Пригадуєте, наш воїн-захисник, чортків’янин Олег Дубовий на війні втратив обидві ноги. Коли він думав, що вже не виживе, то попросив побратима повернути його дружині обручку?.. розповідає Чортків Сіті
Він зняв обручку і попросив віддати дружині
Наталя пам’ятає, як отримала обручку від чоловіка з війни: «Вона була брудна, вся в болоті. Я її гарно протерла спиртом і кажу до чоловіка: «Давай, моє сонечко, руку». Вона одягнула обручку коханому на палець і сказала: «Ми – разом! Я – поруч! Ми впораємося!»…
А ще каже Наталя, що при зустрічі, коли зайшла в палату реанімаційного відділення, то першою була – її усмішка. Глянувши на дружину, Олег також усміхнувся (хоч був дуже-дуже слабким) і зрозумів, що все буде добре, бо вони – разом, вони – два крила любові, які ніколи не дадуть упасти.
Автор: фото з архіву Дубових
Олег пригадує: «Це сталося 9 березня 2023 року. Почався обстріл, я заскочив у бліндаж. І тут – ще вибух. Щось влетіло і вдарило мені в ноги. Болю не відчував. У бліндажі – лежаки, я впав на один із них. Глянув – а в мене відірвало відразу дві ноги… Побратим Руслан Махній заскочив у бліндаж. Він фактично врятував мені життя, бо самотужки я не міг сам собі накласти турнікети (не виходило в мене), хоч і був при свідомості. Руслан поставив мені два турнікети. Я втратив дуже багато крові, як вже потім мені казали: шансів вижити було дуже-дуже мало. Вельми вдячний хлопцям-побратимам, які несли мене 2,5 кілометра на ношах по болоті до нашої машини, щоби відвезти мене до медпункту. Перше, що я зробив, – віддав свою обручку Русланові, аби він передав її моїй дружині. Я не знав, чи виживу»…
Автор: фото з архіву Дубових
З того дня пройшло вже більше року й чимало надважких випробувань для подружжя Дубових: кілька операцій, реабілітація, протезування за кордоном, далі – знову реабілітація і знову…
Автор: фото з архіву Дубових
І ось Олег із Наталею вже вдома, у Чорткові. А я (авторка публікації) напросилася до них у гості саме на День Героїв. Подружжя люб’язно погодилося на зустріч і спілкування.
Слід сказати, з Наталею та Олегом я знайома давно. Вони вирізняються з-поміж моїх друзів і знайомих просто неймовірною щирістю та відкритістю. Тому й спілкування було вельми приємним і зворушливим. Сказати, що подружжя Дубових – це дві половинки одного серця, то – ні! Це – одне-єдине ціле з надзвичайно позитивною енергетикою, життєдайним ритмом серця, по вінця сповненого коханням і любов’ю, а в душі панують розуміння і чисті помисли.
Слово «Герой» – не кожен усвідомлює його глибинного значення
– Чомусь це слово сьогодні для багатьох стало звичним і навіть банальним. Не кожен усвідомлює його глибинного значення, – розмірковують Наталя й Олег, доповнюючи одне одного. – Всі, хто на фронті, на бойових позиціях зі зброєю в руках боронить нашу землю українську; всі, хто після поранення проходить лікування, реабілітацію; хто з причини стану свого здоров’я вже не в змозі повернутися в ряди ЗСУ; й ті, хто загинув від кулі ворога і янголом злетів у небеса; й ті, хто на ППД військових частин у тилу справно служить задля Перемоги; вони всі – Герої України. Але ж не про всіх, хто носить військову форму, можна сказати: він – Герой…
Автор: фото з архіву Дубових
Герої – це першочергово – сильні духом люди, особистості, воїни! – відповідають в один голос мої візаві. – Душа болить за наших хлопців, – мовить Наталя. – Серед них багато є таких (після важкого поранення), котрі самі колотяться в своїй біді, не дають нікому про себе знати. Хоча це – наша біда, спільна для всіх, для кожного з нас. А скільки є таких, які вже й не хочуть боротися за нормальне життя. Розчаровані людською байдужістю, саркастично гостро сприймають слово «Герой».
Автор: фото з архіву Дубових
Надважкий період реабілітації після поранення
По Олегові вбачаємо лише позитив. Відрадно! Воно так і має бути, бо життя продовжується, щоправда, по-іншому. Треба прикласти чимало зусиль, аби до нього пристосуватися, аби не опустити рук, не розчаруватися ні в чому.
