Президент України Віктор Янукович підписав Указ про відзначення державними нагородами працівників підприємств, установ, організацій. Серед переліку нагороджених – комерційний директор товариства «ОСП Корпорація Ватра» Михайло Потюк.
За вагомий особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю Михайла Васильовича відзначено орденом «За заслуги» IІI ступеня.
Михайло ПОТЮК: „На „Ватру” я потрапив випадково…”
Ця, на перший погляд, прозаїчна життєва історія – про долю ініціативного юнака з містечка Хоросткова Гусятинського району. Майже сорок літ тому він влився у багатотисячний колектив тернопільських творців світла і, завдяки наполегливій праці, постійному самовдосконаленню, осягнув професійні висоти світлотехнічного виробництва та виріс до одного з його керівників першого ешелону. Мова – про комерційного директора корпорації „Ватра” Михайла Потюка, якого днями Указом Президента України нагороджено орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.
Його цікавий шлях у самостійне життя починався з навчання у тодішньому Львівському технікумі радіоелектроніки та виробничої практики на Львівському виробничому об’єднанні „Кінескоп”. Тож після служби в армії мав намір прийти туди ж на роботу. Ознайомившись з документами та поспілкувавшись з Михайлом, начальник відділу кадрів запропонував йому місце праці за фахом і місце в гуртожитку. Все начебто ішло за планом, а тому юнак повернувся додому, аби повідомити батькам про своє рішення працевлаштуватись у Львові.
Проте одна справа власні справи енергійного хлопця, якому все здається легко й просто, і зовсім інша – позиція батьків, які залишаються вдома самі. Тим паче батько – інвалід війни, мати старенька і потребує підтримки сина. А тому батьки ідею сина осісти в місті Лева прийняли в штики і слізно просили знайти собі місце праці в Тернополі, приміром, на „Ватрі”, слава про яку вже тоді гриміла на весь Союз.
На що Михайло безнадійно похитав головою, мовляв, хто мене там чекає. Але мати була невгамовною: „А ти хоча б цікавився…”
Та валіза на Львів уже була готова і він, попрощавшись з батьками, із сум’яттям в юначій душі таки подався до Львова, але внутрі щось таки муляло і шкребло, в голові бриніли слова матері. Тож в очікуванні потягу на залізничному вокзалі в Тернополі Михайло залишив скромні пожитки в камері схову і таки вирішив зайти на „Ватру”, „аби совість була чистою перед батьками”.
…Першим, учорашнього солдата на „Ватрі” зустрів світлої пам’яті Василь Головатий, який на той час був начальником одного з найпотужніших виробництв головного підприємства – цеху магнітопроводів. Почувши про його наміри їхати до Львова, комунікабельний Василь Андрійович тут же знайшов десятки причин, аби хлопець зостався на „Ватрі”. З його слів на „Ватрі” Михайло відразу стане майстром, робота, як мовиться, не бий лежачого. „Зранку роздасиш роботу, оглянеш цех, поїдеш в Тернопіль, подивишся кіно і під обід приймеш роботу в підлеглих”. І ще навіть не оформивши на роботу, начальник цеху дав хлопцеві направлення в гуртожиток, мовляв іди спочатку поселяйся.
Від такої пропозиції Михайлові просто дух перехопило. Це ж треба така шара! І справді, в перші дні вчорашній солдат на роботу ходив, немов на екскурсію, ніхто ні про що не питав, хоч інших майстрів скубли, аж пір’я сипалось. Але дуже скоро черга дійшла і до Михайла. Йому дали зрозуміти, що вже настав час серйозної праці. Через місяць виробничої напруги і такої ж відповідальності він ледь не розрахувався з „Ватри”. Річ у тому, що в так званий 154 цех пан Михайло потрапив, можна сказати, у пік проблем. У колективі, де працювало понад тисячу робітників, була неймовірна плинність кадрів, суцільні провали з виконанням виробничих завдань, тож шефство над підрозділом взяв особисто головний інженер „Ватри”, який дуже швидко став генеральним директором, Роман Яремчук.
