Директор державногоо історико-архітектурного заповідника Василь Ільчишин розповів про свій науковий шлях та професійні плани на майбутнє Кременець.City.
Вперше Василь Ільчишин бував на археологічних розкопках ще в ранньому дитинстві. В рідне село приїхала група науковців досліджувати історію тамтешнього краю. І саме з того часу він зрозумів, що це справа його життя.
– Археологія в мене з дитинства. Мені було 9 років, коли в наше село приїхала археологічна експедиція. Цікавість взяла своє, тож пішов дивитись, що там роблять і хто такі археологи, їх тоді чомусь називали геологами. Мені завжди подобалось збирати камінчики, ще сам того не розумів, але якась природна тяга була до чогось такого. Так я вперше потрапив на археологічні розкопки. Подивився, захопився і з того часу чітко зрозумів, що хочу стати археологом.
Але щоб стати археологом, на той час потрібно було мати базову вищу історичну освіту. Тож я закінчив Тернопільський педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, історичний факультет. Згодом вчився в інституті археології Академії наук України. Там закріпився як пошукач і почав працювати над кандидатською дисертацією, яка зараз на фінальному етапі.
Саме тоді, в дитинстві, знайшов і свій перший скарб. Тоді це був залізний наконечник стріли, який науковці випустили з виду у купі землі. Свою першу наукову експедицію Василь також дуже добре пам’ятає. Вона була у селі Мильному біля Залізців і тривала п’ять років.
– Моя перша експедиція була біля Залізців у селі Мильне. Там в межах своїх наукових інтересів досліджував могильники й поселення Висоцької культури, датується приблизно ІХ-VІІІ ст. до н.е. Це тривало від 2007 року до 2012 року і було знайдено 44 поховання.
У 2013 році почав досліджувати Рівненщину. В Радивилівському районі робив розкопки спільно з місцевими археологами. Серед них – Олексій Войтюк, який зараз вважається безвісти зниклим на фронті. В той період проводив також самостійні дослідження на Львівщині. Це все тривало до 2017 року.
Згодом науковець почав працювати та будувати кар’єру за кордоном. Працював у Литві, Чехії та Словаччині. З власних переконань та обставин, що склались все ж вирішив повернутись додому та досліджувати українську історію.
– У 2017 році почав будувати кар’єру археолога за кордоном. Працював в Литві у Вільнюсі, там був помічником начальника експедиції. Займався у Литві ексгумацією німецьких поховань періоду Другої світової війни. Ця тема дуже гарно розпрацьована, в нас теж в Україні це поширено, але там більш професійний підхід. Цього ж року вступив на докторантуру в Карлівський університет у Празі. На початку навчання в цьому університеті потрапив в Словаччину в Кошице на стажування. Археологічна експедиція була якраз за тією темою, що мене цікавила – доба Бронзового віку. Там знаходиться велика пам’ятка того часу – Нижня Мишля. І в нас є пам’ятки цього періоду. У 2015 році біля Гусятина розкопав поховання коней. Там є предмети, які я вважав, що могли бути виготовлені якраз там, в Словаччині.
Тож дуже радів, що потрапив в цю експедицію. Відмовився від навчання і залишився у Словаччині на два роки. Протягом цього часу запрошував своїх знайомих студентів із Тернопільського університету на стажування. Проте настав час визначитись із постійним місцем проживанням і у 2018 році я повернувся в Україну.
Тоді потрапив у Залізці. Якраз у цей момент колега із Києва розробляла історико-архітектурний план краю і попросила науковця про допомогу. Робота так захопила, що незчувся як за рік взявся за ще одну роботу пов’язану із Залісцями.
– У 2019 році в Залізцях планувались рятівні археологічні дослідження від Інституту археології НАН України. Там проводилась реконструкція набережної, потрібно було робити розкопки, бувши позаштатним працівником Інституту археології я взявся до роботи. Матеріалів знайшли дуже багато. Хотілося, щоб ці матеріали залишились в Залізцях. Але тут не було музею, крім шкільного, де зберігалась етнографія. Тож поставив перед собою завдання – створення музею.
Василь Ільчишин мав на меті створити новий музей з сучасними технологіями: 3D моделями експонатів, QR – кодами, своїм Youtube – каналом та так, щоб передати всю унікальність краю та знахідок, що там знаходяться. Незважаючи на колектив з трьох людей, музей в Залізцях вийшло створити в рекордно короткий термін. Проте, щоб легально зберігати предмети археології потрібно було пройти ряд законодавчих процесів та потрапити до переліку музеїв державного музейного фонду. На щастя, всі обставини сприяли та вдалось реалізувати задумане.