– Окрім позитиву, – мовить Олег, – є доволі багато негативу, песимізму в хлопців, на превеликий жаль. Стресова ситуація… При будь-якому пораненні треба передусім перейти саме стрес. Налаштуватися на нормальне подальше життя, запевнити себе, що все буде добре, тоді набагато легше проходити всі випробування.
Автор: фото з архіву Дубових
Подолати стресові бар’єри легше тоді, коли поруч рідна людина. Ось як моя дружина. Наталя – реальний мій янгол-охоронець. Без неї було би надто важко. Той шлях, який ми удвох уже пройшли, показав: разом, рука об руку, ми можемо, як-то кажуть, і гори перевернути. Є багато хлопців, у яких немає (і це дуже-дуже прикро) такої потужної підтримки. В госпіталі, реабілітаційних центрах ми зустрічалися з такими випадками. Не хочу нікого ганьбити, але… То були хлопці зі східних областей України. Знаю про одну таку розмову: дружина сказала чоловікові, що він їй без ноги не потрібен…
– Знаю такі випадки, – доповнює Наталя, – коли до поранених хлопців ніхто з рідних чи близьких не приїжджає в госпіталь, мовляв, чим я йому там допоможу… Є і таке, що батьки поранених знаходяться на окупованій території, тому й не можуть приїхати. Й ось, власне, в таких ситуаціях, як говорив Олег, треба перейти, переступити той стрес. Якщо ж ні, то він перейде через тебе. Велику підтримку (як фізичну, так і моральну) в таких ситуаціях надають медики, волонтери, психологи. До прикладу, в лікарні міста Дніпра, де ми лежали, увесь медперсонал і волонтери ще з 2014-го року знають, що таке війна. Після «еваків» вони приймають наших бійців з надважкими пораненнями, посильно опікуються ними. Хлопцям дуже потрібні моральна підтримка, спілкування.
Фото з архіву Дубових
Життя поділилося на «до» і «після». Своєрідна релаксація – малювання
– «До»… не задумувалися над тим, що життя може кардинально змінитися, – мовлять в один голос, – як-то кажуть, перевернутися з ніг на голову. Кожен надіється на краще, складає плани на майбутнє. А доля, бач, скеровує в зовсім інше русло – протилежне, непередбачуване. При цьому змінюються і світогляд, і плани, і бажання… В реабілітаційному центрі віднайшов для себе релакс, своєрідне заспокійливе – малювання. До того й гадки не мав, що можу картини малювати. Щоправда, зараз – на паузі, – відповідає задумано. А Наталя доповнює: – Каже, що в нього нема натхнення. – Я у творчій відпустці, – поспіхом відгукується Олег і обоє сміються…
Автор: фото з архіву Дубових
– Винесла надвір мольберт (бо ж ніяк не завершимо з ремонтом у хаті), кажу: «Твори!», а він мені: «До мене ще не прийшла моя Муза»… (І знову дзвінко сміються, щиро переглядаючись одне на одного. До слова, наше спілкування постійно супроводжувалося усмішками. А погляди! Бачили б ви: такі миролюбні, такі щирі та – закохані…).
– Якщо чесно, – зізнається Олег, – от коли приїхав додому, а тут уже все було би готове (щодо ремонту), то потроху в’їжджав би, так мовити, в колію. Розплановував би свій час: спортзал, басейн, риболовля, відтак – час на творчість. А так – ще багато всяких проблем на голові.
Автор: фото з архіву Дубових
– Якось до нас в госпіталь (у Тернополі) прийшов ерготерапевт. Роздав нам (хлопцям) чисті листи паперу, крейду (тепер я вже знаю, що то не крейда, а – пастель) і сказав: «Малюйте. Самі! Все, що спаде на думку». Сидів я, сидів… Дивився на той папір і – щось там «напацькав»… (Сміється. А при цьому показав фото тієї «пацьканини»: захід сонця на морі – фантасмагорія…).
– У процесі малювання, – продовжує Олег, – направду, релаксував. Тоді відмовився від знеболювальних препаратів (уже забагато тієї хімії в організмі). При двогодинному творчому процесі я забував абсолютно про все, навіть фантомних болів не відчував.
Картини виставляли на аукціон (коли був на протезуванні в Америці). За виручені кошти особисто ми закуповували турнікети (найнеобхідніша річ на бойових позиціях для надання домедичної допомоги та для зупинки кровотечі при пораненнях) і відправляли хлопцям на фронт. До слова, одного разу ерготерапевт зауважив, що я часто малюю гори. З точки зору психології це, власне, моя тема – вихід із стресової ситуації: бажання піднятися вверх, підкорити вершину і злетіти, як вільних птах. Потім – з гір перейшов на море (жартує, усміхаючись). Неосяжний простір, що вабить своєю загадковістю; опісля – лавандове поле. Краса!..
