Головна Новини 89-річний кременчанин через нестачу коштів здав на металолом саморобні гантелі та штангу

89-річний кременчанин через нестачу коштів здав на металолом саморобні гантелі та штангу

Кременчанину Василю Дучинському 89, він пише вірші, грає на баяні і щодня приносить квіти на могилу покійної дружини, згадує про неї з посмішкою та слізьми на очах. Розмова з паном Василем розпочалася ще на вулиці. Чоловік ніс у редакцію черговий вірш для публікації. Поряд з ним доводиться пришвидшувати кроки.0

Сміється, що це все через здоровий спосіб життя, пише kremenets.city “Завжди займався фізкультурою, ніколи не палив і не пив горілки”, – каже Василь Дучинський.

Все життя дружив із спортом. Шкодує, що через нестачу коштів довелося здати в пункт прийому металу саморобні гантелі та штангу.  “А до цього майже п’ятдесят років до 85 літнього віку, щоденно робив фізкультурні вправи з гантелями”. Завжди мав любов до музики. До цього часу грає на баяні і пише вірші. “Гуцулка Ксеня”, одна із улюблених композицій.

А ще у  Кременці Василя Дучинського знали, як хорошого шахіста.  Протягом життя  пропрацював слюсарем, згодом токарем 5-го розряду, спочатку в АТП 16155, потім на ватній фабриці і довгий час на Кременецькому цукровому заводі.

“За життя мені випало багато моральних та фізичних випробувань. І голод, і холод. Важким випробуванням була служба у війську на Заполярній Чукотці, при 40 градусному морозі. Була реальна загроза бути розстріляним за неповагу до “вождя народів Сталіна”, – пригадує чоловік.       Зростав і виховувався Василь у бідній робочій сім’ї.

Батько Дмитро працював стрілочником на залізничній станції Кременець, мати Віра була робітницею Кременецької тютюнової фабрики, мав ще сестру Катерину.  На вулиці Вокзальній їх батьки знімали квартиру. Інколи через, відсутність коштів для оплати, власник поляк погрожував виселенням. Пережили війну, окупацію, післявоєнний голод і неспокійний час.

Розповідає, що тоді, під час окупації та після війни, ходили з мамою продавали саморобні каганці, а батько, аж із Радивилова носив на плечах вугілля на продаж.  Каже, що часи були страшні, він хоч і розумів та підтримував, боротьбу УПА, та було страшно й небезпечно їх зустріти в лісі. Був попереджений про те, що при випадковій зустрічі «хлопців із лісу», не можна було, вказувати, що він когось із них знає, бо це могло вартувати життя.

Після війни навчався на водія у ПТУ, яке тоді, у 1947 році знаходилось на місці школи № 3. Часи були важкі, голодні, роботи не було, а Василь дуже мріяв побачити море, вже тоді носив морфлотський тільник. Вирішив у травні 1951 року,  сам прийти до Кременецького військового комісара Муравйова і попросився служити у військово-морський флот.
Однак направили служити Дучинського у авіацію в підрозділ аеродромного забезпечення.

Дорога до місця служби була далекою і довгою. Пригадує, що залізницею із Кременця через Радивилів, новобранців доправили в Тернопіль, а звідти на Київ і й далі до Москви. А вже із Москви ешелоном у товарних вагонах місяць їхали на другий кінець величезної імперії СРСР, до Владивостока, що на узбережжі Тихого океану. Розповідає, що їхали через Уральські гори, потім сибірською тайгою біля озера Байкал, з якого довелося пити воду, а далі вздовж кордону з Китаєм. Але Владивосток, не був кінцевою зупинкою. Вже із Владивостока до Чукотського міста Анадир йшли кораблем 10 діб на відстань 5400 км.  Від Кременця, це понад сім тисяч кілометрів.

А прямуючи шляхами і морем до міста-порту Анадир, Василеві довелося здолати більше п’ятнадцяти тисяч кілометрів й прибути у селище Уєлькей, де знаходивсь аеродром на якому базувався полк гвинтомоторних винищувачів «Ла-5» та «Як-3».  Служити довелося довгих три роки у важких умовах. Незвичайні морози більше 40-44 градусів, постійні сильні вітри та хурделиці, навіть у туалет ходили групами тримаючись за перила із мотузок. За таких умов, тоді військовим у вихідних й святкові дні видавали по 40 грам спирту для зігріття, але Василь і там його не вживав, а віддавав товаришам. Хоча було так, холодно, що коли заходили у армійську столову то неможливо було навіть рухатись, одяг здавався наче пошитий із металевої бляхи. І дивне на смак в армійському харчуванні в’ялене м’ясо оленів.

Служив Василь водієм автомобіля, гаражів не було, тож доводилось ремонтувати автомобіль на подвір’ї, лягаючи під нього на вічну мерзлоту. Якось на початку березня 1953 року, вчергове ремонтуючи автомобіль, Василь захворів, з’явилася температура, кинуло в жар. А вже 6-7 березня, коли дійшла звістка, що помер Сталін, Василю наказали стояти у почесній варті біля портрета Сталіна. Просив командира не ставити його, потребував медичної допомоги.

Натомість командир оцінив його вчинок, як надзвичайну подію і повідомив про цей випадок особливий відділ частини. Василь Дмитрович до тепер, через 70 років пам’ятає скляні очі «особіста» та розмову із ним, яка могла коштувати йому життя.  Літвінов дістав з кобури пістолет, називаючи Василя бандерівцем, погрожував йому трибуналом і розстрілом за відмову стояти біля портрета Сталіна. Але Дучинський прийняв рішення для себе, що стояти в почесній варті не піде через хворобу. Тоді для покарання, рядовому Дучинському дали вказівку прибрати в туалеті на дворі під час хурделиці, на що Василь знову відмовився, бо якби він попрацював на подвір’ї, отримав би ще більше ускладнення здоров’я. Відмова викликає в особіста, ще більше обурення і він викликає озброєний автоматами наряд по гарнізону і вже в їх присутності двічі разом із сержантом Альяновим, дає термін для виконання наказу, але Василь стояв на своєму – «Не піду».

Тоді солдату Дучинському дали ще останній шанс, наказали помити солдатську казарму. Це завдання він виконав будучи вже важко хворим.  Після цього, військовий фельдшер оглянув солдата Дучинського і поставив йому діагноз ексудативний плеврит.  Його негайно відправили літаком в Анадир у військовий госпіталь. На спомин про ці події, через десятки років, Василь написав, емоційні  поетичні рядки: “Не раз я вертався від смерті, Дивився їй прямо у очі, Мінливе життя в круговерті,  Мені  ще Бог напророчив.”

А писати вірші, пан Василь почав вже у поважному віці, вже перед виходом на пенсію.  Як він сам пояснює, тоді його спідкала важка хвороба (ішемічний інсульт), внаслідок чого у нього погіршився кровообіг однієї з півкуль головного мозку. Після складного та тривалого  лікування Василю Дмитровичу вдалося викарабкатись із тенет хвороби. Через хворобу він уже не в змозі грати шахи, але почав писати вірші, в яких віддзеркалює події суспільного життя за минулі роки, особисті переживання у тому числі вірші про кохання, присвячені своїй дружині, спогадам і переживанням юності.

Його поетична збірка “Наперекір долі” вийшла друком у 2013 році.  Тепер, після смерті дружини Ольги, чоловікові у всьому допомагає його син. І має ще одну відраду, написати вірш для газети.

1 коментар

Залишити відповідь до Павло скасувати відповідь

Please enter your comment!
Please enter your name here