Життя жінку не жаліє. Нелегка доля “дитини війни” з Тернопільщини




0




Наша зустріч з панею Анелею Івановою (Суходольською) була планованою, але того дня таки несподіваною. «Ось її вікна. — вказує Вікторія — Тут, казав пан Є.Семирозум, вона проживає». І я, Оля, Віка підняли голови вверх. На другому поверсі у вікні сиділа худорлява пані, досить поважного віку й вивчала нас. «Що треба?!» — запитала вона. Нам нічого не залишалося, як зізнатися: «Шукаємо пані Іванову, то не ви часом?». Жінка недовірливо глянула на нас, строго задала кілька запитань, які заставили нас добряче попереживати, перш ніж щось висотати зі своїх вуст. Мої молоденькі супутниці принишкли. Довелося словесно відбиватися мені. «То я зараз вийду!» — холодно відповіла жінка. Чекаємо. Нема. «Може нам почулося? Напевне нам сказали щось інше, а ми, ошелешені такою бесідою, нічого не зрозуміли?», — розмірковуємо вголос. Тут біля нас появилася маленька на зріст, худорлява жіночка… пише Слова Краю

Складна наша історія, роки мовчання беруть своє. Ще є багато очевидців тих пекельних літ, та не усі хочуть про це говорити, особливо для преси. Іноді страх панує й досі. Знаю, що і моя сьогоднішня співрозмовниця не давала раніше інтерв’ю, не ділилася спогадами публічно. Але згодом жінка таки пройнялася довірою і її розповідь була цікавою. Крок за кроком, слово за слово – і наша симпатія стала взаємною.

Коли дитина бачить те, чого не варто

Влітку 1941—му Нелі було 11 літ. Безтурботне грайливе, до усього цікаве дівчисько. «Прошу пані, то в двадцять молоді бачать тільки предмет своєї закоханості, а коли тобі одинадцять – ти хочеш бачити і чути все, що говорять дорослі, що робиться довкола. Любопитна Варвара, шпіон, — як хочете, так і називайте. Але тоді я не могла допустити, аби щось відбувалося а мене там не було.

Я родом з Білобожниці. Ми, Суходольські, були небідними, мали 10 моргів поля, господарку, в сім’ї нас було семеро дітей. Я – наймолодша. Мої сестри жили і працювали в Чорткові. Тоді тут жили пани, виховані люди, інтелігенція. Одна сестра жила на Зеленій, 12, а друга на Сонячній, 5 (тепер коло КП «Чортків дім»). Я проживала у сестри на Зеленій. Тут, біля тюрми, де тепер сквер Скорботи і Надії, стояв великий триповерховий будинок. За Польщі його називали Дирекцією (де тепер інститут — був суд). Коли совєтська власть відступала, а фашист наступав, совєтські солдати закачали на самий верх будинку бочки з нафтою чи бензином, а з долини кинули сірничок, і все почало горіти. Від будинку залишилися тільки рамці. Там ще були великі підвали. Агрегат, що виробляв світло, і часто гудів, глушачи людські крики, був ззаду, тепер це від міліції.

