Вибори 2012 року будуть дуже схожі на вибори 2002-го. У деяких виборців може навіть виникнути ефект дежавю: ті ж самі кандидати, ті ж слогани, ті ж конфлікти й ті ж проблеми.
Боюся, що й результати будуть тими ж – порожні обдурені очікування.
Багато хто з потенційних кандидатів у народні депутати 7-го скликання є людьми, які 10 років тому перемогли на виборах в мажоритарних округах. Вони сподіваються, що їхній досвід десятирічної давності допоможе пробратися в парламент і на цей раз.
З точки зору виборця, щоб уникнути фатальної помилки і не потрапити в чергове десятиліття парламентського середньовіччя, необхідно виробити правильну стратегію поведінки і чітке розуміння того, що відбувається.
Отже, вибори 2002 року схожі на вибори 2012 тому, що і тим, і іншим властивий підйом опозиційних настроїв у суспільстві. У 2002 вони втілилися в серйозну електоральну підтримку блоку “Наша України”.
Зараз в Україні також спостерігається зростання протестних настроїв, але от створення блоку опозиційних партій, за сьогоднішнім виборчим законодавством, який міг би зібрати більшість голосів протестного електорату, поки не передбачається.
КОД (“Комітет опору діктатурі”) виглядає жалюгідно. А опозиційним силам варто лише сподіватися на те, що вони зможуть виторгувати можливість об’єднання у виборчий блок на зміни процедури формування виборчих комісій та спрощення процедури зняття кандидата з мажоритарного округу.
А тоді, в 2002 році, чверть активних виборців підтримали «Нашу Україну», яку сприймали як ексклюзивне об’єднання політиків національно-демократичного спрямування.
Комуністи хоч і втратили в підтримці, але виявилися біля керма Верховної Ради разом з провладними блоком «За ЄдУ!” і можоритарщиками. Коаліцію не створювали, але ситуативна більшість було підконтрольне президентові.
У порівнянні з 1998 роком кількість бізнесменів, і не тільки донецького та дніпропетровського походження, в парламенті 2002 року збільшився. Так, вони були дуже лояльні до влади, так, вони підтримували режим Леоніда Кучми … Але тільки до тих пір, поки це було вигідно.
Уже через два роки частина спочатку лояльних до влади депутатів-бізнесменів зробили можливою “помаранчеву революцію”, яка, в свою чергу, допомогла багатьом з них стати ще багатшими.
Звідки взялися “революціонери” серед вчорашніх провладних депутатів?
Відповідь проста – на мажоритарних округах частіше перемагають «свої» бізнесмени і “свої” господарники, які після приходу до парламентської більшості часто йдуть у внутрішню опозицію, створюють феномен внутрішньополітичного опору центру.
Отже, процес демократичного розвитку України пов’язаний з рівнем залученості в діяльність парламенту бізнесменів, які представляють різні регіони України.
Я вже якось описував причини, за якими можна голосувати за “десантника” від влади. Ще одна важлива причина негативного ставлення до “засланим козачкам” полягає в тому, що вибір “десантника” не дозволить місцевій бізнес-еліті поповнити владний ешелон і впливати на рішення державних задач.
При всій моїй повазі до Донбасу та Дніпропетровську, в Україні існують і інші великі регіони, які повинні мати своїх представників, в першу чергу, представників бізнесу.
Так, до парламенту повинен потрапити харківський бізнес, бізнес-групи Києва, бізнесмени, які володіють підприємствами на заході та півдні країни. В іншому випадку, нас чекатиме сумна доля – представники двох найпотужніших в економічному плані регіонів “по-братськи” поділять країну.
І тут вся справа в партійній логіці, в стратегії здійснення політичної боротьби.
Якщо фінансовими донорами партії є “групи” (так назвемо умовно ті політичні сили, які виражають інтереси кількох конкретних регіонів), тоді виникають продажні “тушки” і “десантування” кандидатів від влади на місцях.
Скажімо, Партія регіонів запросто може знайти в Харкові місцевих і впливових кандидатів, але замість цього вона воліє заслати туди “гастролерів” – “десантників”, залежних від партійно-номенклатурного центру.
Стратегія ця, по суті, дуже схожа на спробу вибудувати владну вертикаль з особисто залежних людей. Техніку регіонально-політичного заступництва тільки у бюрократичній сфері ми спостерігали останні два роки, коли макіївські стали главами основних шестерінок державний машини в центрі і на місцях.
