Про Галицький Сєверодонєцк, ой сепаратизм




булаваЩойно активізується рух України у напрямку Європейського Союзу чи Європи загалом, одразу чомусь, а може — і не чомусь, Галичину починають судомити корчі так званого галицького сепаратизму.




Уважного спостерігача не може не насторожити циклічність появи цих настроїв і їх чітка синхронізація з підвищенням зацікавленості нашою країною нашого великого сусіда. А також та настирність, із якою вони появляються. Ба більше — не може не насторожувати й те, що сепаратистські настрої появляються чи стимулюються у найбільш українському, найбільш патріотичному й навіть «націоналістичному» (як свідчать останні місцеві вибори) регіоні України. Бо ж немає, скажімо, волинського сепаратизму чи бессарабського сепаратизму. Про Закарпаття — мову слід вести окремо. Однак стосовно так званого русинського сепаратизму можна сказати, що динаміка його проявів дивним чином синхронізована з проявами все того ж галицького сепаратизму. Це неначе близнюки — політичні проекти, які сконструйовані в одному й тому ж бюро з розробки спецоперацій.
Звісно, багато геополітичних гравців, котрі розкладають свої партії на нашому, українському, геополітичному полі, прямо чи опосередковано зацікавлені у підтримці певних якщо не сепаратистських тенденцій в Україні, то принаймні культурних орієнтацій на себе суміжних із собою регіонів.
Кримський російський сепаратизм, як на мене, найбільш реальний і небезпечний. І не лише тому, що спирається на російський Чорноморський флот. Є й об’єктивні обставини, яких не можна ігнорувати. Тут, насамперед ідеться про фактично російську автономію у нашій країні — Республіку Крим. Про це багато говорилося. І ще більше говоритиметься, бо не вирішеним остаточно залишається статус росіян у Криму. Ми, україномовні українці, можемо мати на це свої погляди, але росіяни у Криму мають право на свої.
Як на мене, це проблема визначеності самих росіян у Криму: чи вони мають намір облаштовувати своє російське життя у Криму, чи все ще плекають надію про від’єднання Криму від України (так чи інакше) і включення його (так чи інакше) якщо не в Російську Федерацію, то в новий Євразійський економічний союз, створення якого проголосив Владімір Путін. Перший шлях не пов’язаний із очевидними катаклізмами, другий може бути проблемним — насамперед для Криму. Однак кожен робить свій вибір. Наразі, здається, навіть більшість кримчан не готові кидатися з мосту у воду. А тому насправді активних проросійських сепаратистів у Криму не так багато.
Але це «сепаратизми», так би мовити, неукраїнської природи. Натомість феномен галицького сепаратизму неначе робить ставку саме на українськість, на українську мову, на українську культуру, на українськість у найширшому сенсі. Це свого роду ультраукраїнський проект — принаймні теоретично він неначе покликаний зберегти та утвердити європейську українську Україну. Але дивним чином у цьому своєму «ультра» цей «сепаратизм», принаймні ідеологічно, нагадує деякі новітні прояви українського ультранаціоналізму. Понад те, регіон можливого впливу «галицького сепаратизму» повністю збігається з регіоном впливу цього новітнього націоналізму, — все та ж Галичина.
Хоча інколи мова ведеться навіть про всю Західну Україну по Збруч. Але тоді це не галицький сепаратизм. Ба більше — він засадничо нічого не змінює. У межах незалежної Західної України, коли таку собі уявити, нікуди не щезнуть ті ж старі проблеми з національними меншинами, яких у відсотковому вираженні стане ще більше. Нікуди не щезнуть і мовні проблеми. Нікуди не щезнуть і претензії сусідів, — вони тільки стануть більш вагомими. Вже не кажучи про те, що Західна Україна — далеко не однорідна, і ментальність закарпатців, галичан, волинян та буковинців інколи більш різниться, ніж ментальність галичан та мешканців Центральної України.
Майже не можна говорити й про життєздатність такого проекту. Доля ЗУНР, на жаль, є свідченням того, що це навряд чи можливо. Надто багато зацікавлених сторін, — зрештою хтось муситиме взяти на себе відповідальність за цю територію, яка ніколи у новітні часи не мала досвіду державності. Он як Україна борсається з державотворенням. То чому Західна Україна повин­на мати менше проблем? Ми ж бачимо, яка якість політичних еліт на заході країни. Вона мало чим відрізняється від загально­українського рівня. Хоча, звісно, є стилістичні відмінності — принаймні справді знають, як перехреститися.
Та повернімося до проблеми галицького сепаратизму. Це явище має декілька причин і декілька центрів, які періодично його стимулюють. Напевно вдумливий аналітик не повинен зводити все виключно до зовнішніх впливів та інспірацій. Це, звісно, є, але про це потім. Почнімо з посутнього.
Одне з живильних середовищ цього сепаратизму, чи бродіння в умах галичан, — невідповідність розвитку українського проекту їхнім уявленням про нього. Не на таку Україну вони очікували, не за таку Україну вони боролися. А галичани таки чекали незалежності і багато для неї робили впродовж усього повоєнного періоду. Тому і є величезна диференціація між регіонами щодо цих очікувань та проектів. Якщо для галичан або закарпатців проєвропейськість розвитку України не викликає жодних сумнівів, то для інших регіонів ця аксіома ще має бути обґрунтована, — вони ще підраховують вигоди та втрати. І це, напевно, правильно. Західні українці сприймають свою європейськість як незаперечну очевидність — бо такий весь їхній історичний досвід, цивілізаційні впливи Заходу для них завжди були позитивними, що б там не говорилося і скільки б конфліктів із нашими західними сусідами ми не мали.
Вперше невідповідність уявлень про проект України почала проявлятися, коли президент Леонід Кучма став розбудовувати Україну як державу олігархічного типу. За Леоніда Кравчука йшов тільки процес руйнування старої політичної конструкції. Зрозуміло, що народові, а зокрема й середньому класу, який тоді народжувався, місця в цій державі олігархів не було. Врешті, і суто естетично держава Кучми виглядала принаймні некрасиво, що для галичан, як покажу потім, багато важило.

