У будинку депортованого з Росії українця поселилися переселенці з Криму, а бізнес забрали




DSC_0139-610x418Силою духу уродженця Збаража, 54-річного Віталія Шумила важко не захопитися. Він – сирота, від якого мати відмовилася, щойно народивши, «афганець», який дивом вижив, отримавши на війні в Афгані надважкі поранення, а тапер ще й депортований з Росії українець, якому потрібно все починати з нуля, бо залишився без даху над головою, бізнесу і грошей, які тяжкою працею заробляв все своє життя. Проте випробовування долі не зробили його цинічною, жорстокою людиною. Навпаки він випромінює доброту, оптимізм. Найбільше ж цінує людські стосунки, дружбу. Життєве кредо Віталія Шумила – прислів’я: «Не май сто рублів, а май сто друзів», пише Народне слово.




Життя чоловіка варте повісті. Віталій Шумило народився 26 липня 1960 року в Збаражі, мама залишила його у пологовому будинку, тож дитячі і юнацькі роки пройшли у дитячому будинку в Львові. У місті Лева закінчив автодорожній технікум і був призваний у лави радянської армії, пройшов пекло афганської війни. Рік і вісім місяців служив водієм у саперних військах в Афгані. Його автомобіль підірвався і чоловік отримав надважкі поранення – постраждало вісімдесят відсотків хребта, права нога, голова, були поламані обидві руки. До життя повертався у військовому госпіталі в Москві, як він каже, підвішеним на канатах. Далі була майже дворічна реабілітація в санаторії в Саках у Криму. – Тут мене посадили в інвалідний візок, – розповідає Віталій, – і більше нічим медики радянської України уже не могли мені допомогти. Тоді Товариство Червоного Хреста доправило мене на лікування у Німеччину, і німецькі лікарі поставили мене на милиці. Далі був вибір повертатися в Україну, де у мене нікого не було, чи за спеціальною програмою їхати доліковуватися в США. Однак було одне «але» – у випадку смерті я мав піти на органи – стати донором. Вирішив скористатися шансом на нормальне життя і поїхав в Америку, звісно, підписавши документи, що у разі чого готовий піти на “запчастини”.
Після тривалого лікування американські лікарі Віталія поставили на ноги, хоч, як він каже, тепер у хребті і правій нозі, – залізяччя. У 90-х залишився в Америці, шість років працював водієм, ремонтував автомобілі, отримав право на постійне проживання. Однак американське життя надокучило чоловікові і він поїхав спочатку в Білорусію, а потім у Росію. Кілька років працював водієм у Москві та Підмосков’ї, потім «кочував» Сибіром, Тюменню, Казахстаном. – Економив, назбирав грошей, – каже Віталій, – вирішив осісти. У Ростовській області в селі Кошари, що знаходиться за 40 кілометрів від кордону України з Росією, купив стареньку хатину, на місці якої три роки зводив новий будинок. Розпочав тут власну справу – торгував рибою, мав два рибних цехи. У Сибір возив картоплю, а звідти привозив кедрові горіхи. Збудував дві теплиці, планував вирощувати зелень та овочі.
У Кошарах Віталій Шумило прожив шість років, маючи добрий заробіток, власний дім. Однак тепер у свої неповні 55 років змушений починати все з нуля, бо з Росії його виперли з “вовчим” квитком і позбавили права на в’їзд у цю країну на сім років. – Через те, що українець, учасник протестів на Болотній в Москві, «афганець» з дозволом на проживання в США, – каже Віталій. – Вранці 14 листопада 2013 року з хати мене вивели у наручниках і доправили в суд. Пообіді того ж таки дня суддя з українським прізвищем Кузьменко винесла вирок – адміністративний штраф 2 тисячі рублів і заборона в’їзду в Росію на 7 років. Звинувачення висунуті мені були абсурдні – нібито мене зловили на вулиці з протермінованим українським паспортом, як нелегала, хоча я мав дозвіл на проживання в Росії до кінця 2015 року. Дали «вовчий» квиток і випровадили у рідну Україну. Ніколи не думав, що зі мною таке може трапитися. Росіяни та українці вважалися братніми народами. Тяжко, боляче, бо все життя працював і в одну мить втратив усе. Тепер треба починати все з нуля, а роки вже не ті, та й здоров’я.
Приїхавши в Київ 26 листопада 2013 року, Віталій пішов на Майдан і залишався там до завершення протестів. Був спочатку у афганській 8-й сотні Самооборони Олега Міхнюка, а згодом – в службі безпеки у КМДА. Каже, що це він поливав водою «беркутят» з вікна Київської міської держадміністрації, і що це була його ідея, щоб силовики не змогли зайти всередину будівлі. Коли почалася війна на Сході України, з побратимом із Майдану, який мав власне авто, Віталій почав збирати допомогу українським бійцям біля супермаркетів у Дарницькому районі на Київщині. На передову з товаришем їздив більше двадцяти разів. Були в Ізюмі, Волновасі, Слов’янську, Краматорську. Інший товариш з Майдану, «афганець» допоміг зробити український паспорт, приписав у Баришівці на Київщині.
Віталій Шумило каже, тепер у його будинку в Ростовській області живуть дві родини переселенців з Криму, бізнес забрали «зацікавлені» особи, які давно поклали око на власну справу «афганця», а рахунки, де було більше сотні тисяч доларів, заблоковані. Але, втративши все, Віталій все ж надіється, що ще зможе заробити собі на куток і гідну старість. Зараз чоловік тимчасово оселився у друга з Майдану, жителя села Бодаки Збаразького району Миколи Шандрука, з яким познайомився у КМДА. Можливо, влітку поїде на заробітки в Білорусію, де також має друзів. А поки хотів би, як волонтер, допомагати українським воїнам на передовій. Сидіти вдома, без діла не хоче, бо відчуває, що може бути корисним. Словом, шукає свою нішу у волонтерському русі на Тернопільщині. Уже зустрічався з представником “Автомайдан-Тернопіль” Сергієм Чайківським, керівником Збаразького районного штабу національного спротиву Володимиром Голоднюком. – Не можу сидіти вдома, коли міг би їздити на передову або за кордон за необхідними для бійців речами, адже маю право безвізового в’їзду у країни Європи, – каже Віталій. – Вояка через поранення, отримані в Афганістані, з мене уже не буде, а от як волонтер можу згодитися Україні.

Світлана БОДНАР




Категорії: Регіони

Теги: ,,,

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: