Підземні ходи у центральній частині міста Тернополя давно цікавлять людей, особливо будівельників, істориків, краєзнавців. Є спогади окремих людей, які нібито бачили загадкові підземні тунелі і зали, побували у них, але з різних причин (завали, стінні перешкоди, застереження невідомих осіб і влади, нестача повітря тощо) не змогли належно обстежити їх.
http://vk.com/tarnopil?z=photo-36283439_302263501%2Fwall-36283439_305140
Особливо зріс інтерес до вивчення підземних ходів після Другої світової війни, коли відбудовували майже вщент зруйноване місто. Адже відомо, що Тернопіль був зруйнований на 90%, його навіть називали “малим Сталінградом”. Саме тоді з’явилося чи не найбільше спогадів очевидців фраґментів цих таємничих давніх споруд. Про це писала “Тернопільська газета” у декількох своїх числах [1–5]. Дозволю собі дослівно нагадати уривки окремих з цих спогадів, надрукованих у згаданій газеті.
Володимир Кучерський: “Я також бачив підземні ходи і ними ходив. Було це у повоєнні роки. Тоді я служив у взводі мінерів, і перед нами поставили завдання перевірити підвали і подивитися, чи не замінували німці будинки. І всюди підвали як підвали, а в ощадкасі (там, де нині Рагс. – Авт.) з підвалу сходи ведуть ще нижче. Ними ми спустилися у велике приміщення у вигляді кімнати, викладене білою плиткою. В ньому було кілька дверей, за якими тягнулися коридори, – вони то звужувалися, то розширювались. Ми пішли одним коридором і вийшли біля аптеки (та, що біля магазину “Ласунка”. – Авт.). Там поряд була тюрма, і коли ми йшли, то чули за стіною крики, як перемовлялися між собою наші хлопці. Потім почули, як зайшов
караульний і крикнув: “Ану, тихо!” Коли ми вийшли, нас оточили люди в мундирах (мабуть, кагебісти). Ми пояснили, що ми мінери. Тоді нас звідти вигнали і сказали, щоб більше нас тут не було, і потім відразу цю ділянку, біля тюрми, було завалено так, що не можна було пройти.
Повернувшись до центральної ощадкаси, ми пішли іншим ходом і піднялися там, де зараз корпус медакадемії (на майдані Волі. – Авт.), потім вийшли біля загальноосвітньої школи №6, знову спустились і вже вийшли біля Надставної церкви.
Із підвалу ощадкаси можна було потрапити на залізничну станцію і вийти навіть за нею, за містом. Біля самої ощадкаси можна було заблукати – кімнати звужувались у коридор, який згодом теж закінчувався кімнатою з кількома дверима, – своєрідний лабіринт. Тунелі були високі (десь у середній людський зріст), завширшки близько 1,5 м, хоч інколи розширювалися до 3-4 м, дихати в них було неважко. Тут можна було знайти якісь речі, добротні ліжка, на які німці клали своїх поранених. Цікава річ – під час війни підземні ходи слугували схованками як місцевим жителям, так і німцям…”
Богдан Демчук твердив, що: “… є підземний хід, яким з вулиці Багатої попід ставом можна було потрапити в Кутківці, Пронятин…
Був підземний хід і під старим ринком. На ринку були невеликі стовпчики квадратної форми з двома віконцями. Коли поляки робили порядок на ринку, ті стовпчики вони зруйнували, а ті дірки, що були на їх місці, залили бетоном. Через рік на ринку почали утворюватися провали. Тоді зрозуміли, що це була вентиляція підземних ходів, і поставили тут бетонні труби на ці отвори, використовуючи їх як стовпи для рекламних афіш.