Автор: фото з архіву Дубових
Адаптація вдома
– Важко пристосовуватися до не надто вже й сприятливих умов у нашому соціумі. В Сваляві (Закарпатська область), до прикладу, все облаштовано і пристосовано для таких як я (на інвалідних візках, чи милицях, чи на протезах). А тут, у нашому місті?! Звісно ж, Чортків – не курортне містечко, та все ж. Війна триває. Наших хлопців, краян, дуже багато на фронті. Дай, Боже, аби всі повернулися додому живі та здорові.
Автор: фото з архіву Дубових
Але ж не факт, що нас, тих, хто користується кріслом колісним, не додасться. Гляньте лишень на нашу вулицю Галицьку – дуже-дуже покоцана! Не можливо на візку проїхати, а на протезах – і казати нічого.
– Сумно, боляче, – доповнює Наталя, – що тим воїнам, які отримали надважке поранення і змушені пересуватися на візках (чи т. п.), важко прилаштуватися до нормального життя саме через оті бар’єри (як фізичні, так і моральні) в соціумі. Дехто з них каже: «Краще б я був 200-им, ніж вдома не жити, а існувати; боротися з байдужістю багатьох». Вони ж (хлопці) звикли бути самостійними, вони – сильні, відважні на фронті, а тут – в деякій мірі безпорадні, на превеликий жаль. Без сторонньої допомоги – ніяк! Хоча вони й не хочуть, аби їм хтось допомагав, але ж самотужки не дають собі ради. Їх просто, так би мовити, розриває зсередини, і це надто боляче.
Автор: фото з архіву Дубових
А вдома… Ніхто ж не облаштовує своє помешкання з передбаченням можливостей пересуватися візком. Ось тому, – каже Наталя, – я всі зусилля приклала, щоби переобладнати наше помешкання так, аби Олегові були зручно і комфортно вдома. Дякую всім, друзям, знайомим, майстрам, які допомагають з ремонтними роботами.
Автор: фото з архіву Дубових
Щоби Олег мав можливість безперешкодно приготувати коханій дружині борщу (усміхнено прижартовує). А борщ у нього надзвичайно смачним виходить! В Америці наша одна подруга пішла на ринок за продуктами до борщу. Приносить повний пакет потрібних овочів і каже: «Мені це все дали безкоштовно, коли я сказала, що наш український герой хоче зварити борщ». Варив! Смакували всі!
Фото з архіву Дубових
– І на фронті, – каже Олег, – на бойовій позиції, варив борщ. Одного разу довелося в броніку, шоломі, з автоматом за плечима, в закутку на вогнищі доварювати борщ…
Автор: фото з архіву Дубових
Боляче слухати розповіді з лінії фронту, та життя триває
– Ох, скільки різних історій наслухалася в лікарняних палатах… – із сумом мовляла Наталя. – Хлопці не відразу відкриваються для розмови. Лише згодом їх просто прориває на розповіді. Яке пекло вони пройшли, що пережили! І поранення, і очікування на евакуацію, що не завжди можлива відразу в тих умовах; і загибелі побратимів, коли тіла по частинках збирають; полон і нелюдські знущання… Це жах!
Ось це – воїни! Це люди, так сказати, – війни, які чітко усвідомлювали, куди вони йдуть. Це і є справжні Герої – сильні духом люди! І сьогодні вони всі сили віддають боротьбі. Хто – на фронті з 2014 року, хто – з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну…
– Здебільшого, – продовжує Олег, – ми спілкувалися з тими хлопцями, котрі пройшли ампутацію. Чимало з них (навіть на протезі, якщо, до прикладу, ампутована одна нога нижче коліна) знову повертається на бойові позиції, якщо ж, звісно, якісний протез і дозволяє вільно рухатися. А ті, котрі вже аж ніяк не в змозі повернутися на фронт, то в тилу, за кордоном (навіть будучи ще на реабілітації) ведуть активну громадську діяльність в допомогу ЗСУ, організовуючи потужний збір благодійних коштів. Хлопці отримують велике задоволення, що можуть таким чином допомагати ЗСУ, побратимам.
Автор: фото з архіву Дубових
Прикро і боляче… До прикладу, в Америці ті українці, які живуть там уже десятки років, дуже переймаються нашою бідою – війною, допомагають; а ті, котрі вже в часі повномасштабної виїхали (молоді люди!) за кордон, які бачили, відчули на собі те все жахіття, що в нас відбувається, то їх ніде не видно і не чутно – живуть в своє задоволення. Хто хоче допомагати – допомагає, а ті, що й мають можливість надати бодай би найменшу допомогу, то їм байдуже: виїхали, втекли і – заспокоїлися. Знаю таких, які там, за кордоном, працюють на двох-трьох роботах, аби одну зарплатню задонатити на ЗСУ. На жаль, таких мало.