Тому у Львові, Івано-Франківську та Чернівцях почали появлятися регіональні середо­вища, які вдалися до політичного мрійництва та стилізації. Вони пробували бодай на регіональному чи міському рівні йти у ногу з усією Центральною Європою, яка саме тоді рвонула в ЄС та НАТО.
Не забуваймо, що в західних українців є досвід життя поряд із такими ж самими бідними, а то й біднішими у 90-х роках поляками, угорцями та словаками. І коли за кілька років різниця в добробуті на межі 2000-х починає сягати кількакратних величин не на нашу користь, а ми все стоїмо на місці, — це не може не викликати запитань. Ще в тих-таки 90-х спочатку була надія, що ми рухаємося синхронно з Польщею, Чехією та Угорщиною, тільки трохи — років на десять — відстаємо. Потім «відставання» збільшувалося, надії зникали. Врешті це призвело до роздратування як самими собою, так і «тими, котрі за Збручем, котрі не розуміють, що потрібно робити, куди рухатися». Тому й розпочалося це бродіння з галицьким сепаратизмом.
Однак цей емоційний відрух галицького і закарпатського українства був одразу ж зауважений за кордоном. Важко, оперуючи фактами, сказати, які конкретно кроки на «підтримку» цього благодатного для наших геополітичних партнерів-опонентів бродіння було зроблено, хто і як був простимульований. У мене це, радше, на рівні відчуттів. А саме з відчуттями та емоціями і бавляться світові ляльководи, — вони дуже добре знають, де натиснути, а де посолодити, щоб механізм сепаратизму, а отже — розколу України, запустити в дію.
Спочатку це була і гра у «габсбурзький» монархізм — щось середнє між художнім проектом та політичною провокацією. Цікаво, що цей різновид протосепаратизму було сфабриковано й запущено навіть не у Львові чи Чернівцях, а в Києві. Теж ще в часи пізнього Кучми та перших кроків російських політтехнологів на теренах України.
Ставка робилася і на регіональний патріотизм, і на реальні ментальні відмінності, і на чисте естетство, — ще раз наголошую саме на цьому аспекті галицького сепаратизму: він дуже естетський. І не лише тому, що ним бавляться головно мистці. За цей час галицький регіоналізм справді стилізувася під круто європейський проект — від літератури до геральдики. Та всі ці естетські шукання сміливо можна вважати невинними мистецькими проектами.
Не менш важливо провести ще одне розмежування — між галицьким сепаратизмом як політичною ідеєю чи провокацією та галицьким або волинським регіональним патріотизмом, які цілком та повністю укладаються в український політичний проект. Ментальність усіх країн складається з регіональних патріотизмів та загальнонаціонального патріотизму. Вони не суперечать одне одному. Бути баварцем не передбачає обов’язково боротися за незалежну від Німеччини Баварію. Бути баварцем як правило й означає бути німцем. Хоча баварці яскраво відрізняються від інших німців.
Тому естетські шукання, скажімо, Юрка Андруховича у літературі чи Влодка Костирка у живописі можуть повністю укладатися і в естетські проекти, і в політичну полеміку, передану засобами мистецтва. Ну не подобається їм така Україна. Гадаю, вони мають і підстави, і право не сприймати саме таку Україну. Хоча — а кому така Україна подобається? Здається, вже ледь не одиницям. Одиницям, які зацікавлені прямо і безпосередньо.
Інша річ — політичні декларації, що їх проголошують інші учасники цієї дискусії. Зрозуміло, вони не сягають мистецького рівня двох вище згадуваних мистців. Однак мають уже політичний вимір. І тут ми переходимо до політичного галицького сепаратизму. Це теж складне явище. Щиро кажучи, окрім кількох особистостей, я не знаю його реальних лідерів чи діячів. Однак настрої є: на галицьких застіллях неодноразово доводилося чути — «та ну їх», «ну скільки можна топтатися на місці», «нам самим було б краще — давно були б у ЄС», «хотіли соборності — то маєте» і т.д. А з іншого боку — «ну ні, Криму не віддамо» і т.д. Одне слово — історія про валізу без ручки: і нести важко, і кинути жаль. Правда, невідомо, хто валіза, а хто її несе. Це запитання переслідуватиме нас ще довго — доти, доки не матимемо реального міського та територіального самоврядування, тоді й зважимо.
