7 грудня у Тернополі в Українському домі “Перемога” відбудеться презентація трилогії «Золотий вік української естради» тернопільського журналіста, енциклопедиста Михайла Маслія.
У вищеназваному виданні зібрана повна інформація про поетів, композиторів, співаків, режисерів, костюмерів, які творили і творять історію української пісні. Героями тритомника Михайла Маслія стали 216 виконавців, музикантів та композиторів того періоду, які нині живуть у 19-ти країнах, але всіх їх єднає українська пісня. Тритомник «Золотий вік естради» отримав спеціальну відзнаку президента ГО «Форум видавців» Олександри Коваль, котра особисто вручила її Михайлові Маслію. «Нічого прекраснішого, ніж це видання, я ще не бачила. Я просто зачудована», – сказала пані Олександра.
Про задум цього видання, процес його підготовки та про інше Михайло Маслій розповів кореспондентові «Часу і Подій» Юрію Атаманюкові.
– Пане Михайле, нещодавно вийшла ваша трилогія «Золотий вік української естради». Про що ця книжка, і що ви хотіли донести в цій праці до читача?
– Насамперед, хотілося зберегти для нащадків пам’ять про людей, які творили в золоту епоху української естради і яким пощастило залишити після себе яскравий слід. Перш ніж братися за роботу, склав список. Назбиралося 140 особистостей. Глянув, і мені стало боляче, адже з багатьма, а таких набралося 30, уже не встигну порозмовляти. Доки писав книжку, відійшло ще тридцять. Коли ж видання друкувалося – ще троє залишили білий світ… Мені стало якось образливо, що люди відходять, а про них ніхто не згадує. Про багатьох взагалі забули. Але кожен розумів, що рано чи пізно і до нього це дійде, бо хвиля популярності не вічна. Рано чи пізно твоя епоха відійде, а на те місце прийде інша мода, інші ритми. Тому хотілося ще за життя не тільки написати про наших людей-легенд і кумирів, але щоби вони ще й книжку в руках потримали.
Коли вже був остаточний список, то вийшло 216 героїв того часу. Із цього списку тільки про 10 відсотків розповідали рідні або найближчі друзі (про тих, хто відійшов), а решта розповіли самі про себе. Готуючи видання, ставив прості запитання: а як було то, а чому так. І сама книжка вийшла дуже простою. Працюючи над тритомником, заприятелював з багатьма людьми – героями того періоду – і зрозумів, що ця книжка дуже багато дала мені. Насамперед, сам став добрішим. Зрозумів, що людину треба любити і шанувати за життя. Загалом, дуже щасливий, що багатьох застав живими і написав про кожного. Лише тепер зрозумів, що більше подібного ніхто не зробить: не буде уже з ким розмовляти.
Тепер пишуть, особливо в Інтернеті, такі нісенітниці ще при живих легендах, що вуха в’януть. Насправді робиться все просто: зателефонував і запитав, як було. Але того ніхто не робить. Якась брехня в Інтернеті з’явилася, хтось підхоплює і видає за правду. Цією брехнею просто кишить. Навіть тексти пісенні не можна брати з Інтернету, бо жодного правильного. Тому хотілось написати правду з перших уст. Перша версія видання так і називалася – «З перших уст». Але пізніше поет-пісняр Андрій Демиденко порадив назвати «Золотий вік української естради». Він справді був золотим, і тому я пристав на цю пропозицію.
– Який період української естради охоплений у цьому тритомнику?
– Від початку 1960-х років і до 1990-го, тобто, до періоду незалежності. Ці пісні писалися від серця, а не заради грошей, вони були щирими. Тоді ніхто на цьому особливо не заробляв. Одну пісню співали десятки виконавців. Покійний Дмитро Гнатюк якось сказав: «Якби зараз мені довелося платити, не знаю, чи зібрав би гроші на той репертуар». Навіть важко уявити, скільки б нині коштували «Два кольори», «Черемшина», «Рідна мати моя». Чомусь тепер такі пісні не пишуть…
– Це була ваша ідея? Коли вона виникла?
– Протягом семи років я працював у львівській газеті «Експрес» і час від часу писав про цих людей. А якось зустрівся з істориком Орестом Субтельним і запитав, чому в його «Історії України» нема української пісні, адже це те, чим ми можемо похвалитися у світі. Він сказав: «Надішли декілька текстів, хочу подивитися на них». Коли отримав їх, відписав: «Це ж прекрасна історія. Своя, рідна, мила і добра. Пиши – воно дуже потрібне, бо завтра буде пізно». Єдине, що порадив – писати нейтрально, бо когось любиш менше, когось більше, а в результаті, треба ставитися з любов’ю до кожного. Я намагався дотримуватися його настанови. Спочатку написав дві книжки і вже думав видати, а потім зустрівся з Юрієм Рибчинським, а він каже: «Ти ж багатьох пропустив. Ще не пізно дописати, зроби це, ти ж можеш…» Знову склав список, додалося понад 70 героїв, відтак, народився ще один том.