Якось сиджу я на перилах, бачу: фашисти від тюрми під’їхали мотоциклами до цього згарища. Тоді «свєдєнія» вже в них були, що ще десь мають бути помордовані люди. Підходять три фашисти і шукають, що там є. Нічого не бачать. Як обнаружили свіжу глину, якою заліпили вікна підвалу, (то якби нині ввечері совєти відступили, а фашист рано в шостій годині по давньому часі (тепер четверта) прийшов), взяли із собою 4 чи 5 євреїв, аби ті лізли і нюхали, що у тому підвалі. Ніхто нічого не чує. Приходять два інші фашисти з «шукачками», чи не заміновано. Перевірили. Нема. Заставили євреїв вибивати вікна. Як тільки єврей вибив рамки, звідти роздався неймовірний сморід. Там були навіть жінки, пов’язані докупи з чоловіками, щоби більше вмістилося, я так думаю. Так—так, діточки. Це не шутка! Це – не видумка! Факт того, що все закрили. Одразу не вивозили, тому що багато там було з Львівщини, Станіславівщини (Івано—Франківщини), Дрогобиччини, Бучача і треба було оголосити, щоб рідні позабирали трупи. Хто їхав сюди фірою, хто йшов пішки, кілька осіб впізнали рідних, але не по обличчю. По обличчю впізнати було неможливо. В згорілому будинку були 3 чи 4 підвальних кімнати, повністю набитих останками людей. Я вже туди не заходила. Боялася. А місцевих людей надійшло надзвичайно багато, бо фашист дозволив дивитися, чи хто кого впізнає. Спочатку ходили німці по хатах і просили дошки, аби хоронити. Дощок не вистачало. Почали накладати останки на фіри і вивозити на цвинтар, де зараз пам’ятник Борцям за волю. Цілі сутки звозили у яму. Я бачила, вона була великою і квадратною, неглибокою. Коли звезли усіх з тюрми і згорілого будинку, тоді почали шукати ще. І де би ви сказали знайшли? Де зараз церква Петра і Павла колись був спортивний стадіон. Як не було вже повсюди місця, то совєти мордували людей там, де «спартаки» милися, купалися. Але скільки там було трупів не пам’ятаю. Бо я тільки бачила, як звідти фіри вже вивозили закатованих. Фір було багато, бо німці гнали людей з навколишніх сіл, боялися, щоб не поширилася зараза. По вул.Зеленій, де зараз перукарня «Красуня»,— ліворуч була кузня, і ще в тій кузні були мурдовства. Ось так. А більше вам про це нічого не скажу, бо не знаю.

Дитинство. Війна. Чортків

— Як я можу не пам’ятати війну, коли вона мене застала тут, у Чорткові. Того, що я можу розказати, вистачить на цілу книжку.

Пригадую, як під час війни бідні євреї ховалися від фашистів. Там, де жила моя сестра, по сусідству жили євреї. Коли їх забрали туди, де був старий кінотеатр (тепер спортивна школа), вони просили сестру, аби та час від часу приносила їм поїсти. Для конспірації вирішили посилати мене, бо на дітей  поліцаї не звертали уваги. Мене навчили, як себе поводити. Ось я, мала, несу в торбі їду, підстрибуючи находу, бо в мене енергія била ключем, доскакую до того місця, де тепер «Лемківська світлиця». А один еврей, який був за поліцая і мав іншу пов’язку, як усі інші (тоді всі євреї носили пов’язки на рукавах), коли мені не можна було бігти туди, стояв спиною до мене, лицем до кінотеатру, а коли можна йти спокійно – лицем до мене. Одного разу я підстрибуючи добігла до назначеного місця, побачила, що усе гаразд, можна рухатися далі, перебігла через дорогу шляхом, де тепер Ощадкаса, по східцях направилася вниз, і бігом метнулася до кінотеатру, поклала торбу, і бігом назад. Бачу, чуть пооддалік стоять дві торби з одягом. Тут до мене підходить один єврей і так, щоб ніхто не помітив, сказав, щоб я скільки могла, стільки взяла. Я взяла одну торбу і вже іншою дорогою пішла вверх назад. Дійшла до того місця, де зараз банки та Казначейство, тільки позаду, назустріч мені йде високий статний фашист, я його дуже часто бачила на вулицях нашого міста. «Хайль Гітлер!» — вигукнув він.  «Хайль Гітлер» — відповідаю, а душа моя навіть не знаю де. Він запитав мене, куди я йду і що несу. Я хоч  і налякалася до смерті та була шустрим дівчиськом і сказала: «Та то я лахи несу прати». Тоді рідко хто прав вдома. Окремі для цього наймали людей. І він мені повірив та відпустив. Коли я про все розповіла вдома, усі, і моя сестра, і її господар, були спочатку налякані. Думали, що дитина могла щось не те сказати, а дитина їх спасла.

