«Кіборг» Ярослав Білоус з пекельно небезпечного «відрядження» повернувся




2015-01-06_12.40.30-650x418242 дні українські воїни захищали міжнародний аеропорт Донецька. 242 дні під постійними обстрілами, влітку у спеці, а потім у холоді, іноді – без води та їжі, з мінімумом боєприпасів і без зв’язку зі штабом. Спершу вороги, а потім цілий світ назвали цих воїнів «кіборгами». Вже після знищення аеропорту у соціальних мережах про них висловились лаконічно: «Кіборги» витримали. Не витримали бетон та арматура». Одним із «кіборгів», які Новий рік та Різдво святкували у новому терміналі Донецького аеропорту, був наш земляк 42-річний збаражанин, кулеметник 80-ї аеромобільної бригади Ярослав Білоус, пише Народне Слово




Він – батько трьох синів, останні 8 років жив з родиною в Італії, повернувся в Україну та добровольцем визвався боронити Вітчизну. На початку серпня минулого року був мобілізований, а через два тижні уже його рідний брат – 49-річний Богдан Білоус вчинив так само і став кулеметником 95-ї бригади, яка зараз дислокується у cелищі Піски. До речі, Богдан теж 8 років жив за кордоном – в Іспанії та з родиною повернувся в Збараж.

– Не міг дивитися, як гинуть діти, – так пояснює причину свого повернення в Україну і бажання добровільно захищати Батьківщину, не чекаючи повістки, Ярослав Білоус, якому на передовій побратими дали позивний «Патріот». 25 років чоловік тому проходив строкову службу у лавах радянської армії, був снайпером, кулеметником, тож вважав, що набутий ним досвід згодиться на передовій і від нього там буде більше користі, ніж від кількох молодих бійців. – Думав, що за 25 років все забулося, – каже Ярослав, – а як виявилося, зовсім ні, навики вдалося відновити досить швидко.

Спочатку, розповів боєць, було навчання на військовому полігоні на Львівщині, потім зона АТО – Костянтинівка, Піски, з 30 грудня 2014 року по 16 січня 2015 року -Донецький аеропорт. – На моїх очах 13 січня впала вежа летовища, – розповів Ярослав, – вдалося зняти цей момент це на відео.

Питаю, чи був сенс так довго боронити аеропорт. Спочатку відповідає питанням на запитання: – Вам правду сказати? На мою ствердну відповідь каже: – Як бибуло інше вище військове командування – був би сенс тримати оборону. Наказу закріплятися чи наступати, займати нові позиції не було від нашого керівництва. Не здавати ворогу аеропорт, боронити його до останнього була власна ініціатива бійців – переважно добровольців української армії, а також бійців Правого сектора, які досі утримують позиції в Пісках, воюючи при цьому зі зброєю часів Другої світової війни. І скажу – воюють дуже добре, чудово. Правий сектор, коли ми були в аеропорту, постійно надавав нам допомогу, підвозив боєприпаси, навіть надавав артилерійську підтримку, коли наше командування відмовлялося це робити. Це дуже відважні бійці. Найважче, за словами Ярослава Білоуса, йому та його побратимам в аеропорту було останній тиждень, коли по їхніх позиціях постійно лупили танки, відступити не було можливості, бо поле довкола прострілювалося, а підмоги та артпідтримки від своїх чомусь не було. – Було дуже гаряче, але ми дотримувалися уже випробуваної тактики – економили набої, даремно не стріляли, близько не підпускали ворога. Навіть капелан заряджав для нас патрони, коли було треба. Наша рота вийшла з мінімальними втратами – один вбитий, але багато поранених. Атакували аеропорт місцеві бойовики та найманці, переважно кадирівці. На власні очі бачив їх трупи, постійно ми чули крики: «Алах акбар!», їхні міжусобні перестрілки. Так званих ополченців змушують стріляти, як не стріляє він, то позаду ідуть ті, хто вистрілить в нього. Найбільше атак було перед днем зарплати. Питаю, що допомогло вижити у цьому пеклі? Зробивши невелику паузу, Ярослав Білоус відповів: – Я пообіцяв рідним повернутися додому живим. Для перемоги, на думку «кіборга», передусім має бути нормальне військове командування, яке б не здавало, а допомагало, а для цього потрібно розігнати усіх паркетних генералів, бо на передовій усе більше починають говорити, що на Сході України, по суті, відбувається геноцид патріотів. Бійцям потрібна також зброя. Але низи українського війська чомусь ніхто не чує. – Розуміємо, що зараз не можна здіймати хвилю, бо цим скористається Путін, – каже боєць, – і, як кажуть, коней на переправі не міняють, тому воюємо як можемо, надіємося на український народ і на Бога. Армія досі тримається на волонтерах.

У вільну хвилину між боями «кіборги» не лише укріпляли позиції, але, щоб не збожеволіти, розрядити обстановку, трохи зігрітися, танцювали, грали у футбол, колядували, жартували. – На війні звикаєш до всього і навіть до обстрілів, – каже Ярослав, – тому вдавалося інколи навіть поспати кілька годин. Їли мало, бо, по-перше, не дуже мали для цього час, а по-друге асортимент був доволі скромний – печиво, цукерки, вода. І знову ж усе це, дякуючи волонтерам.

З війни Ярослав Білоус привіз не лише спогади про пекельно небезпечне «відрядження», а й відео та фото, де назавжди залишаться пережиті моменти у Донецькому аеропорту і в зоні АТО, бійці з якими там звело життя, а ще дитячий малюнок, на якому його зобразила донька бойового побратима з Чернігова і невеликі шматки «привітів» від ворога, які долітали до українських воїнів. Про свій вибір – повернутися в Україну і добровільно піти на передову наш земляк не жалкує і каже, якби знову довелося приймати рішення, то воно було б таким самим. Наразі чоловік у 10-денній відпустці. Вирішує проблеми з документами, хоче підправити здоров’я, адже на передовій адреналін не дає відчути недуги, а вдома все «вилазить». А далі, каже, можливо, знову передова.

Світлана БОДНАР




Категорії: Життя

Теги: ,,

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: