У вівторок в Збаражі побував 21-річний боєць 25-го добровольчого батальйону «Київська Русь-2» Василь Стефурак. Розвідник «Крут», а саме такий позивний добровольця з Прикарпаття – з села Топорівці Городенківського району Івано-Франківської області, приїжджав на могилу до побратима з Майдану – Устима Голоднюка.
Василь – рідний брат “Двадцятьчетвертого”, 19-річного Степана Стефурака – бійця Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, який загинув поблизу Донецького аеропорту 22 вересня минулого року. Хлопець навчався на третьому курсі Тернопільського технічного університету.
З Устимом Голоднюком Василь Стефурак познайомився 26 листопада 2013 року біля Стели. Військовослужбовець-контрактник на Майдан прийшов, будучи у відпустці. Побачивши Устима на варті, запитав, чим може допомогти. Наш земляк віджартувався, мовляв поки що нічим, але як наступатиме «Беркут», то, звісно, згодиться його підтримка. – З того часу почали з Устимом спілкуватися, – пригадує Василь, – а в ніч на 30 листопада нам двом «беркутята» трохи здоров’я «підправили». Устимові розбили голову, а мені зламали два ребра. Після побиття ми через деякий час зустрілися на мосту. Хто був на Майдані, той знає, де це, і відтоді щодня бачилися аж до 12 лютого. 13 числа мене арештували, а 18 лютого з Києва доправили у Рівне, де я продовжив військову службу у Збройних силах України.
Василь розповів, що після армії до подій на Майдані служив у ЗСУ за контрактом в Києві. Учасником протестів став тому, що так вважав за потрібне, це була його громадянська позиція. Устима Голоднюка запам’ятав усміхненим і веселим. – Устим завжди усміхався, жартував, – каже Василь Стефурак. – Разом з тим ми говорили про серйозні речі. Він був переконаний, що після Майдану в Україні щось почне відбуватися і взяв з мене слово, що я покину службу у війську і ми поїдемо за кордон на вишкіл. Та не судилося – Устима вбили. Переконаний, якби він був живий, то стовідсотково зараз був би на передовій.
Василь Стефурак розповів, що через участь у протестах в Києві він довго не міг потрапити на фронт, бо командування не відпускало. Неодноразово писав рапорти, та відповідь начальства була категоричною: «Не положено і все!». -Довелося набирати номер телефону «гарячої лінії» Міноборони, пояснити ситуацію, за що і чому мене перевели в Рівне, каже боєць. – І протягом доби я вже був у навчальному центрі в «Десні». А з 20 серпня воював під Дебальцево у складі 25-го добровольчого батальйону «Київська Русь-2».
16 лютого, виходячи з оточення із так званого Дебальцівського плацдарму, Василь Стефурак отримав поранення в плече. Лікувався в лікарнях в Артемівську, Червоноармійську, Дніпропетровську, доліковувався у військовому госпіталі м. Ірпінь на Київщині, а звідти повернувся додому на Прикарпаття.
-У рамках останніх Мінських домовленостей про перемир’я з-під Дебальцево була виведене вся техніка і ми потрапили в оточення бойовиків, – пригадує Василь, – наша колона їхала через Новогригорівку, бо ми думали, що там ще є хоч якісь українські збройні сили. Потрапили під обстріл ворога. Вирвалися і поїхали в Нижню Лозову, а там нас знову чекала засідка. Нашу колону розбили повністю, техніка згоріла – два КАМази, Урал, БТРи. Вийшов спочатку один екіпаж БТРа – сім чоловік, з яких двоє контужених і п’ять поранених. Я один із них. Згодом дізналися, що ще один БТР і сім бійців вийшли. Всі інші – «200-ті», а це близько ста військових з нашої колони. Крім нашого батальйону, в ту ніч проривалися бійці 128-ї гірсько-піхотної бригади, охорони Генштабу. От таким було «планове» виведення військ з Дебальцево, якого ніхто насправді не планував і наказу виходити не було, ми самі приймали рішення.
До чергового перемир’я на Сході Василь ставиться скептично і каже, що Росія готується до повномасштабного вторгнення в Україну, коли це станеться – лише питання часу. Тому, на переконання бійця, Україна має готуватися до повномасштабної війни.
Найближчим часом «Крут» хоче повернутися на передову. – Батьки, звісно, проти цього, – каже Василь,- але я мушу це робити, помститися за Степанка. Доки я не відчую, що виконав свою місію, не піду звідти. Ворога потрібно вигнати з України і утримувати оборону стратегічних об’єктів. Для перемоги передусім потрібно, щоб нас не підставляли високі чини, не пхали нам палки в колеса, як роблять це зараз. Рано чи пізно війна закінчиться, але нічого і ніхто не буде забутий.
Василь Стефурак розповів, що військовим мріяв стати з дитинства. Саме тому пішов служити в армію, потім став контрактником Збройних сил України і мріяв поступити у вищий військовий навчальний заклад. – Вступлю у військовий інститут пізніше, – каже, усміхаючись, «Крут», – бо тепер треба воювати.
Світлана БОДНАР, Народне слово