Перше і єдине повоєнне кохання

Хоч я малою більше часу проводила в Чорткові, в сестри, але уже в юному віці частіше навідувалася до батьківської оселі в Білобожниці, бо вдома була госпордарка. Війна вже закінчилася. У нас на залізно—дорожну станцію в Білобожниці прибула перша демобілізація з фронту, і тичасово солдати та офіцери жили неподалік. Ми жили біля вугільного складу, що поряд. А мої сестри дуже гарно готовили їжу. Мій брат Михайло повернувся з фронту інвалідом, а другий брат загинув під Берліном. То вечорами до нас приходили погостити і поспілкуватися з братом мобілізовані. Останні часто вмовляли і Віктра Іванова піти з ними: «Пойдем, здесь хорошие люди живут, познакомишся c девушками. Чего одному сидеть?». Віктор спочатку не хотів іти, а одного разу таки прийшов разом зі своїми побратимами. В той час у нас за хлівом дуже ричало теля, бо заплуталося. Я взяла величезного ножа, щоб розрізати шнур. Потім  заходжу з тим ножем до хати, а в хаті їх повно (у нас було дві кімнати, сіни, коридор). Віктор каже: «Хлопцы, посмотрите, какая красивая девушка!». А я відповідаю: «Ти подивися на себе, який ти». Бо це правда, що красивим був мій Віктор, то красивим, хоч невисокого росту. Він довго не думає, та й рукою мені по носі легенько, хлясь. А я роздратовано: «Зараз як тобі порну тим ножем. Чого ти мене чіпаєш?». Хлопці почали сміятися: «Это самая бойкая девченка. Вот, Виктор, тебе и невеста!».

Так Віктор став приходити до нас. Одного разу розговорився з братом, та й каже: «А если поправде, то мне некуда ехать, детдомовский я. Если примете, то останусь у вас». А брат вказує на сестер: «Он є дві дівчини, вибирай». «Я этих не хочу потому, что они уже целованые. Я он ту, — показує на мене — хочу, нецелованую. Потому что я еще нецелован».

Так залишився тут мій Віктор, пішов у Чортків, влаштувався на ливарному заводі, бо ще напочатку війни його з Харкова евакуювали до Новосибірська. І він давав по 9—10 норм на літакобудівному заводі.

Непрохані нічні гості

Спочатку нам з Віктором дали тимчасове, напівпідвальне приміщення по вулиці Зеленій. А над нами жили дві сім’ї, що працювали в райкомі. Я так думаю, що вони псами не були: один сусід був грамотний, мав середню освіту (на той час це було добре). Тому його взяли туди на роботу. А інший, єврей, колишній підполковник, жінка у нього була машиністкою.

Через наш двір був прохід. Чую, як тільки смеркне, хтось постійно шастає туди—сюди, якийсь шум. Думаю, хто то так метушиться, що за рух такий? Одного разу моє вікно було відкрите, лише заслонене фіранкою. Бачу, хтось дулом автомата видхиляє шмату на моєму вікні. Я затерпла. Так, це првда! Тоді чую голос: «Це не то. Тут якісь молоді проживать!..». То, значить, якби тут були люди старшого віку, то треба , напевне, було б з них зробити котлету?!.

…Прожили ми з чоловіком більше сорока літ разом, разом праювали в ДСААФі.

Життя йде. Тепер мені скоро 82 роки, здоров’я не те. Доньці моїй 60, а онуку – 26. Син, Коленька, трагічно загинув у 1982 році в Сибіру, недоживши 30 днів до свого 30—річчя. З  дружиною Валюшою прожив шість літ, але діток у них не було (Валя була поваром і тягала важкі кастрюлі). З часу, коли загинув мій син, я ще жодного разу не засміялася, не заспівала, не веселилася. Тішуся онуком.Все життя пропрацювавши, отримую мізерну пенсію. А нащо мені більшої? Держава каже, що мені і тої забагато (жартує)…

Олександра Іванців




Категорії: Життя

Теги: ,,

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: