Коли починаєш активну громадську діяльність – наражаєшся на опір і наживаєш недоброзичливців. Коли говориш правду – отримуєш звинувачення у «самовиставлянні». А коли не розповідаєш про себе – твоє життя обростає домислами, плітками та чутками. Із цим, схоже, стикається кожен, хто намагається змінити щось на краще і об’єднує навколо себе однодумців, пише За Збручем
За час існування громадської організації «Тернопіль Європейський» мені й нашим активістам не раз довелося стикнутися зі спротивом влади, брудними технологіями і різного роду чутками. Це ще раз доводить, що ми рухаємося у правильному напрямку. Тверда українська прикмета: якщо бюрократ чи «злодій від влади» плює тобі вслід – це означає, що ти все робиш вірно.
Я ніколи особливо не розповідав про себе і своє життя. Сьогодні ж вперше роблю це для того, аби люди чули не лише брудні плітки від моїх опонентів, а й отримали всю інформацію із перших уст.
Мій родовід
Наш рід походить із села Пасічна, що на Івано-Франківщині, де мій прадід Дмитро Цимбалюк був шанованим заможним газдою. У складному 1945-му горді гуцули обрали його на загальному сільському сході своїм головою. У той час повстанський рух ОУН-УПА в Карпатах був досить потужним, але разом з тим дуже ускладнював життя гірських сіл, бо за дії повстанців енкаведисти жорстоко мстили їх мирним мешканцям.
Однієї ночі до хати Цимбалюків увірвалися невідомі й на очах у п’ятьох малих дітей забрали кудись моїх прадіда і прабабусю. Вранці Дмитра і Олену Цимбалюків знайшли на узліссі мертвими. Обидва тіла були закатовані і скалічені. Прабабусі нелюди відрізали груди…
Ніхто не знав, хто і за що вчинив таке з сільським головою та його дружиною – людьми порядними, чесними і добрими. А таємницю тієї страшної трагедії нашій сім’ї вдалося дізнатися вже тільки в роки незалежності України, коли було відкрито секретні архіви НКВС та КДБ. Аж тоді – через півстоліття! – ми дізналися, що прадідусь і прабабуся стали жертвами спецоперації НКВС: отак залякували місцеве населення, яке допомагало повстанцям.
Дітей Дмитра та Олени після їхньої трагічної загибелі розібрали до своїх сімей родичі. Серед найменших сиріт був і Михайло Дмитрович Цимбалюк – мій улюблений дідусь, який разом з бабусею Надією нещодавно у рідній Пасічній відзначив «золоте весілля».
Батько бабусі Надії, мій прадід Микола Зварич, теж постраждав від рук енкаведистів. Він служив дияконом у церкві свого рідного села Ратча Івано-Франківського району. Освічений, інтелігентний, прадід глибоко вивчав духовну літературу, надзвичайно цікавився історією. Ось чому старенький місцевий сільський священик, помираючи, передав унікальну бібліотеку богословських книг та інших раритетів саме Миколі Зваричу. А він беріг їх, мов зіницю ока, хоч атеїсти з НКВС не раз вривалися до хати за доносами («Переховує заборонені книжки!»). Однієї ночі його арештували. Довгі допити, катування… Повернувся додому ледь живий, надовго захворів і помер у розквіті літ. А прабабуся Параска, вдовуючи, сама зростила десятьох дітей…
Дідусь Михайло все життя працював у щебеневому кар’єрі. Був і на заробітках у Туркменістані, на нафтодобувних вишках. Бабуся Надія працювала по тих самих підприємствах кухарем та виховувала 5-ох дітей, найстарший з яких – мій тато Михайло.
…Трагічна історія нашого роду передається із покоління в покоління. Дідусь Михайло досі не може стримати сліз, коли згадує про своїх закатованих батьків, бо залишився сиротою у три рочки… Напевне, саме тому мене особливо болить сьогодні доля ветеранів Братства ОУН-УПА, яких наша тернопільська влада сьогодні обкладає поборами і намагається вигнати з приміщення. Я добре знаю, які страшні сторінки історії визвольної боротьби довелося пережити цим людям. Тому захистити їх сьогодні від злочинних посягань – це мій святий обов’язок перед моїми предками…
Я – тернополянин
Народився я у Тернополі, в сім’ї двох юних студентів педагогічного інституту – Михайла та Зоряни Цимбалюків. Спершу жили у сімейному гуртожитку, згодом батьки винайняли кімнату в підвалі приватного будинку, потім – однокімнатну квартиру на «Канаді». Доглядати мене, малого, було нікому, адже рідня моїх батьків була на Івано-Франківщині та в Підволочиському районі. Поневіряння по чужих кутках закінчилися аж тоді, коли батько, вже працюючи міліціонером, отримав квартиру. А мама усе життя вчителювала у Смиківцях під Тернополем.