– Щоб музей мав право зберігати археологію недостатньо статусу «державного», бо предмети археології – це дуже специфічна категорія музейних предметів. Згідно з законодавством археологія є виключно державною власністю і колекціонування – заборонене. Щоб музей мав право тримати в себе археологічні знахідки, він має бути внесений в перелік музеїв Державного музейного фонду України. Початок створення музею припав на початок пандемії. Робота призупинилась, з часом ми пристосувались до нових умов і відновили діяльність. На 2022 рік планували відкриття, готували виставку. Так зійшлось, що коли ми готували музейне відкриття то готувалась оновлена постанова Про затвердження переліку музеїв та заповідників, в яких зберігаються музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України. Останнє оновлення цієї постанови було понад двадцять років тому. За підтримки Обласного департаменту культури та туризму, ми зібрали документи та потрапили у цей список.
Тобто наш музей отримав право на легальне зберігання предметів археології.
Здавалось, все сприяє роботі та якнайшвидшому відкриттю. Проте у лютому 2022 року все змінилось. Довелось збирати та ховати всі експонати, деякі з них ще навіть не встигли розпакувати.
– Ми почали готуватись до відкриття, запустили проєкт вишивки Залозецького краю, вийшли за межі археології. Бо музей це не тільки кімната для зберігання якихось предметів. Почали робити різні проєкти з людьми та дітьми, по пам’ятках архітектури, почали відновлювати пам’ятки, які є на території, популяризувати місцеву культуру, створили туристичні маршрути, до нас потягнулись туристичні фірми. Тоді почалась війна. Спочатку ми ховали експонати. Маємо гіркий досвід східних областей, де росіянами були пограбовані чи спалені музеї. Тож експонати треба було вберегти. Ми навіть ще все не встигли розпакувати. У квітні, коли зрозуміли, що тут тил, фронт сюди не дійде, то відновили роботу і завершили проєкт виставки.
«Вишивка Залозецького краю» стала мандрівним проєктом та потужним інструментом популяризації української культури в умовах воєнного часу. Його побачили на Тернопіллі та Львівщині, можливо, у майбутньому побачить уся Україна і світ. Проєкт був номінований на Тернопільську обласну премію імені Володимира Гнатюка.
Василь Ільчишин не виключає можливості, що колись працюватиме над проєктом «Вишивка Кременеччини» чи щось подібне. Робота науковця дозволяє не лише торкнутись історії того чи іншого краю, а й змінювати вектор погляду та глибинно пізнавати усю самобутність великої української культури.
— Можливо мені доведеться робити тут новий якийсь проєкт скажімо «Вишивка Кременеччини» чи «Південної Волині», що теж дуже цікаво. Залізці знаходяться на кордоні з Волинню, тож деякі схожі елементи проглядаються. Тепер цікаво подивитися з Волині на Галичину, бо до того було навпаки. Зі сторони науковця це дуже цікаво. Я був ментально там, тепер потрібно змінювати світогляд і дивитись під іншим кутом на ці речі. Тому на майбутнє я не відкидаю, що візьмусь за такий проєкт.
Залозецький музей продовжує функціонувати, проте вже з новим директором. А студенти КОГПА поки що мають нагоду відвідувати лекції видатного науковця.
— Залозецький краєзнавчий музей продовжує функціонувати, нічого не змінилось. Його очолює Василь Ковбаса, який раніше був там працівником та стояв біля джерела його створення. Я допомагаю порадами. Бо це все відбулось дуже швидко та неочікувано. Відчуваю відповідальність, за тих людей і за музей. А в Кременці ще з минулого року працював в академії за сумісництвом. Зараз маю ще пару годин, які дозволені законодавством, бо теж відчуваю відповідальність за студентів. Не можу просто так відмовитись. Ці курси, за які взявся треба довести до кінця. Свою викладацьку діяльність не припиняю, але обмежую.
Нова посада — нові виклики та завдання. Проте це зовсім не привід сидіти склавши руки. Унікальність заповідника лише додає наукової та творчої наснаги.
— Я мав досвід управління музеєм, заповідник це трохи інше. В нас в області є три заповідники: Замки Тернопілля (Збаразький), Бережанський, чимось подібний до нашого, але найменший серед цих трьох і Кременецько-Почаївський. Він взагалі є унікальним та не схожим на жоден інший в Україні. Адже він охоплює оборонну архітектуру, культурно-релігійну спадщину, житлові об’єкти (Будинки – близнюки) і є дуже складним в плані структури. Потрібно заглиблюватися і вивчати, щоб надалі працювати та управляти цим всім розумно і виважено. Варто подбати про технічне та матеріальне забезпечення. З цим намагаюсь не зволікати. Наприклад, на третій день мого офіційного призначення отримали: ОСБ плити, риштування, екофло павербанк, гігрометри, ноутбук, гайковерт, рукавиці робочі, будівельну плівку, OSB плити, алюмінієві ящики. Тепер ми можемо закрити вікна у замку на Боні, щоб сніг і дощ не потрапляли всередину. Чесно кажучи, можна було отримати більшу допомогу, але пізно цим зайнялись. Я ж не знав, що стану директором ДІАЗу і мені це буде потрібно.