Дуже цікаву картину в той час я на власні очі спостерігав поблизу сучасного готелю “Тернопіль”. Іде віз з льодом, який підвозили до овочарні, а відразу за ним провалюється земля. Поряд з наляканим обличчям біжить чоловік і за ним теж усе провалюється. Тоді
поляки почали копати в тих місцях і виявили три поверхи ходів під землею (поблизу магазину “Каштан”), але вони вже були сильно замулені…”
У 1960-х роках на Театральному майдані провалилася поливальна машина. Коли її витягнули, то виявили мурований котлован, від якого вели три ходи: один тягнувся в напрямку озера, другий – до сучасної вулиці Камінної, третій ішов у бік Домініканського костелу.
Люди пробували лазити цими ходами, але через 20 м свічки гасли через брак повітря. А невдовзі цей котлован засипали” [2].
Едуард Тройський, колишній головний архітектор Тернополя, розповів, що коли закладали фундамент для кооперативного технікуму, то натрапили на високий, викладений усередині білим каменем, підземний хід, яким можна було пройти майже 250 м, а далі він був завалений.
Такий самий хід виявили при закладанні фундаменту під будинком №20, розташованим поряд – на другій стороні – по вулиці Руській. Його теж засипали, але у 1980-х роках у підвалах будинку стався обвал. Там провели ремонт, проте земля продовжувала осідати. Крім того, про існування підземних ходів у центральній частині міста і тепер свідчать численні просадки та провали, просідання асфальтового покриття, які періодично засипають і покривають бруківкою або асфальтом. Проте, на жаль, до цього часу не складено картосхеми підземних ходів міста Тернополя. Хоч і були спроби це зробити. У 1998 році після серії публікацій у місцевій пресі було створено ініціативну групу з числа ентузіастів-фахівців різних галузей, зокрема таких, як начальник відділу охорони пам’яток архітектури управління облдержадміністрації Я. Пелехатий, головний конструктор корпорації “Тернокорс”, віце-президент асоціації спелеологів України Ю. Зімельс, колишній головний архітектор міста Тернополя Е. Тройський,
головний архітектор проектів Львівського інституту “Укрзахідпроектреставрація” Р.Могитич, керівник реставраційної майстерні цього самого з інституту З. Лагуш та директор тернопільської філії “Львівський промбудпроект” О. Фарина. Однак ця група не змогла здійснити задумане через проблему фінансування.
Маючи певний досвід виявлення тектонічних розривів і карстових порожнин, скритих на глибині під товщею континентальних четвертинних відкладів [7], ми вирішили скористатися випробуваним нами методом біолокації для пошуків підземних ходів у місті Тернополі, бо принцип роботи тут аналогічний, як і при пошуках тектонічних розривів.
Насамперед ми зробили спробу перевірити наявність підземних ходів між найдавнішими спорудами міста Тернополя: церквою Воздвиження над ставом XII ст., церквою Різдва Христового, катедрою (колишнім Домініканським костелом), замком Тарнавського та Старим Ринком.
Було намічено простежити наявність підземних ходів за лініями:
1) Катедра – Замок;
2) Замок – Старий Ринок;
3) Замок – східний край готелю “Тернопіль” – Старий Ринок;
4) Замок – майдан Волі;
5) Будинок з магазином “Норд” – майдан Волі – Катедра;
6) Церква Різдва Христового – житлові будинки №20 і №18 по вулиці Руській – перетин
вулиці Руської від будинку №18 до будинку на вулиці Замковій №11;
7) Від церкви над ставом на схід через подвір’я будинків уздовж вулиці Руської до вулиці
Кардинала Сліпого.
Визначення місцузнаходження стародавніх підземних ходів проводилося методом ментальної біолокації реальних інформаційних полів шуканих об’єктів. Для цього використовувалася Г-подібна рамка. Пошук біополів починався з нейтральної зони – зони відсутності шуканого об’єкта. Якщо впевненості в нейтральності початкової точки не було, то використовувались інші (2-3) початкові точки. При дослідженнях дія оператора кодувалася з обов’язковим уявленням шуканого об’єкта. Для підтвердження точності встановленого місцезнаходження шуканого об’єкта біолокація проводилася 2-3 рази по кожній лінії перетину. Для встановлення лінії протяжності кожного з підземних ходів поперечні перетини проводилися по 5-6 разів. У разі проходження їх під будинками вимірювання проводилося з обох сторін кожного з них.