До 1-го класу я пішов у школу №10, згодом мене перевели до класичної гімназії, яку й досі очолює відомий освітянин Віктор Тригуба. Я вчився добре. І не тому, що був аж такий правильний, – швидше не мав права осоромити батьків. Адже нема гірше для репутації вчителя, ніж син-«двієчник».
Втім, отримані у школі знання далися взнаки, бо вступив до Тернопільського педагогічного університету з першого разу. Отримав кваліфікацію «вчитель історії та правознавства» і диплом магістра з відзнакою. Цей фах обрав для себе не випадково – адже змалку захоплювався історією України та рідного міста, а ще мріяв стати юристом – як тато.
Чим заробляю на життя
…Юридичну освіту продовжив у Національному університеті внутрішніх справ України в Києві. А наприкінці 2012 року захистив кандидатську дисертацію за темою «Реалізація права громадян на звернення до органів місцевого самоврядування». У березні 2013 року Вища атестаційна комісія України присвоїла мені науковий ступінь «кандидат юридичних наук».
Практично весь мій трудовий стаж пройшов у страховому бізнесі. Ця робота одразу привабила мене цікавою юридичною практикою та можливістю постійного спілкування з людьми. Сьогодні я вже член Наглядової ради (тобто – один із основних акціонерів) великої страхової компанії. Моя робота не пов’язана з політичними проектами, співпрацею із державними чиновниками та не залежить від тендерів на бюджетні кошти. Певно, тому і маю аж стільки недоброзичливців у місцевій владі – бо надто я вже не залежу від них. Але саме це й дозволяє мені займатися активною громадською діяльністю: я не оглядаюся на владу, що вона може якось зашкодити моєму бізнесу.
Все, що маю сьогодні, – заробив самотужки, як кажуть у Пасічній – «власною клепкою». Щоправда, будинок зводив довго, бо взяв кредит (свого часу «заліз у ярмо» аж на 10 років)… Отак і стоїть моя оселя на одній із «непрестижних» вулиць Тернополя з розбитою дорогою. Перед своїм весіллям таки полатав на тій дорозі ями своїм коштом. Бо вимагати ремонту за бюджетні гроші, розмахуючи своїм мандатом депутата, не дозволила совість.
…Особливих статків, дачі в Іспанії та білосніжної яхти не маю. Радію, що заробляю тим, чим вмію. Не краду. За час роботи депутатом міської ради не взяв ні собі, ні комусь із родичів-друзів-знайомих ні клаптика комунальної землі й ні метра комунального приміщення.
Моя сім’я
Свою майбутню дружину Аню я щасливо зустрів у 2009-му, на відпочинку в Карпатах. Через два роки одружилися. Аня – донька знаного в Україні медика – пішла стежкою свого тата. Вона – асистент кафедри клініко-лабораторної діагностики нашого медичного університету (зараз перебуває у декретній відпустці).
Моя дружина – чудова господиня і найкраща для мене жінка. Вона – моя справжня «друга половинка» (хто хоч раз кохав по-справжньому, той зрозуміє, що криється за цими словами). А ще моя Аня – найперший однодумець і помічник у всіх моїх починаннях. Такою дружиною можна тільки пишатися.
Минулої осені Господь нам подарував донечку Віталіну. Крихітне дитя вмить змінило моє життя, увесь мій світогляд. Я вперше замислився над тим, що я маю зробити в житті, який слід залишити – так, щоб донька через роки могла сказати: «Це зробив мій тато!». А ще почав багато уваги приділяти дітям, яким випала доля рости без батьків. Окрім сиротинців, наша громадська організація опікується і декількома сім’ями наших бійців, які загинули на Сході і в яких залишилися сиротами маленькі дітки.
Про громадську діяльність
Сам я рідко бував за кордоном, більше подорожую українськими дорогами. Але навіть нечасті поїздки до Європи завжди змушували мене співставляти європейські умови життя з нашими. Завжди в душі обурювався: чому не можна відремонтувати дорогу якісно, на довгі роки? Невже так важко зробити ремонт у дитсадочку замість пафосного шоу? Чому грошима і майном громади міста розпоряджаються всупереч волі людей?
