24-річний навідник артилерії з Тернопільщини на псевдо Мідний, на сьогодні пройшов уже п’ять з половиною років війни, хоч з армією не планував пов’язати майбутнє.
Освіту Мідний здобув у Зборівському коледжі, ставши муляром, маляром, штукатуром.
Контракт із ЗСУ обрав замість строкової служби, щоб, як каже, бути ближче до дому. Тоді ще все називали АТО, а про повномасштабну війну мало хто думав, повідомляє 20 хвилин
Перше «бойове хрещення» він отримав на Сіверодонецькому напрямку, потім були Волноваха та інші гарячі точки Донбасу. На початку служби здебільшого проводили навчання та тренування з артилерії, освоюючи систему «Гіацинт». Зараз він працює з американською гаубицею «М-777», навчання на якій проходив у Латвії.
Наближення великої війни відчулося ще за місяць до 24 лютого 2022 року: Мідний розповів, що на початку лютого частину гармат передислокували на кордон з Білоруссю. А у той день командир подзвонив з коротким і приголомшливим повідомленням: «Київ криють!».
У Києві він вперше відчув справжнє полум’я бою і адреналін.
“Здавалось, це все на місяць-два, — зізнається Мідний. — Але з кожним днем, особливо, коли був на Донеччині, усвідомлював, що ця війна надовго”.
Сьогодні Мідний розуміє, що протистояти ворогу стає все важче: у них більше дронів, ракет, непередбачуваних авіаударів, мовляв, «ми вчимося, і вони вчаться». Однак, навіть у найстрашніші моменти він не втрачає віри.
Мідний зараз тимчасово виконує обов’язки командира гармати. Навчався не раз: двічі на третій розряд, нарешті досягнув першого. Раніше здебільшого доводилося знищувати ворожі гармати, бувало, що знищували по дві в день, а тепер головна ціль — піхота.
“Ми стараємось зменшити кількість ворогів на українській землі точністю, — каже воїн, — наші — влучніші, а ворог сипле снарядами без упину”.
Особливо небезпечно було на початку війни. Один із найжахливіших епізодів трапився під Лисичанськом, коли їх накрило касетними снарядами з «Точки У». У той день ворожий снаряд потрапив прямо в машину з боєприпасами, і, здавалося, що вижити — це найбільша вдача.
Ще один, не менш ризикований епізод, стався минулого літа, коли ворожі сили перекрили всі шляхи відступу, утворивши кільце. Вирватись було практично неможливо, але чекати підкріплення також не варіант — зв’язку з командуванням не було. Тоді офіцер прийняв рішення: прориватися самотужки.
“Ймовірність фарту — 50 на 50, але вибору не було — хіба чекати, — пригадує захисник, — є ситуації, коли треба шукати будь-яку можливу стежку”.
Зібравши екіпаж, вони вирушили двома джипами на трасу, повз засідку. У посадці ворог був вкопаний, але там не чекали такого маневру. Артилеристи відстрілювались прямо з машин, змушуючи ворога ховатися, і, користуючись моментом, проскочили. Якраз момент несподіванки і зіграв вирішальну роль.
“Це був один випадок за всю мою історію війни, коли артилерія вступала у ближній бій. Ми прорвались! З дірками на джипах, але живі. Ворог часто працює стаціонарно, тому ми можемо вичислити їхні позиції та знайти вдалий момент для удару. Найбільше емоцій приносять повідомлення про влучення в гармату, яка щойно вела вогонь по наших позиціях. Це відчуття — не просто задоволення від добре виконаної роботи, а радість перемоги. Адже саме з таких епізодів складається наша спільна мрія”, – відзначає військовий.
Поза позиціями вони спілкуються з місцевими мешканцями. У прифронтовій зоні залишилися здебільшого літні люди, які не покинули своїх домівок.
“Один дідусь днями розповідав російською, як наші хлопці допомогти йому картоплю викопати, ще й в підвал поносили, — зізнається захисник. — Багато з цих людей уже зрозуміли, хто насправді є ворогом: кажуть, телевізор показує одне, але вони побачили інше на власні очі, відчули, що стріляють по них з російського боку”.
За вправність в бою Мідний має відзнаки — подяки від командира бригади, «Золотий хрест» від Валерія Залужного. Нещодавно Президент підписав указ про нагородження його Орденом «За мужність» III ступеня.
А ще зауважив Мідний, що вдома життя здається зовсім іншим. Це іноді його гнітить. Усе виглядає так, ніби війни немає, люди займаються своїми справами, ходять в кафе, влаштовують святкування.
“Кажуть, ніби мобілізовувати вже нема кого, а тут, дивлюсь, повно людей , — ділиться воїн. — Це згадуєш, коли знову повертаєшся на позиції, де додаткові сили нам би не завадили”.
На завершення запитуємо про мрії: повернення додому, спільний бізнес із братом — відкрити автосервіс.
Можливо, займатиметься реставрацією ретро-машин.
А ще — хоче створити власну сім’ю.