Нижче подано коротку характеристику кожної з ліній протяжності підземних ходів, виявлених методом біолокації (умовно назвемо їх біолокаційними лініями) та їх рисунок
(див. прикріплений малюнок схема).
Умовні позначення:
1-5 – підземні ходи; IV – магазин “Норд”;
І – катедра (Домініканський собор); V – кооперативний технікум;
II – замок; VI – церква Різдва Христового;
III – готель “Тернопіль”; VII – Воздвиженська церква.
Лінія перша. Простягається від катедрального собору, перетинає вулицю Листопадову під кутом і входить під житловий будинок №1 на вулиці Листопадовій, а далі повертає на захід і попід будинком колишньої ощадкаси (майдан Волі, 2) виходить на край будинку №5 на вулиці Замковій, звідти, пересікши вулицю і сквер, входить під північний край споруди колишнього замку. Лінія підтверджена 6-ма поперечними перетинами. Загальна довжина лінії – 275 м. Ширина підземного ходу за даними біолокації, становить 2-2,5 м. Підтвердженням реальності існування цього підземного ходу можуть слугувати описані вище спостереження у підвалі колишнього ощадбанку, що його він перетинає.
Лінія друга. Простягається від південного краю замку поза готелем “Тернопіль” до вулиці Старий Ринок, пересікає її попід будинком №3 і йде у сквер між будинками, де колись був Старий Ринок. Підтверджена 6-ма поперечними перетинами. Загальна довжина лінії близько 200 м. Підземний хід, що відповідає цій лінії, міг з’єднувати колись замок із лабіринтом підземних ходів під Старим Ринком, про реальне існування якого є спогади очевидців.
Лінія третя. Замок (центральна частина) – північно-східний край будинку готелю “Тернопіль” з різким поворотом на південь під готелем до Старого Ринку. Довжина лінії близько 175 м. Підтверджена 5-ма поперечними перетинами. На цій лінії з обох сторін готелю спостерігається осідання асфальтового покриття.
Лінія четверта. Замок – майдан Волі – будинок з магазином “Норд” (колишній “Каштан”) – край будинку головного корпусу кооперативного технікуму – вул. Руська, 17 і далі до будинку на розі вулиць Кардинала Йосипа Сліпого та Руської. Загальна довжина лінії – 375 м. Підтверджена 6-ма перетинами.
Лінія п’ята. Будинок з магазином “Норд” – майдан Волі – катедра. Довжина – 175 м.
Підтверджена також 5-ма перетинами. Спостерігається осідання плит на майдані. Зі слів
головного інженера комунгоспу, під час ремонту каналізаційної системи на глибині 7м було виявлено частину тунелю, витягнутого в напрямку катедри.
Лінія шоста – церква Різдва Христового – житлові будинки №20 і №18 на вул. Руській –
перетин від будинку №18 до будинку на вулиці Замковій, 11. Довжина лінії близько 225 м.
Є підстави припускати, що під будинком на вулиці Замковій, 11 ця лінія з’єднується з тією,
що йде на схід паралельно до вулиці Руської через подвір’я кооперативного технікуму до вул.
Йосипа Сліпого. А західне її продовження перетинає вул. Замкову і виходить у сквер Старий Ринок. Шоста лінія і пов’язаний з нею підземний хід підтверджена 5-ма перетинами. Пов’язаний з нею підземний хід був виявлений під час будівництва будинку №20 по вул. Руській. Тут і тепер видно просідання підлоги в підвалі. Будинок №20 на вул. Руській наближається до аварійного стану, над 2 і 3-м під’їздами осідають блоки в стіні, на фундаменті є тріщини.
