Ярослав Троцюк з Тернопільщини – військовий медик 82 окремої десантно-штурмової бригади.
Родом він із села Вовківці Великодедеркальської громади Кременецького району. Чоловік за освітою — фельдшер, пише “Суспільне”.
Коли почалась війна, Ярослав був закордоном на заробітках. Повернувся в Україну та добровольцем пішов в ЗСУ. На війні — з квітня 2022 року.
“Я був закордоном, коли почалася війна. Тоді я працював на фермі у Німеччині. Я вирішив повернутися до України. Пішов воювати добровольцем, бо відчував, що потрібно було йти. Військового досвіду до 2022 року не мав. Потрапив бойовим медиком у 80 окрему десантно-штурмову бригаду, а потім — у 82 бригаду. Там я вже був на посаді фельдшера медичного пункту і зараз ним вважаюся”, – каже Ярослав Троцюк.
У перший рік служби медик отримав поранення і контузію.
“Я воював на Донецькому напрямку, а саме під Бахмутом, на Харківському Запорізькому напрямках. У вересні 2022 року біля села Оскол на Ізюмському напрямку, що на Харківщині вперше був поранений. Ми потрапили під артобстріл. Тоді отримав переломи черепа та ребер, контузію, розрив барабанної перетинки. Лікувався протягом чотирьох місяців, а тоді знов пішов на фронт. Хотів назад до своїх побратимів. Друге порання отримав на Запорізькому напрямку, біля Оріхова. Була у нас група – 8 людей, теж потрапили під артобстріл. Тоді один із потратимів загинув, решта отримали осколкові поранення. Спочатку мене лікували у Запоріжжі, далі — у Дніпрі. Тоді вже мене перевезли на Тернопільщину. Зараз триває лікування у Збаражі, постійно обстежуюся у Тернополі. У мене — осколкові поранення двох ніг. Лікарі кажуть, що повноцінно ходити не зможу, але головне, що вдалося зберегти ногу, інакше довелося б ампутувати”, – відзначає медик.
Професійні навички стали у нагоді під час війни.
“Так, це допомагало. Але роботу в мирному житті і на війні — не порівняти. Бути бойовим медиком на війні — це злагоджена колективна робота, бо сам ти нічого не зробиш. Мені було приємно працювати з цими людьми. На посадах бойових медиків були хлопці, які до війни не працювати у медицині, а після тренувань виконували роботу нарівні з медиками. У роботі бойового медика головне — “стабілізувати” пораненого і доставити його у стабпункт. А далі ним уже займаються лікарі. Треба не боятися, не панікувати. Найважче — коли людина помирає і ти не можеш нічим допомогти “, – зізнається Ярослав.
Бабуся Ярослава була зв’язковою УПА, ворог у нас зараз той самий.
“Бабуся мені мало розповідала, бо люди тоді були залякані тоталітарним режимом, вона боялася про це говорити. Та це й зрозуміло, її сестра і батьки були вивезені на Сибір. Але знаю одна: ворог у нас зараз той самий і ми мусимо його перемогти”, – наголошує військовий.