Ці думки привели мене до невтішного висновку: чиновницька вседозволеність процвітає через почуття безкарності. Бо якщо громада терпляче мовчить, значить – дозволяє так чинити із собою?! Напевне тому, що звикла до такого явища, як корупція, впродовж багатьох років і не знає, як це змінити. Звикла до того, що відремонтована дорога вже за рік вкривається ямами. Звикла, що «Європа має гроші, а ми – бідні». Мовчки сплачує непосильні комунальні тарифи, замість змусити чиновників працювати над покращенням послуг.
Так виникла ідея створення громадської організації «Тернопіль Європейський». Сьогодні наше об’єднання налічує понад сотню активістів. Це тернополяни, які більше не хочуть мовчати, а готові змінювати наше місто на краще своїми руками. Місцева влада чинить нам шалений опір – переслідує мене та інших активістів, всіляко намагається дискредитувати нас в очах людей, не відповідає на наші вимоги, рішуче відкидає наші ідеї та пропозиції. Це означає тільки одне: влада не хоче бачити наше місто європейським. І їй байдуже, що після її «царювання» залишиться нашим дітям.
Нещодавно прочитав у соцмережах, як один із прихильників міського голови назвав «Тернопіль Європейський» передвиборним проектом. Схоже, у будинку на Листопадовій ні про що, окрім виборів, зараз не думають. Тому і ввижаються їм опоненти і вороги у кожному, хто їх критикує.
Громадська організація – це не партія, а тому, за законом, брати участі у виборах не може. «Тернопіль Європейський» працюватиме на благо нашого міста і після виборчого процесу, не зважаючи на те, хто восени займе (чи захопить?) владні крісла. Ми готові давати свої ідеї, ділитися отриманим досвідом із владою, яка готова їх почути. І контролюватимемо тих посадовців, які глухі до слів та думок пересічних тернополян.
Про політику
…Відколи я взимку повернувся з військового вишколу у „Марусиному батальйоні” і вперше виступив із публічною заявою до влади міста, мене почали називати ймовірним кандидатом у мери міста. Більше того: влада почала відверто переслідувати. Спершу затіяли юридичну тяганину з моїм депутатством, щоб прибрати мене із сесійної зали. Потім організували підпал маминого автомобіля. Мої офіційні звернення і запити до міської ради щоразу залишаються без відповіді або повертаються з примітивно-смішними відписками. Кожну акцію наших активістів – від благодійної допомоги до відстоювання інтересів тернополян – намагаються подати «під соусом» політичної агітації.
…Так, мене справді постійно запитують: то чи ж піду я на вибори міського голови? І неодмінно: а від якої ж партії? І кожного разу я відповідаю: щоби балотуватися аж на таку посаду, треба отримати своєрідне «благословення» не від політичної сили, а від тих, хто справді довіряє і сподівається на тебе. Від звичайних тернополян, від рідних людей, від своїх виборців…
Чи зміг би я виправдати їхню довіру? Напевне. Хоча мені складно навіть уявити собі, з яким спротивом довелося би зіткнутись… Втім, я досяг того віку і статусу та набув достатнього життєвого досвіду, щоби чітко відрізняти біле від чорного. І протистояти несправедливості, не кривлячи душею перед собою та людьми. Тож, як кажуть, «роблю те, що належить, а там най буде те, що має статися».
А поки що заявляю ще раз: «Тернопіль Європейський» не є політичною партією, а громадські організації до виборів не допускаються! Ми не чіпляємося жодної політичної сили; наші активісти дуже різні: тут і депутати, і лікарі, і бізнесмени, і журналісти та освітяни… Нас об’єднує не бажання посад чи мандатів, а лише просте людське прагнення змінити життя нашого міста на краще.
На жаль, тернопільська (та й українська) політика ще далека від європейських стандартів. Якщо в країнах Євросоюзу основними критеріями є чесність, порядність та дипломатія, то у нас поки що – політиканство, кулуарні домовленості та «торгівля» портфелями. І коли в Україні політику звично називають „брудною справою”, то наш Тернопіль може слугувати класичним прикладом такого політичного брудного болота.
Як я все це бачу
Не вмію кривити душею чи говорити поза очі. Не зміг би зрадити друга чи потиснути руку ворогові – така вже моя натура. Тому, напевне, моя політична кар’єра досі складалася не так успішно, як би цього хотілося. Але я вперто вірю, що прийде час, коли Європа поселиться й у нашому Тернополі. І слово «чиновник» перестане бути синонімом словам «корупція», «дерибан» та «вседозволеність».
Віталій Цимбалюк,
депутат Тернопільської міськради,
голова ГО “Тернопіль Європейський”
