У рамках проекту «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО» Громадське продовжує публікацію текстів авторів, які пройшли війну, які досі йдуть через неї. Ми зібрали 30 ветеранів, які описали свій досвід. Це тексти «голосу війни» — різні, несхожі, великі й маленькі. Вони про те, якою є війна «без фільтра».Аліна Вяткіна, 21 рік. Мешкає в Києві, неодружена. Пішла на Євромайдан із першого курсу університету, де вчилась на філолога. Після подій революції була волонтером — збирала гроші через соцмережі та відвозила автостопом на схід. Під час однієї з таких поїздок, у січні 2015 року, залишилася парамедиком у медичній службі «Госпітальєри» Добровольчого Українського Корпусу Правого сектора. Брала участь в евакуації поранених із ДАПу та його околиць, Широкиного. Після повернення з війни пройшла соціальну адаптацію в ГО «Побратими». Наразі проходить навчання, щоби підтримувати інших бійців під час повернення до цивільного життя, бере активну участь у проектах, які сприяють адаптації бійців.Фото з особистого архіву Аліни Вяткіної, надане Громадському
Посмішка Інститутської
Привіт. Я тут на старій флешці твої фотки знайшла. Уявляєш, минуло 3,5 роки, а мені все ще боляче на них дивитися. Перед очима спливає, як ти лежиш на Майдані. Бліде пласке обличчя — ніби в манекена. Не вірилося, що це можеш бути ти.
Уже згодом дізналася —череп збирали з частин, щоби можна було ховати у відкритій труні.
Гей, пливе кача по Тисині,
Пливе кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені …
Я ж тоді навіть не плакала, тільки об стінки черепної коробки билася дебільна думка:«Ну давай, прокидайся вже. Класний жарт, але годі».І вірила. Їхати на твій похорон? Ні, дякую. Ти хоч і супергерой, але в те, що зможеш вибратися з-під землі, не вірю. А так не бачила — значить нічого не сталося. Чіпляласяза дурну надію з усіх сил.
3,5 роки на могилу до тебе приїхати не могла. Слабачка? Можливо… Але останнім часом так сильно сумувала за тобою, що наважилася, приїхала.Обіймала могильний хрест, уявляючи, що це ти. Ще й дощ пішов — прямо, як тоді, коли познайомилися. Пам’ятаєш, як це було?
24 листопада о 12 годині мало пройти перше віче, а з 8 ранку через дорогу збирався перший антимайдан.
— Не варто плакати. Ми обов’язково переможемо. Ти маєш вірити в це!— іде ти, в біса, вічно знаходив той оптимізм?— Не мерзни, приходь до нас на Стелу за чаєм… І дощовик візьми.
Ти завжди дивним чином відчував, коли будедвіжі спроваджував мене. Під час однієї із сутичок упізнав по мотоциклетному шолому серед натовпу і за рюкзак витягнув із першого ряду. 29 листопада вкинув в останній поїзд метро, а зранку розбудив словами:«Майданубільше нема». Ти тоді не знав, що за 4 дні повернешся з автобусом чоловіків зі Збаража і хизуватимешся дванадцятьма швами на голові.
Хто ты гэткi?
Свой, тутэйшы!
Чаго хочаш?
Долi лепшай!
Якой долi?
Хлеба, солi!
Чаго болей?
Зямлi, волi!
Геніальність твоїх ідей зачаровувала. Чого вартувала лише мрія розв’язати війну з Росією та звільнити Україну, а потім і братів-білорусів. Так, ти мріяв заїхати на Красну площуна танках, іще до тогояк це стало мейнстрімом.
— Чуєш, а давай прорвемося через Беркут до Верховної Ради і підірвемося?
— Ага, і пам’ятатимуть нас, як двох дебілів.
— Таааа, зато двіж який почнеться!
Двіж. Ти ніби живдвіжем. Ходити з тобою чубатим уночі по Маріїнському парку серед тітушні й співати «Ой чий то кінь стоїть» було ще тією розвагою.
А як ти 19 січня долетів зі Збаража до Києва за 6 годин по ожеледиці, коли дізнався, що на Грушевського наступ почався… Тебе тоді виловити, щоби поговорити, було нереально: стомлений, замурзаний прибігав у намет із криками«Водохреща— вогнехреща!», їв і знову тікавна двіж. Устиг потрапити під душ із брандспойту під час штурму Українського дому й рушив додому із запаленням легень. Це тільки тобі я могла подзвонити о 4 ранку з-під Верховної Ради і шепотіти в слухавку, що відбувається на антимайдані.
