи (не дай Боже!) мертвим. Прийом у народного депутата із Ласковець нарешті заспокоїв згорьовану маму, бо ж він розклав на стіл усі документи про Андрійка, сказав, що роблять з волонтерами усе можливе і неможливе. У серці зявилась непохитна віра. А через декілька днів син ступив поріг дому.

«Я вдячна найперше Богу, який опікувався моїм сином, а також за всіх людей, які не були байдужими і допомогли йому повернутися додому: волонтери, місцеві керівники, навіть шоферу вдячна, який його віз. Нехай моя «подяка мами врятованого сина» супроводжує вас у житті!».

Життя після

«Хоч мій син вдома, але я ще досі не спокійна, я тепер болію за кожного хто там, і за кожну маму, яка тут. І заспокоюсь напевно тоді, коли над ВСІЄЮ Україною засиніє мирне небо», – каже Надія Богданівна.

Мама каже, що її син, який любив погуляти, повеселитися з друзями – зараз зовсім інший. З дому майже не виходить, з тими, з ким раніше дружив – небагатослівний, до дівчини – скупий на почуття… Інакше, напевно, і бути не може…

Не кінець…

А що тепер? Напевне був би і кінець трагічної історії, якби не її вже місцеве продовження. Виявляється, що Андрієві Крупі, які учасникові АТО, не підписують жодних документів. Військовий білет забрали сепаратисти. У військоматі спочатку казали, що потрібно поставити підписи у частині, куди був мобілізований. Поїхали родичі туди – а там вже інший номер частини. Не служив, виходить, там. Тепер кажуть їхати за підписами у штаб АТО у Словянськ, на що Андрій рішуче та гнівно відповідає: «Поїдете, командире, зі мною! І крок за кроком зі мною пройдете! Терористи другий раз у полон не беруть – розстріл на місці!»

Андрійко каже, що, напевно, якби приїхав без ніг і без рук – то був би героєм, а так… Мама розповідає, як після чергового походу «по кабінетах» просто сіла на забор, в голові стало гаряче, а з носа «бухнула» кров… Мало того – її сина за декілька тижнів за контрактом покличуть… назад! Від цього моменту холоне кров і думки зупиняються… Як же? Хіба не досить?! Німе питання.

І зараз ми всі, його рідні, друзі, знайомі, односельчани, теребовлянці – закликаємо керівництво втрутитись у вирішенні Андрієвої долі. Мама наполягає на негайній незалежній експертизі фізичного і психологічного здоров’я її сина і на всіх можливих методах зупинки цього жахіття у їхньому житті.

Джерело: http://terebovlya.org.ua/

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here