І хоч на диспетчерські наради щопонеділка він збирав лише начальників цехів, однак майстрові Потюку, який відповідав за кінцевий вихід продукції з цеху, доводилось персонально рапортувати Роману Юліановичу за зроблене. Це сьогодні про цей період Михайло Васильович розповідає з посмішкою на обличчі. А тоді, в далекому 1978 році, на майстра-новачка тиснув уже сам авторитет генерального директора „Ватри”, під орудою якого було майже десять тисяч світлотехніків у Тернополі, в Києві, Броварах, Бережанах і Козові. Тож іще у приймальні Р. Яремчука, зізнається Михайло Васильович, трусилися коліна й сорочка прилипала до спини. І не випадково, бо Роман Юліанович був неймовірно вимогливим керівником, у нього не було неможливого і все мало працювати, як швейцарський годинник.
Та проходив час, Михайло набував необхідного досвіду, проблеми поволі втрясалися, а сам він втягнувся у напружений виробничий ритм виробництва, яке задавало тон діяльності всього науково-виробничого об’єднання. Керівництво таки запримітило наполегливість і старанність у роботі молодого майстра і йому запропонували посаду начальника зміни, пізніше він став старшим майстром. Згодом, коли його товариш і побратим по „Ватрі” Михайло Кутний перейшов працювати у комерційну дирекцію, Михайла Васильовича призначили заступником начальника цеху магнітопроводу.
А далі, як завше, на гребені новизни науково-технічного і організаційного прогресу, на „Ватрі” розпочалось реформування виробничо-управлінських структур. Першою під експеримент потрапило виробництво Михайла Васильовича. На його основі був створений один з перших у колишньому Союзі ІВК ПРА (інженерно-виробничий комплекс з виробництва пускорегулювальних апаратів, який мав на меті об’єднати в собі весь цикл апаратного виробництва і тим самим різко підвищити продуктивність праці всього колективу). Цю новітню, але від цього не менш складну і відповідальну структуру очолив Михайло Потюк. Власне вона й стала логічною передумовою його майбутнього переходу на посаду комерційного директора усієї „Ватри”. Чому так трапилося, сьогодні пояснити не важко.
Після розвалу Союзу, починаючи з 1992 року, „Ватра” за нинішніми мірками мала колосальні обсяги виробництва. Упродовж року, окрім іншої продукції, вона випускала до 15 мільйонів штук ПРА, які ще треба було обов’язково здати вимогливим експертам служби держриймання. Михайло Васильович пригадує, як одну з партій апаратів йому доводилось здавати за 15 хвилин до Нового року. Такі були часи – хороші чи погані – це вже інша річ, але забути їх просто неможливо.
А це означало, що кожного робочого дня апаратне виробництво „поїдало” цілий вагон динамної сталі (для порівняння, сьогодні 60 тонн її вистачає корпорації на цілий місяць), значну кількість емаль-проводу, який у скрутні часи розірвання напрацьованих десятиріччями економічних зв’язків, доводилось шукати і купувати скрізь: в Росії, Вірменії, Польщі…
Але найближчим виробником цього дефіцитного матеріалу до „Ватри” було потужне білоруське підприємство „Гомелькабель”, від воріт до воріт між ними було лише 710 кілометрів. Звісно, курс взяли на нього. Спочатку ним опікувався справжній метр ватрівського постачання Богдан Йосипович Ревуцький, але на його плечах було понад тисячу позицій комплектування світлотехнічного виробництва, тож, зрозуміло, він не міг постійно займатися емаль-проводом. А тому керівництво „Ватри” скеровувало туди своїх представників, якими були інженери, майстри. Свою функцію вони виконували до тих пір, аж поки один з них там не загубився.
Після цього надзвичайного випадку і в умовах ще гострішого дефіциту спеціального проводу генеральний директор об’єднання Роман Яремчук викликав директора ІВК ПРА М. Потюка і недвозначно дав зрозуміти: „Виробництво твоє, а значить проблеми з комплектуючими також на твоїй відповідальності”.
Перша поїздка в Гомель Михайла Потюка не інакше, як шокувала його. В умовах тотального дефіциту матеріалів тільки щоби потрапити на прийом до заступника генерального директора з виробництва „Гомелькабелю” необхідно було чекати 3 – 4 дні (!), а „Ватра” уже сьогодні задихається без емаль-проводу.
