Якщо говорити про настрої цілого регіону, то передусім варто зрозуміти, хто складає ці настрої. Отже, щодо національного складу Сумської області. За останнім переписом 2001 року чисельність українців в області становила 88,8% від загальної кількості населення. На другому місці були росіяни – приблизно 9,4%. Білоруси складають 0,33%, ще менше представників інших національностей.
Той же перепис засвідчив, що українську мову вважали рідною 84% населення області. Це менше, ніж загальне число українців, проте – на 5,9 % більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визнали як рідну 15,6% населення. Це, порівняно до минулого перепису, менше на 5,8 відсотка.
Сумнівів, що Сумщина – край українців, бути не може. Проте межування з іншою державою неминуче дається взнаки. І справа тут не лише у мові, а саме в тих настроях, про які ми говоримо. Проблема в тому, що північні райони області тривалий час були поза межами інформаційного простору України. Як ми не мали національної політики держави, так не створили впродовж довгих років політики інформаційної. Займаючись тим чи іншим «дерибаном», наші владники забували, що з людьми треба говорити про цінності країни, її пріоритети та ідеали. Відтак частина населених пунктів Сумщини – і немала! – взагалі не мала покриття українськими каналами телебачення. Оскільки ж саме ТБ – основна інформаційна «жуйка» для народу, то можемо уявити, який продукт споживали мешканці цих районів. Лише тепер, коли почалася військова агресія Росії, ми вигукнули, що йде інформаційна війна. Проте йшла вона впродовж усіх років існування незалежної України, і минулого року ми відчули вже результат цієї тривалої битви за уми українців.
Відповідно складалися політичні настрої населення. І хоча Сумщина впродовж останніх років не входила ні до червоного комуністичного, ні до біло-блакитного партійно-регіонального «поясів», але північне прикордоння за кольорами відрізнялося від загалу області. Ці настрої можна добре бачити на електоральних картах області, що їх склав голова Сумського міського осередку Комітету виборців України Олексій Захарченко. Варто порівняти мапи 2006, 2012 та 2014 року, – і ви побачите, чим дихає Сумщина в сенсі політичному. Щоправда, стосовно 2012 року слід робити похибку на потужний адмінресурс.
Останній рік визначив основний пріоритет щодо налаштованості людей, розмежовуючи їх за вектором: ти – за єдину Україну чи ні. Ризик сепаратизму був досить загрозливим. Особливо він зріс перед 9 травня минулого року. Як розповів заступник голови Сумської ОДА Іван Боршош, у той час на контролі були близько п᾽яти тисяч звернень людей щодо можливих провокацій окремих груп. «Проте, – вважає пан Іван, – ті дні показали і позитиви. Чимало сум᾽ян виявили готовність захищати своє місто, свій край. Скажімо, приватні фірми, що мають свою охорону, зверталися з пропозиціями надати своїх працівників для контролю за порядком. І, звичайно, дуже показовим став мітинг, ініційований комуністами. На ньому дві третини присутніх були не прибічниками комуністичної ідеї, а громадськими активістами, які прийшли з метою боронити свою державу від всіляких зазіхань і провокацій, що могли бути на подібному заході».
Чим дихає Сумщина сьогодні? – поцікавилися ми у колег-журналістів, які працюють у північних районах області. Ось відповіді, які отримали.
Путивль. «Хоча історично склалося, що в районі багато етнічних росіян, але вони вже звикли вважати себе громадянами своєї держави. Тих, хто пам᾽ятає відокремлення цих земель від Курської губернії, практично не лишилося. Та це й не є визначальним у настроях. Люди асоціюють себе з Україною. Звичайно, є такі, що не зовсім розбираються в ситуації, є розчаровані тим, що керівництво держави допустило подібний розвиток подій, адже ніхто не хоче війни. Але є держава, є її громадяни, і люди не розуміють, чому раптом якась чужа країна намагається нав᾽язати інші порядки, інші цінності на нашій землі».
До речі, зважаючи на історію Путивльщини, не раз доводилося чути, що, в разі чого, на Сумщині дуже швидко відродиться партизанський рух…
Шостка. «Значна частина людей дивиться в бік Росії. І причиною тут, визначальною мірою, є «страусова» позиція міської влади. Навіть акцію «Я – Волноваха» в місті проведено не було, влада жодного кроку не зробила для її організації. Хоча є чимало людей, які вийшли б на таку акцію, які переживають за Україну, підтримують її. Але переважають ті, хто займає таку собі вичікувальну позицію, просто байдужі. А ще ті, хто просто повторює слідом за російською пропагандою, що все, що відбувається – замовлення Америки, а Росія тут зовсім ні до чого. Чому область не звертає уваги на проблемність нашого району і не вживає якихось дій, незрозуміло».
Глухів. «Не бачу у нас жодних сепаратистських настроїв. Якщо хтось тихцем щось таке й думає, – вони не виявляють себе, бо загал налаштований інакше. Сесії міської ради починаються і закінчуються гімном України, який всі депутати співають стоячи. У місті пройшов Марш миру. Причому влада ініціювала свій мітинг, громадські організації – свій, але потім колони злилися. Звичайно, серед простих людей, які дивляться російські канали, є сумніви, кому вірити більше – нашому чи російському телебаченню щодо подій на Донбасі? Але це не стосується ставлення до свого громадянства.
У нас певний час стояла військова частина із центральної України, то командир у розмові просто висловив здивування, бо не сподівався, що тут, у прикордонні, люди так відкрито й приязно ставитимуться до них і приходитимуть на допомогу. Їм потрібно було облаштовуватися, ставити блок-пости. То люди, передусім підприємці, допомагали, як могли. І генератор свій віддали – щоб світло мали, і харчі, і речі… Багато проводиться благодійних акцій. Пам᾽ятаю, пенсіонери прийшли: у них є «буржуйка» – як її передати в АТО… Та подивіться, як у нас усі мости розфарбовані і скільки написів «Слава Україні!» – все буде зрозуміло!»
Що ж до центральних районів Сумщини, то настрій у них передає наступна ситуація, що, до речі, була непоодинокою. У одному з сіл Сумського району, що неподалік кордону, напередодні Дня Конституції з᾽явилися агітатори, які підмовляли людей у свято вийти на центральну вулицю Сум з російським триколором. Гроші пропонували непогані – по п᾽ять тисяч на брата. Але чоловіки поміркували й відмовили: гроші, звісно, річ хороша, але, пояснили, якщо ми так пройдемо Сумами, то нам їх не вистачить, аби потім вилікуватися…»
Алла Федорина