Незабутньою була зустріч у Москві з Володимиром Мулявіним (мені пощастило написати три останні інтерв’ю з ним). Але якраз у цей час побачив, як паралізований першопісняр надиктовував своїй дружині Світлані Пєнкіній біографічну книжку «Я сам расскажу о времени». І тоді визріла ідея, що кожен сам про себе напише. На жаль, Світлана мала своїх турбот чимало, і світ не побачив мулявінських роздумів. Шкодую, що не залишився тоді в лікарні, бодай, на кілька днів, безперечно, міг би сам це зробити. На жаль, нинішнє покоління майже не слухає «Пєсняров» із простої причини, яку вдало і слушно понад сторіччя тому підмітив австро-угорський імператор Франц Йосиф І: «… Надто багато нот для вуха і мізків сучасної публіки. І надто красиво… для її вульгарних смаків».
– Чи важко було збирати матеріал для книжки?
– Інколи були великі проблеми з фотографіями. Майже не збереглися фото композитора Олександра Зуєва. Бувало таке: роками шукаєш одну світлину, і вона знаходиться, а потім деякі шулери крадуть з Інтернету і пишуть, що це їхня власність.
Бувало, що важко було і з інформацією. В кінці тексту подавав біографічну довідку і ніяк не міг знайти, до прикладу, де похований поет Анатолій Драгомирецький (автор вірша-шлягеру «Очі волошкові» зі Степаном Сабадашем). По декілька разів звертався з проханням про допомогу до працівників 20 столичних цвинтарів і нічого не знайшов. Мені не хотілося вірити у подібне. Але згодом познайомився з його племінницею, яка співає у хорі імені Верьовки. Вона дала координати сина, а той поставив крапку: поета кремували і поховали в Ужгороді, біля його батьків. Навіть уявити таке не міг.
– Скільки часу пішло на написання цієї книжки?
– Робота тривала 12 років. Почав писати у 2004 році і закінчив у 2016 році. Крім тих, що писали пісенні вірші, музику і співали, додав звукорежисерів, які потім ці пісні записували. Додав також конферансьє, телевізійників, радіожурналістів, костюмерів. Без них історія пісні була б неповною. Коли почав користуватися Інтернетом, знайшов своїх героїв в Аргентині, США, Канаді, Ізраїлі, Польщі, Сербії. Спілкувалися через скайп. Бувало, що людина не знала, що таке Інтернет, тому її приводили до комп’ютера, садили, і так я розмовляв. У результаті, таких героїв назбиралося аж у 19 країнах світу.
– Тобто, до книжки ввійшли також прізвища представників діаспори?
– Аякже! Уперше в цьому літописі відображено інтернаціональний внесок у нашу пісенну скарбницю. Кожна постать – особистість: американка українського походження з дивовижним голосом Квітка Цісик, росіянин Володимир Мулявін, якого заслужено вважали великим сином землі білоруської, сербські співаки Радміла Караклаїч та Джордже Мар’янович, болгарин Бісер Кіров, грузинські корифеї Вахтанг Кікабідзе і Тамара Гвердцителі, азербайджанець Муслім Магомаєв, євреї Ігор Шамо, Дмитро Гершензон, Ігор Перчук, казашка Роза Римбаєва, поляк українського походження Чеслав Нємен, татарин Ренат Ібрагімов, білорус Валерій Дайнеко, молдованка Надія Чепрага, українка з далекої Аргентини Клавдія Полотнянка, американці українського походження Дарка Стебівка і Славко Галатин, українка з Канади Люба Білаш, вірменський композитор Олексій Екімян…
За нашу Квітку мені болить найбільше. У 1990 році Ігор Білозір був у неї вдома, спілкувався і привіз мені афішу, яку досі бережу як безцінну реліквію. Тоді запитав композитора, де ж автограф (я колись захоплювався автографами знаменитостей естради, кіно, театру…). Ігор якось спокійно і впевнено сказав: «Та вона скоро буде в Україні. Ми домовились про спільні гастролі, і сам візьмеш автограф і наговоришся». На жаль, не встиг. Квітка, її мама і старша сестра померли від невиліковної недуги. Саме тоді Білозір привіз дві касети пісень у її виконанні, і я вперше почув її космічний голос. Це – унікальна співачка, ціла епоха. Планую видати про неї окрему публікацію.