В найближчому майбутньому в Кременецькому ДІАЗі плануються кадрові зміни, а також зміна статусу самого заповідника. Директор має амбітні плани розвитку, налагодження міжнародних звʼязків та створення культурно-наукового простору.
— Маю грандіозні плани, тому і потрібно розширювати штат. Сьогодні заповідник має статус «державного». Для нас першочерговим завданням є отримати статус «національного». Це має ряд переваг. Перш за все, це престижно. Це відкриває багато нових можливостей, можна налагоджувати міжнародну співпрацю. Але для цього потрібно підтягнути трохи роботу. Маю досвід роботи за кордоном і в різних міжнародних проєктах, тож можна планувати якісь інші напрямки діяльності. Нещодавно, ще до мого призначення тут бували литовці. Вони дуже зацікавлені у співпраці. Річ у тім, що на нашій території знаходиться одна із небагатьох в Україні матеріальна памʼятка XIV століття — замок на горі Бона. XIV століття в плані матеріальних памʼяток в Україні дуже розмите та невиражене. А у Кременці є і кераміка, і зброя литовського періоду. Це дійсно унікальні та цінні речі. Бо вже замки та археологічні предмети XVI — XVII століття є всюди, а от XIV століття мало. Ця тема малодосліджена і дуже перспективна в науковому плані. Кременець взагалі клондайк на будь-яку наукову тематику. Тут роботи непочатий край. Недаремно, що тут є академія — один з найдавніших навчальних закладів, «Альма-матер» багатьох інших навчальних закладів. Кременець багатий на пам’ятки різного роду і цим треба користуватись та розвивати наукову та пошукову діяльність. Варто долучати студентів. Люди мають можливість тут писати та захищати дисертації, не виїжджаючи за кордон чи в інші міста.
Ну і звісно туризм. Відомо, що Кременець чи інше західне місто немає потужних підприємств, як от на Сході, де люди живуть за рахунок промисловості. В нас є лише культурна спадщина. А туристи — це наші гроші, наповнення бюджету як міського, так і заповідника. Чим більше ми зацікавимо людей, тим більше буде користі для всіх. Тут неможливо оглянути все за день. Наше завдання показати стільки атракцій, щоб якнайдовше затримати туриста. Для цього має бути налагоджена співпраця і все має працювати як один механізм. А не щоб музей, заповідник, академія і місто були окремо. Нещодавно була зустріч із представниками академії по музейних питаннях і вже є попередня домовленість про тристоронній меморандум (академія — музей – заповідник). Плануємо письмово обумовити умови нашої співпраці, щоб злагоджено, конструктивно працювати та всім було вигідно. До прикладу, якщо турист приїхав в академію, то він має пройти й через об’єкти заповідника, поки дійде в музей і навпаки. Проте ця співпраця має базуватись не лише туристичного напрямку, а й в освітнього, культурного та наукового. Наразі є якісь діалоги, розуміння, тож будемо працювати та розвиватись.
З Кременеччиною археолог знайомий давно. Неодноразово проводив археологічні дослідження. Впевнений, що тут буде цікаво не лише археологам, а й мистецтвознавцям.
— Я пʼятнадцять років працював у Тернополі в інспекції охорони памʼяток (зараз Центр досліджень культурної спадщини) і на Кременеччині по роботі бував часто. У самому місті та в селі Андруга був на розкопках, на Замковій горі проводив нагляд за земельними роботами.
Тут є багато розвинених напрямків, а є такі, з якими треба працювати. Археологічні дослідження однозначно будуть. Та в нас ще є такі культові об’єкти, як церкви. Там є різноманітні фрески, розписи та різьблення – це непочатий край для мистецтвознавців. Через певні обставини раніше ці об’єкти були недоступні чи малодоступні. Сподіваюсь, що з’явиться можливість там проводити дослідження. Можливо, знайдемо якихось унікальних авторів, які раніше були невідомі. Наприклад, дуже цікавою є Почаївська лавра. Її розписували відомі художники, можливо, на нас чекають наукові відкриття.
Основними напрямками у роботі заповідника є: науковий, туристичний, виявлення нових, реставрація та консервація вже відомих архітектурних пам’яток.
– Багато проєктів були розроблені до мене. Щось реалізоване, над чимось ще варто попрацювати. Але заповідник не буде залишатись в тих межах, в яких є зараз. Ми маємо стратегічно мислити та долучати нові об’єкти. Наприклад, П’ятницький цвинтар теж мав би бути включений в заповідник. Адже це пам’ятка національного значення. Окрім цього, є багато інших цвинтарів і об’єктів які варто долучити до заповідника. Одним з основних напрямків, звісно, є збереження культурної спадщини. Це програма реставрації й консервації пам’яток.
