Кажуть, що Уїнстон Черчіль кілька разів змінював свої політичні погляди. Тим не менше, ніхто не ставить це йому в провину. Вся справа в тому, що зміна політичного курсу Великобританії кожен раз приносила їй незаперечну користь. Уміння тримати ніс за вітром зробило Черчілля людиною, багато в чому визначив міжнародну політику минулого століття. Але мова не про Черчілля. Де він, а де сучасна Україна? Поговоримо про людину, яка намагається робити нашу політику, про лідера «Свободи» Олега Тягнибока, що претендує, за його словами, на, як мінімум, 50 місць в українському парламенті на майбутніх виборах. І про те, чи принесуть користь Україні його погляди, які він, на відміну від гнучкого Черчілля, міняти зовсім не збирається.
Тягнибок-Штірліц
Хай вибачить герой Юліана Семенова автора цих рядків за таке порівняння, але спільне між Тягнибоком і Штірліцем дійсно є.
Радянський шпигун (розвідники – це ті, хто діє на території противника у формі своєї армії) Штірліц був членом Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, служив в армії противника і непогано знав німецьку мову.
Народжений в радянські часи Олег Тягнибок німецький вивчав в спецшколі (в цьому немає абсолютно нічого поганого), а також був жовтеням, піонером і комсомольцем. Духу у непримиренного борця відмовитися вступати в ці тоталітарні москальські організації не вистачило. «Вовчий квиток», за його власним визнанням, одержувати і поставити хрест на вищу освіту не хотілося. Боротьба Тягнибока з окупаційним режимом тоді проявилася в небажанні збирати по 2 копійки членських комсомольських внесків.
Як і Штірліц, розслабитися і згадати про те, хто він насправді, Тягнибок міг тільки крадькома: «В третьому класі після уроків, які закінчилися пізно (ми вчилися в другій зміні), пішов з дівчатами грати в класики. Повертаючись додому через парк, проходив через яр, який обріс кропивою та бур’янами. Знайшов палицю з дерева і почав їй сікти кропиву й бур’яни. Тоді я представляв, що то були москалі, вороги України, проти яких я воюю ». Цілих два роки воював проти москалів майбутній провідника українських націоналістів і в окупувала Шепетівку радянської армії. Там йому вдалося пробратися у саме лігво окупантів – штаб. Будучи писарем, він підривав обороноздатність, переписуючи каліграфічним почерком накази на ненависної москальської мове, але при цьому ніколи не забував про своє призначення: «Коли йшов до армії, мама мені сказала: приведеш додому москаліху або жидівку, або завербують в КДБ – зречуся тебе ».
У 1989 році Тягнибок, за його власним визнанням, від комсомольського квитка показово позбувся. В чому полягала ця показовість? Невідомо. Цілком ймовірно, повернувшись після служби в університет у рідному Львові, він просто «забув» стати на облік в комсомольській організації.
Маски скинуто
Далі був розвал Союзу і можливість не побоюватися «вовчого квитка» через ретельно приховуваних ненависті до всього москальско-жидівському. А тому в 1991 році він вступив в Студентське братство Львова і народилася там же Соціал-національну партію Україну (так тоді називалося Всеукраїнське об’єднання «Свобода»). В 1993-м – закінчення медуніверситету. Потім три роки інтернатури. Але все ж кар’єра лікаря Олега Тягнибока не спокусила. Три роки він був головою соціал-націоналістів Львова, депутатствував в облраді, а потім відправився пояснювати, що таке національна самосвідомість, до Києва. Далі – двічі депутатство у Верховній Раді, безуспішні спроби стати мером Києва і навіть Президентом України. Втім, більш важлива не біографія лідера «Свободи», адже багато нинішніх українські політики були і піонерами, і комсомольцями, і навіть комуністичними функціонерами, а тепер, «прозрівши», кардинально змінили свої погляди. Важливо те, наскільки відповідає своїй назві ця, нині очолювана ним, політична партія.
Свобода не для всіх
Основна ідея «Свободи» – це поділ громадян сучасної незалежної України на дві категорії: націю титульну, тобто етнічних українців, і всіх інших. Те, що саме поняття титульної нації, тобто тієї, ім’я якої послужило основою для назви держави, декларативно і юридично некоректно, свободівців не бентежить. Щоб узаконити такий розподіл, необхідно прийняти відповідний закон і повернути в паспорт графу національність, щоб відразу відокремити агнців від козлищ. Хто перші, хто другі, мабуть, ясно. Ось тільки як практично це зробити? Вимірювати черепа або проводити генетичні дослідження?
Наступний крок – обов’язкова пропорційність участі титульних і нетитульних у всіх сферах державної та економічної діяльності, закон про захист української мови, цензура всіх засобів масової інформації та Інтернету, обов’язковий іспит для держслужбовців та кандидатів на виборні посади на знання української мови та інше. Це означає, що приблизно двом третинам українських парламентаріїв дорога в нього буде замовлена. Вони, на думку пана Олега, не є етнічними українцями і не володіють українською мовою.