А ще ми з журналістом-міжнародником з Англії Богданом Нагайлом почали писати про Ірену Яросевич. Ім’я цієї легендарної жінки не лише для широкого людського загалу, але навіть для професійних музикантів довгі роки залишалося невідомим, адже радянською владою воно надовго було викреслене з української історії. Ця вродлива, життєрадісна і талановита українка народилася, навчалася та творчо зростала у найскладніші для України часи, коли знищувалося все українське. Мистецька стежина Ірени Яросевич нерозривно пов’язана з Богданом Весоловським, їх єднало цнотливе почуття першого юнацького кохання, для нього вона була музою. На світлу та добру згадку про Весоловського Ірена взяла собі псевдонім Рената Богданська.
За рік до смерті Богдана Весоловського, 1970 року, в Лондоні, Рената Богданська взяла активну участь у запису його альбому «Мрія», де були твори, народженні від їхньої любові. Вона прожила 93 роки, проте українська пісня, українство були для неї вічною тугою вдалині від батьківщини…
– Час від часу ви викладаєте на своїй сторінці у Facebook цікаві уривки спогадів композиторів, поетів-піснярів, співаків… А що ви могли б цікавого чи дотепного згадати про спілкування з цими людьми?
– Спогадів – сотні. Найбільше і найважче давалися до написання трагічні моменти. Коли читаєш в Інтернеті, що людина померла, а ти ще її знаходиш живою, то всім мову відбирає, бо люди вірять Інтернету. Таке було з Людмилою Гримальською – дружиною Олега Ледньова з дуету «Два кольори». В Інтернеті прочитав, що Людмила померла у 2001 році, а в іншому, що в 2003 році. Олег помер ще в 1997 році, і Людмила урну з його прахом тримала… 17 років, тобто, він не був похований. Мене це шокувало. Я дізнався, що Людмила жива. Зустрівся з нею, і ми ще довго спілкувалися. Вона мешкала в гуртожитку радгоспу-технікуму в Київській області. Коли запитав, як помер її Олежик, то вона відповіла:«Усі звикли, що ми все життя були разом, і нині він зі мною…», і кивнула на урну. «А як таке можливе?» – запитую. Але виявилося, вона розмовляла зі священиком, і він сказав, що це не заборонено. Вона написала гарні спогади про себе, а через два тижні приходить від неї лист і журнал «Україна» з її портретом на обкладинці. Надіслала свій автограф і… Ледньова!!! З того світу…
Трагічна доля була у композитора Олександра Зуєва – засновника ансамблю «Кобза» та автора музики відомої пісні «Чого квіти не в’януть». Він часто йшов з дому. Блукав Києвом усміхнений, з натхненним обличчям. Неодмінно казав, що хоче на гастролі в Америку і вже замовив собі квиток, чи про те, що його запрошує Пол Маккартні й «Бітлз» збирається знову… Він жив своїм життям, але не погоджувався бути тим, ким був. Маринарочку міг одягнути на голе тіло і ходити взимку босоніж; не мав у що взутися і вдягнутися. На одному із зібрань діячів естради відчинив двері і сказав: «Ви здєсь всє мудакі». І зачинив… Хвороба бавилася ним жорстоко. Померти і бути похованим з безхатьками – хто б міг подумати… Царство йому небесне…
– Ви згадали пісню «Чого квіти не в’януть». Пам’ятаю, що у 1980-х це була одна з найулюбленіших пісень молоді. Чи відома вам історія народження пісні?
– Була весна 1974 року. Поет Ілля Бердник купив своїй дружині на день народження – 14 лютого – букет троянд, які вже понад тиждень стояли у вазі, немов свіжо зрізані. Дружину (тривалий час вона працювала секретаркою у приймальні Спілки композиторів УРСР) це вразило, і вона запитала чоловіка: «Чого квіти не в’януть?», на що той несподівано відповів: «Бо ти так захотіла…» А невдовзі народився пісенний текст, до якого Олександр Зуєв написав задушевну мелодію. Першим виконавцем став полтавський ВІА «Краяни» Анатолія Пащенка. Твір запропонував взяти до репертуару композитор Зуєв, пісня стала улюбленою, довгі роки залишалася візитівкою колективу. Без неї не обходився жоден концерт.
Цікавою є сама постать Іллі Бердника, який навчався у Київському університеті в одній групі з Василем Симоненком і мешкав з ним в одній кімнаті гуртожитку. Унікальний поет. Тепер частенько спілкуюся з його донькою.
– Якщо провести паралелі між тим золотим віком, що увійшов до вашої книжки, й естрадою періоду незалежності, чи є співаки, композитори, ансамблі які можуть рівнятися?