Досі ми говорили про внут­рішні чинники, які породжують та підтримують різні регіональні сепаратизми — у тому числі й галицький. Правда, так само і донецький, хоч як це дивно чути галицьким патріотам. Набір аргументів у них практично ідентичний.
Але, крім цих причин, є ще й активна «допомога» братів наших «в Україні та поза нею сущих». І важко не згадати тут великого «друга» України, головного ідеолога російського євразійства Олександра Дугіна: «За­падно-украинский фактор претендует на то, чтобы формировать на своей основе, вокруг себя как ядра, особую «украинскую нацию», ут­верждаю­щую свои отличия в первую очередь перед лицом России и ее социальной идентичности. Украинс­кая идея тем самым есть идея антирусская, антимосковская. Для этого сегмента украинского общества Европа является естественной цивилизационной средой, а Россия видится как «колониальная сила». Имен­но здесь берут начало истоки украинского национализма, влияющего в той или иной степени на все украинское общество. Как бы мы ни относились к этому, необходимо принять эм­пир­и­ческий факт: в составе сов­ременной Украины есть сущест­венный «западенский» компонент, кото­рый устойчиво и упор­но относит Украину к европейс­кой цивилизации и рассматривает любое сближение с Востоком как «новое закабаление Украины под пятой москалей». Это устойчивая тенденция, а не результат поверхностной пропа­ганды. В этом случае мы имеем дело с от­казом от признания общей цивилизационной идентичности с Рос­сией, а следовательно, очень серьезное возражение против любых интег­рационных инициатив. При наличии этого полюса Украина не может полноценно войти в интеграционный процесс, а значит, перспектива создания Евра­зийского союза отклады­вается» (А.Дугин, «Битва за Украину»).
Ось така ідеологічна підказка теоретикам галицького сепаратизму. І текст зовсім свіжий — щойно з-під пера. Отже, тема галицької відрубності знову стала важливою, бо ж весь текст Дуґіна покликаний нагадати новому президентові Росії Владіміру Путіну про самого себе як давнього та вірного йому ідеолога все того ж євразійства.
Правда, Дуґін не оригінальний. Ще в запалі політичного протистояння, яке розпочалося 2004 року, було зроблено ставку на розкол України — не так адміністративно, як електорально. Зрештою, цим користувався ще Леонід Кравчук, коли конкурував із Леонідом Кучмою. І Леонід Кучма, коли організував собі супротивника в особі комуніста Петра Симоненка. Але найбрутальніше цю технологію застосовували політтехнологи, які викинули в інформаційний простір карту з розподілом України на різні регіони, що нібито мають різну цінність. Це була пряма провокація, що мала на меті «виштовхнути» перш за все західних українців, і перш за все галичан із українського проекту.
Відтоді виштовхування галичан із українського проекту як руками їхніх політичних опонентів на кшталт Дмитра Табачника, так і їхніми ж руками (про що далі) стало постійним політичним трендом стосовно України. Очевидно, що у столиці сусідньої держави поставили хрест на «невиправних» галичанах і почали шукати можливостей ізолювати їх від решти України. І тут ключове слово «ізолювати». Ізоляція може набирати різних форм. Важливо, щоб решта України чітко усвідомлювала різку відмінність галичан від решти українців. Завершенням цього процесу відчужування галичан від українства мала б стати свого роду ненависть або нехіть до них із боку решти українців.