Крім цього не дає спокійно жити йому Крим. Його слід позбавити автономії та ухвалити програму інтеграції населення півострова в українське суспільство. Може бути, його жителі до цих пір не громадяни України?
Демографічну ситуацію в країні покликане поліпшити повернення в Україну всіх етнічних українців. Судячи по радикальності передбачуваних свободівцями нововведень, цілком можна припустити, що перед безліччю держав буде поставлено питання про депортацію в Україну тих, хто не особливо прагне возз’єднатися з історичною батьківщиною.
Ще однією «фішкою» свободівців є їх несказанне жах перед комуністичною ідеологією. Її неодмінно потрібно заборонити як людиноненависницьку та таку, що завдала непоправної шкоди українському народу, тобто виключно етнічним українцям. Необхідний судовий процес над комунізмом, ліквідація імперсько-комуністичних символів і люстрація.
Джерелом всіх образ офіційно слід призначити Росію. Саме вона окупувала Україну з 1917-го по 1991-й рік, а тому слід вимагати офіційного визнання цього факту, вибачень і компенсації за геноцид українців, знову ж таки, народу. А щоб не було заперечень – ядерний статус Україні і ніжна дружба з США і Великобританією. У відповідь на надану їм честь дружити з України вони зобов’язані будуть захищати українців у разі збройної щодо них агресії. Потенційним агресором, судячи з усього, може бути виключно «джерело всіх образ». Хто ж ще?
Ось така ідеологічна програма. Але на минулих президентських виборах «злобному доктору Вирвібоку», як його назвав поет Михайло Лисун в своєму наслідуванні «Айболиту», вона дозволила отримати лише 1,43%. У другий тур він з тріском не пройшов. З більш ніж 24,5 мільйона виборців свої голоси йому віддали лише приблизно 352 000, і то переважно в Галичині. Можна, звичайно, бачити в цьому руку «винуватиці всіх бід», підступи підступного адмінресурсу або підступною п’ятої колони. Але, найімовірніше, громадяни Україні визнали, що жити в державі, яка їм хочуть створити українські націоналісти, буде, м’яко кажучи, незатишно. Ще в 2004 році радикалізм Тягнибока налякав навіть Віктора Ющенка, пізніше зробив героями України одіозних Бандеру і Шухевича. Висловлювання лідера українських націоналістів про москалів і жидів, навіть незважаючи на те, що суд, як не дивно, визнав їх цілком толерантними і ні в якій мірі не ущемляють національну гідність цих самих москалів і жидів, послужили причиною його виключення з блоку «Наша України» . Більш того, в 2011 році Віктор Ющенко відкритим текстом дав характеристику «Свободі», назвавши «ультраправої партією з переглядає елементами нацизму».
Наближаються нові вибори. Парламентські. І Тягнибок заявляє, що «Свобода» пройде до Верховної Ради. Але на всякий випадок він зробив агітаційний вояж по містах і селах, заглянувши в ті краї, де українські інтегральні націоналісти популярністю не користуються. Це до нудоти толерантно. Одесити його, приміром, сприймаючи як нечисті, навіть святою водою знезаражували і часником відлякували. І кожен раз пан Олег всіх закликав готуватися до революції, відразу ж обумовлюючи, що закликати до неї готуватися не означає закликати до революції. Такий от езопова мова. Як завжди, він розливався жовчю щодо «антинародного режиму Януковича», таврував ганьбою Азарова та інших окупантів, ущемляють українців і українську мову, викривав імперську політику Путіна. Загалом, все, як завжди. Але ось на одному моменті варто зупинитися докладніше.
На кожній зустрічі зі своїми шанувальниками лідер «Свободи», як під копірку, повторював, що якщо комуністи ставлять пам’ятники Сталіну, то навпаки треба ставити пам’ятники і Гітлеру. Сталін і Гітлер – одне й те саме. Така позиція партії. Не так давно від нерозуміння лінії партії навіть постраждав фюрер Донецької міської організації «Свобода» Артур Шевцов. Відповідаючи на питання про ставлення до ідей Гітлера, адже багато хто вважає свободівців його послідовниками, він видав військову таємницю: «У кожного своє ставлення до Гітлера. Єдиної позиції партії з цього приводу немає. Що стосується схожості, то в різних країнах націоналізм має як схожі риси, так і відмінності. Тому неможливо заперечувати те, що певна схожість з німецькими націонал-соціалістами в українських націоналістів є. Не можна ігнорувати чужий досвід, якщо він може бути корисним для справи ».
«Як можна говорити таку маячню? – Обурився на цю просту констатацію факту Тягнибок. – Різниця між націонал-соціалізмом і соціал-націоналізмом величезна! Хоча б тому, що це соціалізм, а то націоналізм! Сказане свідчить або про свідому провокацію, або про нерозуміння людиною партійної ідеології ».
Чи є різниця від зміни доданків?
