Цими днями Україна і весь прогресивний світ вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. І хоча ця трагічна подія практично не торкнулася своїм чорним крилом Галичини, оскільки остання тоді знаходилася в складі панської Польщі, все ж дехто з наших краян зазнав лихої участі разом зі своїми східними братами, пише Золота пектр
Про одну з таких гірких доль згадує відомий свого часу чортківський лікар, колишній політв’язень, людина, яка не побоялася першою підняти жовто-блакитний прапор на щоглі біля Київської міської ради у далекому 1990 році (нині вже покійний), – Ярослав Потикевич.
Потяг, що рухався щоденно зі Станіслава до Козятина, завжди свій прихід на станцію Гадинківці сповіщав оглушливим свистком. Молодому Басарабі (уже й ніхто не пригадає, як його звали – Михайло чи Микола) пощастило влаштуватися помічником кондуктора. Згодом хлопець вивчився на поштаря у Шепетівці, носив періодику тощо. Але тут трапилася в Росії подія, що повернула хід історії – революція 1917 р. Тож був змушений залишити навчання і працювати на різних роботах.
Коли подорослішав, вирішив одружитися. Невдовзі одне за одним пішли діти, їх було четверо. Життя ніби налагоджувалося. Та наближався грізний 1933-й. Йосиф Сталін зі своєю більшовицькою бандою вчинив страшний злочин проти людства – штучний голод – Голодомор. Цей жахливий погром здійснювався планово і безжалісно комуністичним режимом. За такого страшного голоду, якого Україна ніколи не знала, люди їли собак, кішок, полову, листя, траплялися випадки канібалізму. Від недоїдання вимирали не тільки окремі родини, а й цілі села.
Не оминув він і сім’ю Басарабів. Спочатку повмирали діти, найстаршій доньці було всього п’ятнадцять, а потім і дружина. Про все це Басараба описав на клаптику паперу, потім згорток прив’язав собі на шию, попередньо замотавши його в целофан, і попрямував в напрямку Збруча. Діставшись до кордону поблизу Гусятина, став думати, як переправитися через річку. З великою обережністю вночі він взяв човен і став переправлятись у напрямку протилежного берега. Та його запримітили польські прикордонники й відразу ж затримали. Знесилений від голоду, в агонії, він їм вказав на згорток паперу, що висів на шиї, і на їхніх очах помер. Коли прикордонники прочитали цю депешу, то довідались, що він втікав, аби врятуватись від голоду, і що його оселя – в Оришківцях Копичинського повіту. Про це вони повідомили в Оришківську гміну, куди й переправили тіло.
На третій день у селі відбувся великий похорон. Промову виголосив отець Ливтинюк. Він сповістив, що на Великій Україні страшний голод: люди людей їдять! Необхідно голодуючим допомогти продуктами. Також виступив голова «Просвіти» Євстахій Балик. Відбулася велика маніфестація. Народ був дуже збентежений. Люди збирали хліб, продукти, зерно і все це доставили в містечко Гусятин, щоб переправити його на той берег. Але чи скористалися з цього голодуючі – важко сказати. Навряд чи…
