Ця родина, як мільйони інших, жила мирним повноцінним життям, доки на нашу землю не прийшла війна. Вікторія Коса із рідної Волноващини, що на Донеччині, переїхала на Шумщину разом із донькою, невісткою та внучкою. Чоловік та син на той час захищали Україну від російського окупанта з перших днів повномасштабного вторгнення, пише Шумськ Інфо
– Біля трьох місяців ми були під окупацією, – пригадує ті страшні дні Вікторія. – У селі майже не залишилося людей. Наші куми вирішили виїжджати, і ми поїхали разом на Запоріжжя до їхньої тітки. Там зустріли дівчину, яка раніше проживала у нашому селі. Вона й порадила їхати на Шумщину, щоб вгамувати нерви та заспокоїтися. Так ми прибули до Шумська.
У березні 2022 року чоловік Вікторії та менший син Артем пішли боронити землю від російського зайди.
– Це була неділя, – пригадує жінка. – Ми поралися по господарству. Працювати було біля чого, адже наша родина проживала у селі. Ми тримали корів, телят, обробляли поля технікою. І тут чоловік каже мені, що йде у військкомат. Син Артем, коли це почув, заявив, що батька самого не відпустить і піде разом із ним. Артем якраз перед новим роком тільки-но повернувся зі строкової служби. Так і пішли обоє у місцеву тероборону.
Майже в один день усі троє потрапили у полон – чоловік та сини. Це сталося у квітні 2022 року.
Жінка розповідає, що зверталася в усі інстанції, куди тільки можна було. Відшукати чоловіка їй допомогли волонтери – так дізналася, що Олександр перебуває у полоні. Їй навіть скинули відео, яке вона надіслала у відповідні служби.
Проте не було достатньо доказів, і чоловіка вважали безвісти зниклим до 19 березня 2025 року. У такому ж статусі були цілий рік обидва сини Вікторії. Потім отримала сповіщення про те, що її Роман та Артем – у полоні.
Про те, що 19 березня 2025 року звільнять з полону чоловіка Олександра, Вікторія не сподівалася, хоча й знала, що має бути обмін полоненими.
Майже три роки подружжя не спілкувалося. І коли Олександр зателефонував, вона його одразу й не впізнала, бо говорив російською. Першою здогадалася невістка: «Мама, та це ж наш тато!».
– Тоді емоції зашкалювали, тиск піднявся, серце калатало, – пригадує хвилини радості Вікторія. – Відразу випила ліки, аби трішки заспокоїтися.
Зараз Олександр вчиться розмовляти українською, і вже, як телефонує до дружини, то вітається словами: «Доброго ранку, ми з України».
Як розповів чоловік, коли їх повезли на Україну, він ще не знав, чи дійсно їх обміняють. Дуже переживав і думав, якщо зателефонує дружині, і не піде виклик, це означатиме, що він на окупованій території. І як тільки їм дали телефони, він набрав Вікторію, адже знав її номера напам’ять.
Зараз Вікторія спілкується з чоловіком по телефону. Та планують із донькою поїхати на Вінниччину – саме там перебуває на реабілітації Олександр.
– Дякувати Богу, звільнили мого чоловіка з полону, – радіє жінка. – Дасть Бог, закінчиться війна і всі воїни повернуться до своїх родин, які їх чекають, як і я своїх дорогих синів.
Родина Вікторії та Олександра планує залишитися у Шумську, адже їхнє село під окупацією, там усе зруйноване. Уже придбали у нашому місті власне житло. У подружжя підростає донька Софія. Дівчина – одинадцятикласниця, навчається у Шумську.
А ще цього місяця – день народження в онучки Мирослави. Їй виповниться чотири рочки. Найперше рідні бажають малечі зростати у мирній Україні та дочекатися з полону тата і дядька.