Про те, що українські націоналісти повинні вождя всіх народів не облаивать, а молитися на нього, як на ікону, я вже писав у статті «Український націоналіст Йосип Сталін». Тепер давайте подивимося, що спільного у соціал-націоналізму та німецького націонал-соціалізму, часто іменується гітлерівським фашизмом, і його найближчих родичів – фашизму італійського, хорватських усташів, румунської Залізної гвардії, словацьких глінківці, польського Табори народно-радикального і іншими.
Сам Олег Тягнибок стверджує: «Ми формуємо нашу ідеологію на працях Донцова». Не меншим повагою користуються в нього й інші теоретики і практики українського інтегрального націоналізму Міхновський, Сціборський, Бандера, Шухевич.
«Є вищі і менш варті народи, ті, які вміють правити іншими (і собою), і народи, які цього не вміють … Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації …». Думаєте, що це Гітлер? Аж ніяк! Це Дмитро Донцов. Просто український інтегральний націоналізм багато ідей почерпнув саме з фашизму. Не випадково ще один кумир Олега Тягнибока – Микола Сціборський поставив між ними знак рівності: «Фашизм – це насамперед націоналізм – любов до своєї батьківщини і патріотичні почуття, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму». Більш того, він стверджував, що фашизм повинен стати дороговказною зіркою для народів: «Бо ті з них, які перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, некритичної прихильності до наркозу демосоціалістіческіх забобонів про« світі, злагоді, мирі »і інтернаціональний, – ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів – бути гноєм для інших! ».
За Донцовом нація – такий же вид в природі, як собаки, кішки, леви та інші тварини, але тільки серед людей. І саме тому вони перебувають в постійній боротьбі за виживання, і ворожнеча і війни між ними – природне явище. На чолі української нації має стояти вождь і «ініціативна меншість», «еліта», «орден». Всі інші – «маса» і «чернь», над якими здійснюється «творче насильство». Рушійні принципи, висунуті Донцовим, як два близнюки, схожі на ідеологію німецького націонал-соціалізму:
– Воля, яка повинна бути запереченням розуму,
– Сила, перш за все фізична, як заперечення сили науки, економіки та культури,
– Насильство сильного над слабким,
– Територіальна експансія як наслідок міжнаціональної політики,
– Расизм, відповідно до якого українська нація складається з різних расових елементів, серед яких найкращим є нордичний расовий елемент, бо саме він більше всіх пристосований до управління державою,
– Фанатизм,
– Нещадність до ворога, а ворогами української нації є всі неукраїнці або ж українці, які не поділяють ідей інтегрального націоналізму,
– Твердження, що все добре, що корисно нації. А що добре, визначає вождь і ініціативна меншість.
Метою ж українського націоналістичного руху є створення фашистського Української Соборної Самостійної Держави (Держави) УССД, від Кракова у Польщі до берегів Каспійського моря, по сусідству з Чечнею. Тобто фактично імперії.
Звичайно, можна сказати, що це було колись давно. Але все, як один, дослідники фашизму стверджують, що він, як вірус, тільки соціальний, вміє мутувати і пристосовуватися. Але ж суть-то його залишається незмінною! Не заперечує цього і Олег Тягнибок: «Звичайно, в залежності від змін політичної ситуації ми коригуємо певні програмні позиції, але вони не повинні йти врозріз з принциповими ідеологічними переконаннями. Якщо ми заради політичної кон’юнктури будемо змінювати свої політичні позиції, то не будемо мати жодних перспектив ні на Сході, ні на Заході ». А ось продовження наведених раніше слів Тягнибока про те, що «Свобода» засновує свою ідеологію на працях Донцова: «… Просто намагаємося їх« осучаснити »до теперішніх реалій і умов нашого життя». Цілком у рамки такого осучаснення укладається і перейменування Соціал-національної партії України у Всеукраїнське об’єднання «Свобода» з заміною в символіці тризуба, стилізованого під свастику, на тризуб – руку з піднятими вгору трьома пальцями.
Але все ж між українськими націоналістами і фашистами було відмінність. Ще до створення Організації українських націоналістів його відзначив націоналістичний публіцист Євген Онацький: «Фашизм є націоналізм нації державної, ворожої будь-яким іреденти, готової всіх і вся принести в жертву культу свого вже створеного держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізм нації недержавної, що тільки й живе ірредентизм і готовий принести всіх і вся в жертву для руйнування культу тих держав, які не дають йому жити ».
І, мабуть, варто припустити, що головний феномен Олега Тягнибока і очолюваних ним українських націоналістів полягає в тому, що з набуттям Україною незалежності ця різниця між їх і фашистською ідеологією стерлося. Те, що сказав згаданий раніше донецький свободівець Артур Шевцов, зовсім не марення? І ще одне тому підтвердження – книга «видатного нинішнього теоретика свободівців» Юрія Михальчишина «Ватра. Версія 1.0 »-« маленька абетка націонал-соціаліста », в яку включені переклади на українську мову Геббельса, Рема, Штрассера, Розенберга, а також програми італійських фашистів і Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини.
Михайло Корнієнко, http://www.from-ua.com
