Головна Регіони Повстанець з Тернопільщини понад 20 років жив у монастирських печерах і згорів...

Повстанець з Тернопільщини понад 20 років жив у монастирських печерах і згорів живцем після зради донощика

Доля цього нескореного повстанця мало відома в Україні. Хоч у шістдесятих роках минулого століття ім’я Юрія Михайлецького нагнало великого страху не лише на село Рукомиш Бучацького району, всю Тернопільську область, а й наробило шуму у самій Москві. Бо місцеві енкаведисти прогледіли повстанця, що сидів у них під носом цілих двадцять літ! пише Високий Замок

Криївка у скелях

Свято-Онуфріївський скель­ний монастир у Рукомиші добре відомий у релігійному світі. У його печерах жили монахи ще від XIII століття! Пізніше у цих ске­лях знаходили прихисток прості люди в часи воєн і лихоліть. Він став притулком і для українсько­го повстанця Юрія Михайлець­кого — на цілих двадцять літ…

Скельний монастир.
Скельний монастир.

Йшла Друга світова війна. Михайла мобілізували до лав радянської армії. Він потрапив у бій під Бродами, відомий як «бродівський котел». Й звідти, за списками загиблих, не вий­шов. Та доля пораненому бій­цю, який мав прострелені ноги, усміхнулася. Він прийшов до тями після того, як з поля бою вже вивезли поранених. І за­стогнав. Цей його стогін хтось почув.

З поля бою його таємно від­везли у прикарпатський Космач. Там хлопця вилікували, він прой­шов вишкіл УПА й отримав над­важливе завдання, яке мав ви­конати у Бережанах. Після цього був зобов’язаний себе умерт­вити. Та накласти на себе руки хлопець не зміг і повернувся у рідний Рукомиш, де жила мо­лодша сестра з малими дітьми.

Інформація про появу мерця швидко облетіла село. На Ми­хайлецького прийшов подиви­тися «участковий». Зачувши, що недобрим пахне, Юрій чкурнув з хати. Вирішив трохи пересиді­ти у монаших печерах. Та вони стали йому домівкою на цілих двадцять літ (з 1947-го по 1967 р.) — криївкою у скелях.

«Бандера, вилазь!»

Він спускався до сестри по­митися та перевдягнутися, коли було дуже холодно, трохи по­грітися, бо ж багаття розпалити в печері не міг — дим би відразу його виказав. Сестра тихцем приносила йому до скельного монастиря їсти. Багато хто в селі здогадувався, що монаші келії не пустують, дехто на власні очі бачив Юрія, коли той гостював у сестри. Та таємницю їхньої ро­дини зберігали, розуміючи, що від радянської влади пощади не буде. Може, й ще не один рік, десятиліття Михайлецький там би прожив. Якби не один юда.

Був кінець жовтня, з полів саме звозили цукрові буряки. Раптом до печер почали звози­ти з Рукомиша і навколишніх сіл колгоспників. Зібрали біля під­ніжжя чи не всіх школярів. Зни­щення упівця, на що вже й не сподівалися кагебісти у Союзі в той час, мало стати показовим.

«Бандера, вилазь!» — крикнув хтось після того, як у печери по­летіли димові шашки. Навколо закурився дим. А за мить ка­гебісти побачили… вогонь. Це Михайлецький палав як смо­лоскип. У спогадах селян збе­реглася розповідь «верхушок» з району, що чоловік обгорнув голову куфайкою і, обливши її нафтою, підпалив. Страшна смерть. Хоча офіційного під­твердження того, що Михай­лецький таки вчинив самогуб­ство, немає.

Цей бій вважають останнім зі збройної боротьби повстанців проти окупантів. Та дуже швид­ко кагебісти відмовилися від оприлюднення статусу загибло­го. Офіційно оголосили, що зго­рів… безхатько. Тим часом за те, що двадцять років під носом переховувався бандерівець, полетіли енкаведистські голо­ви — спільний Бучацький та Мо­настириський відділ НКВС було повністю розформовано.

Обгоріле тіло кинули просто неба

Почувши про страшну смерть Юри, сестра кинулася до хати. За мить винесла речі, що могли про нього нагадувати, й підпалила. Дотла згоріло все. Через страх опинитися в Сибіру не залишила навіть крихітного фото повстанця.

Обгоріле тіло Михайлецького енкаведисти кинули просто неба. Три дні біля нього чатували, ви­стежуючи, чи ще хто не вийде з глибокого підпілля. Та так нікого й не дочекалися. Вибравши мо­мент, сестра серед ночі на плечах знесла тіло брата і поховала.

Кажуть, донощик, який ви­казав підпільника УПА, помирав у страшних муках. Навіть стелю люди мусили розбирати, бо від­дати Богу душу не міг.

Коли настала Незалежність, воскресло ім’я Юрія Михайлець­кого. А все завдяки тамтешньому священику Михайлові Суканцю. Він став по крупинках збирати ін­формацію про повстанця. Та, на жаль, сестра Юрія навіть перед смертю не зважилася розповісти про брата правду, забрала її зі со­бою у могилу.

Пам’ятник спаленому повстанцю у Рукомиші
Пам’ятник спаленому повстанцю у Рукомиші

Нині на місці трагічної заги­белі патріота височіє пам’ятник палаючому повстанцю. Його по­ставлено коштом колишнього президента Віктора Ющенка, проект втілили за сприяння відо­мого львівського музейника Бо­риса Возницького. Він нагадує кожному, хто приїжджає у Руко­миш, ціну здобуття Україною не­залежності.

Аби вшанувати пам’ять героя, слід спершу піднятися сходами, що ведуть до статуї Богородиці, яка стоїть у вирубаному в скелі гроті. Далі вузькою крутою стеж­кою, що тулиться до скелі, про­биратися наверх. Вклонитися фігурам «Жінок-мироносиць», минути символічний вівтар… І відкриється образ чоловіка у розстебнутому пальті та кирзо­вих чоботах. А над ним — хрест. Поруч вбито у стелю позолоче­ний залізничний костиль із та­бличкою: «Смертю „Палаючого Упівця“ в 1967 р. тут героїчно за­гинув Юрій Михайлецький». Вічна йому пам’ять.

Наталія Кравчук

Тернопільська область

Фото авторки

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here