Звісно, говорити про те, яких зусиль молодому менеджерові коштувала ця справа і як він вийшов із цієї нестандартної ситуації, мабуть, не варто, але головне полягає в іншому, на найближчі три роки „Ватра” не мала жодних проблем з цією комплектуючою позицією, а генеральна дирекція повважала цю справу першим бойовим хрещенням Михайла Потюка на ниві комерції і зробила висновок, що його уже пора переходити на нове місце праці – найважчу справу в ринкових умовах – реалізацію виробленої продукції.
…Нині за плечима комерційного директора корпорації Михайла Потюка шістнадцять років стажу за цим профілем. А починалось усе незабутнього 1997-го. У спадок отримав суцільні проблеми, мільйонні борги до бюджету, хаос у проплаті за продукцію. Нагадаю, це був час абсурдної бартеризації, коли всі працівники отримували десять відсотків зарплати грішми, а решту – сорочками, шкарпетками… Тож разом з нинішнім генеральним директором корпорації „Ватра”, заслуженим машинобудівником України Василем Васильовичем Щиренком почали розчищати завали і наводити елементарний порядок.
І таки навели. Тепер „Ватра” своєчасно розраховується з бюджетом, двічі на місяць виплачує заробітну плату, чітко систематизувала роботу з дилерами і навела контакти з потужними зарубіжними виробниками і бізнес-структурами. Для прикладу, нині корпорація має тісні контакти із законодавцем світлотехнічного ринку фірмою „Световые технологии”, річні обороти якого складають понад 100 мільйонів євро, в його штаті понад тисячу менеджерів з продажу і десятки власних дилерських центрів по всій Росії. З „Ватрою” ця та інші подібні структури працюють порядно, принаймні свою продукцію тернопільські світлотехніки відвантажують їм за схемою передоплати. Але, зрозумійте, що такий рівень взаємозв’язків сам собою не прийшов. На це інтенсивно і активно щоденно працює вся комерційна служба і її директор Михайло Потюк. Аби привідкрити завісу їхньої напруженої діяльності, скажу: бували періоди, що за 3 – 4 дні відрядження Михайло Васильович легковиком побував у Москві, в кількох містах Уралу, в Санкт-Петербурзі, а це до 4 тисяч кілометрів!
Особисто я ще пам’ятаю Михайла Васильовича тим допитливим і життєрадісним юнаком, про якого щойно розповідав, а тепер він і сам шанований і авторитетний керівник „Ватри”, в якого за плечима десятки літ самовідданої праці, високий професіоналізм та приємні спогади про минуле.
Звісно, попри роботу він не забуває про власний дім і рідню. Михайло Васильович не без іскринки гордості розповідає про те, що вся його сім’я стала невід’ємною частинкою „Ватри”. Дружина Олександра Йосипівна понад десять років працювала тут у бухгалтерії, старша дочка Оксана – ватрівський брокер, а молодший син Василь – успішний менеджер служби зовнішньо-економічних зв’язків, який активно напрацьовує документальну базу для експорту світлотехніки у країни Євросоюзу. Звісно, не можна сказати, що сьогодні ватрівська продукція залежується на складах. Нині понад 75 відсотків світлотехніки іде на експорт, левову частину споживає Росія, значні обсяги її тернопільські світлотехніки реалізують в Білорусь, Молдову, Казахстан, Узбекистан. Вікно привідкрили в Чехію, але це тільки початок, час ставить нові вимоги і ватрівці намагаються на них правильно реагувати.
За апетитною чашкою кави ми говорили не тільки про службові справи. Михайло Васильович зізнався, що він любить футбол, рибалку, сімейний затишок, але все менше часу залишається на них, а чомусь все більше його поглинає робота. А можливо, це й непогано, тим паче, що „Ватра” уже стала його другим домом і він щиро мріє про те, аби „Ватра” мала великий портфель замовлень, а її колектив – стабільну роботу і якомога більшу зарплату, з якої починається достаток і впевненість у завтрашньому дні кожної вкраїнської родини.
Богдан НОВОСЯДЛИЙ
