З 6-го серпня у Львові на перехресті вулиць Вірменська та Краківська, а також на другому поверсі Ратуші, розгорнуто експозицію соціального фотопроекту «Нас єднає Україна».
Проект складається з вісімнадцяти постерів, на яких співставлено вихідців з Донбасу та Галичини.
«Українець – це не прописка,рівень патріотизму не вимірюється місцем народження, а українська душа не визначається містом проживання. Досить мислити стереотипами, шукати різницю замість бачити схожість, досить цуратись замість зрозуміти і допомогти», – так пояснює головний задум виставки автор ідеї та координатор проекту журналістка Мар’яна П’єцух.
Загалом у гаслах виставки вказано дев’ять особливостей, які об’єднують вихідців з заходу і сходу України. Це традиція, історія, співучість, мова, відвага, честь, жертовність, одержимість, незламність.
Кожну особливість відображає образ двох героїв – галичанина і донеччанина. Так, під галсом «Нас єднає традиція» греко-католицький священик Тихон Кульбака, родом з Мар’їнки під Донецьком, розповідає, як дитиною ходив колядувати. Військовий капелан зі Львова Степан Сус теж згадує свої колядки з дитинства, додаючи, що, так само, як і на Донбасі, на Львівщині в радянські часи публічно колядувати було небажано.
Львівська поетеса та видавець Мар’яна Савка, яка родом з Тернопільщини, під гаслом «Нас єднає історія» розповідає про свою родину, яка потерпала від комуністичного режиму. На сусідньому постері донецький історик і письменник Дмитро Білий розповідає, як на Кубані, звідки походять його батьки-українці, проводили насильну русифікацію і жорстко боролися з проявами українства.
У свою чергу, боєць-доброволець штурмової роти «Карпатська січ» при 93-тій бригаді Збройних сил України Олександр Лі з Добропілля Донецької області та гранатометник Національної гвардії України зі Стрия, що на Львівщині, Мар’ян Берездецький під гаслом «Нас єднає відвага» розповідають про свої найскладніші моменти на фронтовому Донбасі.
Засновник відомої агенції з виробництва патріотичної продукції «Наш Формат» Владислав Кириченко з Донецька розповідає, як він взявся видавати аудіо-книги українською мовою на ринку, якого не існувало, і через це втратив сотні тисяч доларів. А ресторатор з Івано-Франківська Юрій Филюк ділиться своєю ідеєю зробити у рідному місті найкращу вулицю в світі. Цих двох героїв об’єднало гасло «Нас єднає одержимість».
У парі під гаслом «Нас єднає незламність» об’єднане реальне подружжя – письменниця Ірен Роздобудько, яка родом з Донецька, та відомий бард Ігор Жука, що народився на Львівщині.
Гасло «Нас єднає честь» втілюють ветеран УПА Теодор Дячун, який народився на Тернопільщині, та ветеран АТО з Донецька Володимир Шилов. Донеччанин ще в 2004-му році виступив проти кандидата в президенти Віктора Януковича, оскільки «підтримати «урку» не дозволяла гідність підполковника міліції».
У виставці також бере участь львівська співачка Соломія Чубай, яка разом з Юлією Куліненко, учасницею фольклорного ансамблю з Донецька, на власному прикладі доводить: «Нас єднає співучість».
Погодився взяти в проекті участь і відомий волонтер з Тернополя Тарас Герман, який поруч з дизайнером одягу з Донецька Леонідом Краснопольським, переконують: «Нас єднає жертовність». Донеччанину Леоніду Краснопольському довелося просидіти в підвалі рідного міста за те, що його ательє з власної ініціативи взялося шити форму українським військовим. До речі, Краснопольський наголошує, що хоч він національністю єврей, але з початкові війни на Донбасі відчув себе справжнім українцем.
Телесценарист Дзвінка Федорчук з Донецька та журналіст Мар’яна П’єцух знялися для проекту з своїми дворічними дітьми. Розповідаючи про перші слова малечі, вони намагалися донести, що «Нас єднає мова». Дзвінка, яка до весни 2014-го року жила у Донецьку, ще у восьмому класі перейшла з російської на українську мову спілкування, а її маленька дочка вже у півтора роки оволоділа кличною формою української мови, звертаючись до батьків «мамо» і «тато».