Тому-то впродовж років президентства Віктора Ющенка постійним мотто тогочасної опозиції був міф про «засилля галичан» у коридорах влади. Антига­лицькі настрої методично нагніталися впродовж усього цього періоду. Це навіть породило певний галицький комплекс — чи не всі вони переконані, що український народ ніколи, принаймні за нашого життя, не обере галичанина президентом країни. Ба більше — складалося враження, що навіть у останні роки президентства Ющенка, очевидно підсвідомо, на найвищі посади призначалися особи без галицького шлейфу за собою. А це геть погано для нації, яка формується. Бо ті, хто нагнітав антигалицькі настрої, можуть пожати плоди у формі різного роду ксенофобій у майбутньому. Наприклад, негативне сприйняття всього донець­кого. Так, як донедавна донецьке походження видавалося за квиток на вищі поверхи української соціальної ієрархії, — воно ж може стати, не дай Боже, вовчим білетом. І перші прояви цього вже є, — згадаймо відому «кричалку» футбольних фанів.
Однак доля донеччан чи галичан і їхнє комфортне вбудовування в загальноукраїнську політичну конструкцію мало цікавить тих, хто послуговується римською максимою «Поділяй і володарюй». Справді, на першому етапі утвердження нової президентської влади руками все того ж Дмитра Табачника та іже з ним робилося все, аби довести, що галичани не мають нічого спільного з українцями, — по суті, він провокував той-таки галицький сепаратизм. Різниця тільки в методах. А мета була і є одна й та ж — виштовхнути Західну Україну з українського проекту, як його розуміють і Дмитро Табачник, і Патріарх Кіріл з його «руським міром», і, очевидно, Владімір Путін із його Євразійським економічним союзом. Одне слово — Галичини слід було якось позбутися.
Але з цією метою використовувалися й використовуються не лише естетствуючі романтики-галичани чи аспиди-галичанофоби. Останнім часом однією з технологій стало відчуження Галичини від решти України на ґрунті політичних уподобань. У 2004 році Галичина нарешті «об’єдналася» з Центральною Україною на ґрунті політичних уподобань. А це становило пряму загрозу тим, хто не потребує єдиної та демократичної України. Тому потрібно було зробити все, аби Галичина будь-що постала в очах решти українців неприйнятною чи хоча б іншою. Було застосовано тактику педалювання ультранаціоналістичних політичних настроїв у Галичині, які, хто б що про це не казав, навряд чи приживуться на решті України. Таким чином вирішувалося декілька проблем.
По-перше, Галичина знову «відривалася» від Центральної України на ґрунті політичних преференцій. Місцеві вибори осені 2010 року закріпили цей вододіл по Збручу. У Галичині неподільно запанувало, принаймні номінально, ВО «Свобода», яка почала посилювати щораз жорсткішу націоналістичну риторику, чим, звісно, відстрашувала більшість поміркованих виборців України. Тепер, щоправда, не устами Олега Тягнибока, — на те є екзальтовані технічні маріонетки. Інколи доходить і до відверто профашистських чи неонацистських ексцесів. І все це привселюдно — на головних теле­ефірах країни, — чиста випадковість, звісно. Що-що, а це може довести до відчаю чи сказу будь-якого поміркованого попутчика неначе «опозиційного» ВО «Свободи». Якщо хтось думає, що це «ультра» — хлоп’яцтво, то він глибоко помиляється. Так само, як про це не здогадуються і щирі рядові члени ВО «Сво­бода». На жаль, ними теж маніпулюють — каналізують енергію їхніх національних почуттів у безперспективне й навіть таке, що дискредитує Україну, русло. Жаль хлопців — бо переважно щирі, хоча прості. Навіть не здогадуються, що ультранаціоналістична риторика, якою їх годують, відіграє таку ж саму ізолюючу роль, що й галицький сепаратизм, — виштовхує Галичину з українського контексту, робить її чужою решті України.