Ах, лента за лентою — коктейлі подавай,
Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!
Ну окей, інколи ти бував серйозним. Наприклад, коли ми пішли о 6 ранку гуляти до Дніпра й ти розповідав, що мрієш мати будинок далеко від міста, і сина. Ти точно знав, як виховуватимеш малого. Казав, що дитина має бути брудна й бігати по калюжах. Знав, яким має бути справжній чоловік. І ти був ним у 19 років.
А ще казав, що після Майдану ми навряд чи спілкуватимемося між собою. Так от знай: я не вірю в це так само, як і 3,5 роки тому! Шкода тільки нам із тобою це перевірити не вдасться.
Свій на свого не здійме руку!
Брат на брата не скаже злого!
Прийме удар, піде на муку
Брат за брата, свій за свого!
Останні 2 дні ти незвично мало посміхався. Утім, не дивно: 18 лютого знов добряче відгріб від Беркуту в Маріїнському. Вернувся тоді в намет біля Стели, і я вперше і востаннє бачила, як по твоїй чорній від землі й бруду щоці вимальовується тонкий слід від сльози. Того дня в тобі щось змінилося: почав казати, що в якийсь із цих днів можеш не повернутися, з’явилися певні речі, які ти приховував від мене, ана двіжішов ужене з посмішкою, а зі злістю.
— Мала, пам’ятаєш, що робити, якщо почнеться серйозний двіж? Бігаєш і кричиш, що небо падає, і я прибіжу. І не хвилюйся за мене: ти ж знаєш —дебіли не вмирають.
А я ж тобі вірила. Тепер знаю, що вмирають усі: і дебіли, і герої. Ти ще зі школи хотів стати другим Устимом Кармелюком. Твоя мрія здійснилася.
Мій лицарський хрест —моя нагорода
За те, що не впав, за те, що не втік!
Мій лицарський хрест — яскрава пригода,
Що буде тривати в мені цілий вік!
Вечір 19 лютого пам’ятаєш? Я боялася відходити від тебе, ніби відчувала. Наш намет уже давним-давно згорів, мені наледве вдалося вкласти тебе спати в «Глобусі», де був штаб Демальянсу. Мені місця не вистачило — пішла спати в КМДА. Було страшно засинати одній на цілому поверсі, коли кожні 15 хвилин повз двері хтось пробігав і кричав, що починається штурм. Більше за все боялася, що КМДА підпалять, як Профспілки, і я просто не зможу вилізтиз 6-го поверху.
Так, не того мені треба було боятись…
Закілька годин крики про штурм уже не давали навіть на секунду заснути, я спустилась на перший поверх і не змогла вийти. Дорогу перегородив хлопець із роздробленим кулею коліном. Я не пам’ятаю, що робила далі. Хтось бинтував поранених, хтось подавав хірургам скальпелі й шовний матеріал, хтось тримав двері, коли проносили ноші, хтось постійно мив підлогу від крові, пише “Громадське”.
Я думала про тебе. Сподівалася, що ти був не там, звідки приносили поранених і вбитих. Водночас точно знала, що ти саме там.
Там, під Львівським замком старий дуб стояв,
А під тим дубочком партизан лежав.
Він лежить, не дише, він неначе спить.
В золотім кучері вітер шелестить.
Я йду по Хрещатику між тліючими уламками і клікаю на посилання«Список розстріляних на Майдані 20 лютого». Знаходжу твоє ім’я, але ніхто з наших до останнього не вірить, що ти міг загинути.
І не всі повернуться із бою живими,
І не всіх дочекається рідна сім’я.
Пам’ятайте ж ви їх, пам’ятайте такими,
Пам’ятай їх завжди, українська земля.
Дякую тобі за те, що був поруч цілих три місяці. За молоко з «Білли». За те, як ми бігали ночами навколо Стели одне за одним, аби зігрітися. За те, як посилали всіх навколо під три чорти і йшли надвіж. За твій крик«Рижа!»на весь Майдан. За«не пускайте цей шолом уперед — це дівчина». За те, що йдучи Інститутською, я завжди посміхаюся, бо ти не любив дівочі сльози. За довгий список пісень, які асоціюються лишез тобою. За розуміння того, що головне«не быць скотам». За хустку самооборони, яку я мала покласти до тебе в труну, але не змогла, тому зберігаю досі. За те, що ти піднявся по Інститутській так високо. І, звісно, за єдину блакитну каску Небесної сотні.