Зараз, як і в 2002 році, ситуативна більшість, створене за позаправовим схемою, підконтрольний особисто президентові Віктору Януковичу.
Опозиційні партії намагаються створити блок, Юлія Тимошенко знову сидить. Десятирічний цикл повторюється із завидною точністю.
Адже саме в 2002 році був створений парламент з ситуативною більшістю, підконтрольним особисто Леоніду Кучмі, саме в 2002 році багато бізнесменів, які пройшли за списками “Нашої України”, влилися “тушками” до лав владної більшості.
Отже, з перипетій 2002 року можна зробити ряд серйозних висновків.
Кандидатам, які пройдуть за списками опозиційних партій, ніщо не завадить перетворитися в “тушку” і піти у парламентську більшість.
І хоч підозри у зраді, перш за все, падають на мажоритарників, навпаки, до «групи ризику» слід віднести саме тих, від кого найменше чекаєш подібних демаршів.
Це, наприклад, ті, хто йде за партійними списками, люди дуже заможні, які часто “тримають” власні партійні проекти. Тому завжди зберігається можливість того, що від однієї опозиційної сили відколеться ціла фракція типу “Реформи заради майбутнього” …
Зростання протестних інтенцій буде посилюватися у міру наближення виборів. На цій хвилі в парламент можуть потрапити опозиційні “крикуни”, які також можуть стати перебіжчиками. Таких не люблять ще більше тих, хто спочатку не заперечує своєї близькості або лояльності до влади.
По суті, якщо за людиною стоїть бізнес, і він тримає дистанцію з владою (номінально перебуваючи під її началом), це одна справа.
Інша справа, коли політик, не маючи за собою нічого крім партійного бренду і стану вічної політичної істерики, розкручується на хвилі протестних настроїв, щоб потім вигідно продатися тому, проти кого істерії всю виборчу кампанію, змушуючи українських виборців чекати ще мільйон років для того, щоб переобрати парламент.
Тому кандидат типу “борець” – “крикун” – це найочевидніша підстава на виборах.
Влада – все крім найближчого оточення президента (або тільки його самого) – прекрасно розуміють, що невдоволення від невдалих реформ, помилок в управлінні будуть тільки рости.
Це означає, що бізнес-групи всередині самої влади, і ті, хто перебіжить до складу біло-блакитного більшості нового парламенту, будуть готуватися до рятівного кидку, коли настане момент “падіння корони”.
Ті, хто виявиться ближче всього до “трону”, зможуть зловити її першими, якщо вистачить духу. Якщо ні, то “корона” перейде до тих, хто стоїть на більш далеких підступах.
З вищесказаного випливає парадоксальний, хоча і очевидний висновок: поки українці не зможуть значимо переформатувати склад парламенту – 60-70% депутатів, які зараз там засідають, залишаться. Але вони зможуть вплинути на розстановку сил у «тронному залі».
Якщо якомога ближче підвести до “трону” представників з різних регіонів України, можна сподівається, що «корона» впаде в їхні руки.
У свою чергу, для того, щоб зберегти свій вплив у парламенті, їм доведеться слідувати логіці адекватно функціонуючої демократії. При будь-яких інших розкладах, вони втратять відвойоване вплив, а ми повернемося в смутні часи феодалізму.
У той же час, після досвіду 2004 року я не вірю, що за допомогою революції можна реально змінити Систему.
Але віддаю собі звіт в тому, що цього напруження пристрастей слід чекати не стільки в 2012 році, скільки в 2015 році (за усталеною українською традицією), коли нам потрібно буде вибрати нового президента.
Хотілося б не допустити чергової уявної революції, хотілося б кардинально змінити ситуацію зараз, а не чекати приходу нового президента, який “вирішить” всі наші проблеми.
Варто подумати: чи може зараз опозиція скласти реальну конкуренцію владі? Чи варто її підтримувати? Або варто постежити за зростанням “внутрішньої опозиції” в лавах самої влади?
Як на мене, більш ефективний другий варіант, адже перший ми вже випробували й отримали «Україна Януковича». А ось другий варіант може дати нам “Україна” без додаткових смислів, “Україна” цілого народу, але не одного політика.
З новими парламентарями – до нової Україна!
Андрій Самброс, автор проекту “Харківські політичні студії”, для УП