Вертикальну тріщину виявлено в мурі, що відділяє подвір’я будинку №20 від подвір’я церкви
між будинками №20 та №18, між будинками №20 та №18 осів фундамент із бетонних
блоків під металевим кіоском, а за кіоском стався провал поверхні глибиною близько 2 м та діаметром 1,5-2 м. На тротуарі біля будинку №18 теж спостерігається осідання поверхні, яке під час дощу заповнюється водою. Значна тріщина глибиною до 10 см з’явилась і у товстій стіні церкви Різдва Христового.
Лінія сьома. Простягається від церкви над ставом на схід через подвір’я будинків вздовж
вулиці Руської біля кафе “Нептун” до Старого Ринку, а дальше через подвір’я кооперативного
технікуму до вул. Йосипа Сліпого. Загальна її довжина 575 м, ширина від 2–2,5 до
3 метрів.
Найбільш заплутаною виявилася картина з біолокаційними лініями (читай підземними
ходами) на території Старого Ринку, тут сходяться лінії від замку (дві), від церкви над ставом (одна), ймовірно від катедри через магазин “Норд” та збоку колишньої вулиці Перля (біля банку “Україна”) і кооперативного технікуму. Тут виявлено чотири лінії, які перетинають вул.
Замкову і попід п’ятиповерховий житловий будинок №16 виходять на Старий Ринок. Ширина кожного з підземних ходів тут, за даними біолокації, коливається від 2,5-3 м до 4,5 м.
Недаремно цей будинок декілька років тому почав розвалюватися і будівельники змушені
були укріпляти не лише фундамент, а й зв’язувати кожен з п’яти поверхів арматурними
поясами.
Отже, біолокаційна зйомка центральної частини міста Тернополя загалом підтверджує
наявність підземних ходів. У ряді випадків лінії їх простягання, виявлені методом ментальної біолокації, збігаються з даними спостережень будівельників. А також наземними спостереженнями за деформаціями земної поверхні та будівель, зведених на стародавніх підземних ходах.
Виголошені результати досліджень є попередніми. Вони потребують продовження і детал
ізації з використанням карти більшого масштабу, зв’язки стиків лінії, виявлення глибин
знаходження підземних ходів тощо. Після проведення детального біолокаційного знімання можна приступити до більш дорогих геодезичних, геологічних та гірничо-технічних досліджень.
У нас немає сумніву в тому, що такі дослідження потрібні не лише будівельникам і
експлуатаційникам житлового (і не тільки!) фонду для застереження техногенних катастроф, які досить почастішали в містах через зростання антропогенного тиску на геологічне середовище, але й археологам, історикам, комунальникам. У перспективі підземні галереї могли б стати привабливими туристичними маршрутами.
Біолокаційний метод дослідження підземних ходів, як найдешевший, може бути успішно
використаний і в інших містах України, де є аналогічні проблеми.
1. Боднарчук М. Підземне “місто” під Тернополем загрожує надземному! // Тернопільська газета. – 1998. – 7. 05.
2. Вацик А., Добринець Б. Підземелля Тернополя // Тернопільська газета. – №3 (107) – 1998. – 14. 01.
3. Вацик А. Наскільки ми далекі від того, щоб провалитись під землю // Тернопільська газета. – №26(130). – 1998. – 25. 06.
4. Вацик А. Прогуляємось підземеллям Тернополем // Тернопільська газета. – 1998. – 30. 07.
5. Крамар Р. Архів свідчить: під Тернополем таки була підземна галерея // Тернопільська газета. – №50 (102). – 1997. – 11. 12.
6. Мичко С. Андеграунд. Чи вдасться коли-небудь тернополянам розкрити таємниці свого підземного міста // Високий замок. –
2000. – 24.03.
7. Свинко Й., Борт Т., Дем’янчук П. З досвіду застосування методу біолокації для виявлення тектонічних тріщин у гірських породах,
покритих товщею континентальних четвертинних відкладів // Експериментальна етіологія: 3б. наук, праць. – В. II. – Львів, 2002. –
С. 104–106.