– Мені б не хотілося когось ображати, але відповісти на ваше запитання хотів би словами Ігоря Білозіра: «Я не можу зрозуміти, хто це може зрозуміти». Як казав мені Орест Субтельний, що для історії потрібно хоча б 10-15 років, і тоді побачимо, що воно дало. Є вічні проблема батьків і дітей. Одне покоління заперечує інше. Але така упередженість була всі роки. Для себе склав список із 200 осіб. Час усе покаже і розставить на свої місця. Правда, не уявляю, як би я писав про Дзідзя. Інтернет кишить його російськими матюками. На жаль, культивується сучасний рагулізм, і хтось його свідомо підтримує і фінансує.
– Але якщо відкинути Дзідзя, і навіть рок і поп, а взяти до уваги лише естраду, то ви бачите майбутнє?
– Звичайно. Є талановиті діти, є прекрасні голоси. Але я вже неодноразово задумувався над тим, що ми чомусь не так любимо батьків, як любили раніше. У нас нема гарних пісень про маму, про Батьківщину, про кохану чи світле та чисте кохання, про людські переживання. Чомусь вони не народжуються. Раніше нас вчили: «Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе». Тобто, родина відкидалася. Ось і маємо тепер.
– Ви зробили таку глибоку дослідницьку і пошукову працю у галузі музики. Чи маєте найближчу причетність до музики?
– Мій дід (Царство йому Небесне) був весільним лабухом-скрипалем. Пригадую, коли на світанку влітку далекого 1965 року він, веселий та захмелілий, розбудив бабцю і радісно промовив, що добрався додому конем і щоб вона дала тварині їсти. На все життя я запам’ятав того «коня», а це була дерев’яна палиця, на якій дідо зі скрипкою під пахвою в руці, вимахуючи смичком, проскакав п’ять кілометрів з весілля у сусідньому селі додому… Нот не знав, а грав так, що люди від почутого вмлівали. Перші танці у нашому старенькому сільському клубі, на Львівщині, також він грав, а першою танцівницею популярного тоді шейку була моя бабця Мілька по батьковій лінії…
У молодших класах я мав гарний голос, співав на шкільних заходах. Учителька музики Галина Іванівна якось сказала: «Співай, може, прийде час і станеш як Маслій Магомаєв!» У 1960-х Муслім Магомаєв мав величезну популярність. Ба, більше, також співав і українською. Проте, мрія моя так і не здійснилася: довелося перенести дві операції на горло і голос пропав. Але Господь дав щастя писати про тих, хто народжував нові й нові шлягери, і тих, хто своїми голосами приносив їм безсмертя.
– Трилогія «Золотий вік української естради» уже вийшла. Чи не зупинитесь на досягнутому?
– Звісно, що ні. Написав уже нову книжку «Україно, ти моя молитва!», в якій є майже 200 хітів 1950-1980-х років з фотографіями піснетворців та історіями народження пісень. Готую книжку родинних творів «Бережімо ті дні золоті» (знову ж назву взяв з пісні Андрія Демиденка). Більшість пісень у ній буде з минулої епохи, зокрема, «Виростеш ти, сину», «Рідна мати моя», «Чорнобривці», «Родина», «Батько і мати»… Вони – вічні. Про кожну пісню буде окрема новелка і кожна буде ілюстрована високохудожніми мистецькими фотографіями Тані Д’Авіньйон. Було би добре додати й диск, адже, вслухаючись у ті пісні і додаючи їх цікаві історії та споглядаючи на влучні фото, мурашки по тілу пробігають. Але є й чудові пісні з теперішньої епохи, їх чимало. Взяти хоча б «Соколята» Слави Хурсенка чи Олексія Кононенка і Миколи Свидюка «Доня, моя донечка». Є кілька гарних пісень і Сашка Пономарьова, Віктора Павліка.
Фактично уже завершив роботу над книжкою про Ігоря Білозіра. До неї ввійдуть спогади майже 180 осіб. Видання буде для мене, мабуть, найдорожчим. Адже ми з Ігорком дружили, нас єднала справжня багаторічна чоловіча дружба. У книзі надто багато деталей, важливих і незабутніх, історичних і повчальних. Мені видається, що подібне ще не написане про жодного артиста нашої естради.
Також розпочинаємо зйомку документальних фільмів за моєю книжкою на каналі «Еспресо», де я зараз працюю. На щастя, багато з тих людей ще живі.
– Чи наважитесь взятися за написання подібної праці про творців музики періоду незалежної України?
– Може, й наважуся. Мені дуже боляче, що нема Кузьми, нема Хурсенка. З Кузьмою я приятелював. Мій онук, який також знав Андрія, дуже любить його пісні, знає напам’ять майже весь репертуар. Він дуже боляче пережив втрату Кузьми. Мені шкода, що так рано нас покинув ще один мій товариш – Іван Мацялко. Найбільше болить душа за тих людей, які відходять, ніби особисту трагедію переживаю. Щоденно молюся за кожного. Як і за тих, про кого писав у різні роки.