Як допомогти тим, хто після важкого поранення втратили віру у подальше
нормальне життя?
– Вони у відчаї; їм важко, так би мовити, переварити свій стан з обмеженими можливостями, – каже Наталя. – Їм вкрай необхідні спілкування, підтримка. Усіма способами вселити віру, що вони потрібні. Й ось коли вони починають відчувати, розуміти, що це не кінець життя, що є можливість зробити добротні протези, бути мобільному, то вже зовсім по-іншому – оптимістично – дивляться на світ. Коли на вулиці ви зустрічаєте військових, бачачи, що вони втомлені, виснажені, щойно з фронту, скалічені, то можете просто підійти подякувати за захист, обійняти – на знак поваги до воїна…
фото з архіву Дубових
Це буде надвеликою відрадою для них. Не цурайтеся, не проходьте повз! Це ж – наші Герої! Чому в Америці такі жести, як: потиснути руку, обійняти, сфотографуватися з воїном – це за честь для місцевих?! Наших хлопців це дуже мотивує до життя. А в нас – такого ми не зустрічали жодного разу, на превеликий жаль.
Дуже тішить, що наша молодь більш свідома, ніж ми, люди старшого віку. Вони гордяться тим, що допомагають ЗСУ. Вони не думають, що краще я куплю собі морозива, чи якісь смаколики, чи щось класне з одягу, чи відпочили б з друзями за ті кошти. Вони пишаються тим, що зробили бодай би найменший вклад у волонтерство. І таке має відчувати кожен дорослий. Саме з таких дітей виростуть справжні українці – патріоти! Слід розуміти: чим більше віддаєш, тим більше повертається. Кожен має почати з себе змінюватися і розуміти, що в цьому житті найважливіше.
– Деколи й слова будуть зайвими, аби віддати честь воїну, – доповнює Олег. – Достатньо щирої усмішки і бажання просто, бодай би мить, побути поруч.
фото з архіву Дубових
– Не можна їх залишати напризволяще, – продовжує Наталя. – У госпіталі ними опікуються посекундно, їх доглядають; є всі належні умови; медперсонал (абсолютно весь) приділяє максимальну увагу: то судно піднести-винести, то сечоприймач повний, то крапання змінити, чи пеленку, чи підгузок… Невже рідні тих хлопців не розуміють, що треба бути поруч?! Є випадки, коли дружини в таких обставинах відвертаються від своїх чоловіків, розлучаються з ними… Коли одружувалися, то ж обіцяли – і в біді, і в радості, і в багатстві, і в бідності, у болях і в здоров’ї… А тепер що – став непотрібним?! Повторю: кожен повинен почати з себе змінюватися, а не нарікати на когось! Хоча би подякуй (вже не кажу за донат) тим, хто ціною власного життя тебе захищає!
Нема поняття: реабілітацію остаточно завершено
– Обслуговування необхідне постійно. З часом все одно буде потреба в заміні культиприймача, бо вічного нічого немає. Хоча би два рази в рік (бо одного замало) проходити реабілітацію, де з тобою працюватимуть фахівці, – пояснює Олег. – При такому стані немає – пролікувався, вилікувався і вже здоровий. Треба постійно себе тримати у формі: бути фізично сильним. Це – на все життя…
Автор: фото з архіву Дубових
– Стільки років прожили разом, – доповнює Наталя, – а я до кінця й не розпізнала (до поранення), наскільки мій Олежик сильний, вольовий, наполегливий. Пригадую, на протезуванні, реабілітації він втомлений, виснажений фантомними болями, але не давав собі тривалого перепочинку – ходив, тренувався; казав: «Я мушу працювати». Олег завжди на позитиві, це й мені додає сили та віри, що в нас все буде добре.
Автор: фото з архіву Дубових
Ось так – усі проблеми вони вирішують разом, всі перешкоди долають, йдучи по життю рука об руку.
Автор: фото з архіву Дубових
Якщо ж і спіткнуться, то ці два крила – Олег і Наталя – ніколи не дадуть упасти при будь-яких перепонах.
Автор: фото з архіву Дубових
Наприкінці нашого спілкування Олег залюбки продефілював доріжкою, радо продемонстрував, як впевнено крокує на своїх двох ногах. Розправивши плечі, став струнко і гордо, бо він – справжній боєць, він – Герой!
Автор: Тетяна Лякуш