До речі, чи не всі учасники проекту з Донбасу, згадують, що їхні бабці-діди розмовляли українською, і тотальна русифікація регіону – це лише наслідок відповідної політики радянської влади, а не ознака національності тамтешнього населення.
«Цей проект – спроба вплинути на поширені стереотипи про «донецьких» як «недоукраїнців» чи «недопатріотів». Цей проект, сподіваюсь, стане відкриттям для тих, хто ніколи не був на Донбасі, не цікавився відомими прізвищами донеччан та раніше малював собі середньостатистичний образ «донецького» у вигляді замурзаного шахтаря чи кримінального елемента», – розповідає автор ідеї Мар’яна П’єцух.
Її ідею підтримала громадська організація «Інтерньюз-Україна», яка разом з Програмою «Матра» Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів в грудні 2014 року започаткувала інформаційну кампанію «Ми різні, ми разом». Завдання кампанії – сприяти єдності країни через інтеграцію вимушених переселенців до місцевих громад, а також створити умови для майбутньої реінтеграції нині окупованих територій.
Аналогічна вулична виставка також буде розгорнута в Тернополі та Києві.
«На ідею порівняти галичан з донеччанами мене надихнуло знайомство з двома переселенцями з Донецька. При тому, одного з них, громадського активіста, публіциста Станіслава Федорчука знаю понад десять років тому. Завжди знала його як принципового і послідовного українського патріота з Донецька. Але коли Федорчук опинився в «розстрільних списках» сепаратистів і вимушений був оселитися з сім’єю у Львові, він раптом зіштовхнувся з тотальною «донецькофобією». Наприклад, місяцями шукав житло у Львові, чув у свій бік чимало докорів від місцевого люду, і все тому, що має донецьку прописку.
Що виходить:двадцять три роки галичани кричали «Схід і захід разом!», але коли «схід», втікаючи від смерті, пришов на захід, тут перед ним зачинили двері.
Друге знайомство, яке надихнуло розповісти галичанам більше про «донецьких»,відбулося з отцем Тихоном Кульбакою. На Різдво він у Львові організував вертеп за участі переселенців з Донбасу. Тоді у мене було два відкриття. Перше: на Донбасі існують греко-католицькі священики! Виявляється, лише в Донецьку до війни було п’ять греко-католицьких парафій. Хоча раніше було переконана, що там виключне православ’я. І друге, що мене вразило: в Донецьку вміють колядувати!
Чому мене це здивувало? Адже в 2001-му році разом з львівською «Молодою просвітою» ми їздили в донецькі школи ставити вертеп. Тоді нас зустріло абсолютне нерозуміння українських традицій, діти Ірода називали «Ильей Муромцем», ангела – «феей».
Тепер, після знайомства з Кульбакою і після його розповідей про традиції в його містечку під Донецьком, розумію – справа не в людях, а в жорсткій політиці деукраїнізації на Донбасі, яка, на жаль, тривала і за незалежної України. Бо найбільше, чого боялися тамтешні правителі – об’єднання українців.
Адже це означало втратити свої економічні та політичні впливи над електоратом. Питання історії, мови, традиції тощо завжди штучно розкручувалося виключно задля утримування впливу над регіоном,щоб мешканці Донбасу самі повірили, що вони інші, ніж решта українців, і заслуговують на особливе ставлення.
Відтак, спекулюючи «думкою Донбасу», яку «треба почути», регіональні політичні та бізнес-клани могли шантажувати Київ своїми впливами на регіон, переконуючи, що лише вони здатні втримати ситуацію під контролем», – такими бачить причини критичної ситуації з самоідентифікацією людей на Донабсі координатор проекту Мар’яна П’єцух.
На її переконання,попри ті жахіття, які принесла з собою війна в Україні, вимушена внутрішня міграція дала українцям шанс пізнати один одного, і врешті втілити пафосні гасла в реальне ментальне об’єднання.
Для продовження ідеї донести більше інформації про вихідців з Донбасу журналістка також створила сайт donetski.info. який поступово буде наповнювати історіями про непересічних донеччан.