По-друге, домінування ВО «Свобода» у регіоні заблокувало створення загальнонаціонального демократичного руху. Бо ж відомо — країна голосує пів-на-пів. І ті кілька відсотків, які відгризе ВО «Свобода» на наступних виборах, роблять неможливим виграш поки що гіпотетичного демократичного блоку. Не вважатимемо ж ВО «Свобода» складовою демократичного блоку, якщо такий буде. Та й воно себе нею не вважає.
По-третє, домінування ВО «Свобода» з його антиєвропейською риторикою полегшує процес ізоляції України від ЄС. Співпраця ВО «Свобода» з різко антиєвропейськими праворадикальними рухами у Європі — свічення цього. Таким чином, Західна Україна, як потяг, який мав би тягнути решту України до ЄС, перетворюється на колоду на шляху до ЄС — бо ми, бач, будуватимемо надпотужну і не залежну ні від кого Українську національну державу. Щоправда, у цьому питанні теж слід бути справедливим. Інші політичні сили, впливові в Галичині, теж у певні моменти демонстрували дивні політичні піруети. Важко забути промовисте мовчання Юлії Тимошенко під час дискусій щодо членства України у НАТО чи російсько-грузинської війни. Так само викликає щирий подив намагання Арсенія Яценюка запропонувати українському загалу під час останньої фази своєї президентської кампанії проект якоїсь міфічної України від Чопа до Владивостока. А було ж. Певна річ — це була «просто політична технологія», щоб набрати більше голосів на Сході. Однак…
Ось вам і «проєвропейська» Західна Україна… Красиво обставили. Куди не кинь — всюди клин.
Красиво ці технології приборкання України описує все той-таки Олександр Дуґін. В одному із запропонованих сценаріїв «Битвы за Украину» він неначе не ставить хрест на галичанах, а пробує їх приручити. Ось його «Три стратегии интеграции Украины»:
«Первый сценарий: раздел Украины…
Второй сценарий: сложная игра с прагматичным руководством Украины…
Третий сценарий (самый авангардный) состоит в том, чтобы заняться вплотную работой с ядром украинского западенского национализма, который идеологически по определению и законам жанра не может быть полностью солидарен с культурными ценностями… доминирующими в современном западном обществе… Украинский национализм, как мы видели, является главным препятствием для реализации евразийского интеграционного проекта. Но можно попробовать превратить яд в лекарство, а врага — в друга». (А.Дугин, «Битва за Украину»).
І таки «превращают». Як мовиться — не можеш зупинити, то очоль… А мета одна — ізолювати Україну від європейського інтеграційного проекту, навіть якщо ціною цього буде або втрата «безнадійної» частини України — її Західного регіону, або втрата вже самої України після переплавки у великому євразійському котлі. Тому й стимулюються як галицькі сепаратисти, так і такі самі галицькі ультранаціоналісти. А водночас — і різномасті україножери. Всі вони працюють на одне й те ж — демонтаж українського проекту. І тоді залишиться один шлях — у Євразійський економічний союз, куди ж іще?

Тарас Возняк «Дзеркало тижня. Україна» №41, 11 листопада 2011




Категорії: Політакценти

Теги: ,,

1 Коментар

  1. Доволі об’єктивно змальовано реальну політичну ситуацію, яка вибудовується у західному регіоні України вказаними політичними силами. Не дай Боже відновити новітнє “фюрерство” та ідеї домінування однієї нації над іншими. Ми це вже проходили. І завжди на шляху до обєднавчих процесів зявляються всілякі “ультра”, що знову і знову розєднують українське суспільство. А жаль!!!

    Відповісти

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d блогерам подобається це: