Чи можливе таке?! Це ніби сюжет із далекого історичного минулого… Помиляєтеся! Це – наша кременецька сучасність! У 1969 році на провулку Ю. Словацького № 3 замешкало 5 сімей у квартирах викладачів інституту, які переїхали до Тернополя. Ми – не самозванці, не загарбники. Завгосп інституту О. Ломакович вручив нам ордери на квартири, показав ділянки землі для користування. Тоді міської ради не було…
З’явилися господарі й претенденти, коли Кременецька міська рада щедрою рукою всю території поділила та продала. Г. Я. Старик аж 10 сотих щедро вділили, бо вона купила. Той покупець не з Америки приїхав, а, щодень проходячи, бачив, що тут живуть люди, 15 років користуються прибудинковою територією. Купують не тільки землю, але й туалет на 5 сімей, хлів на паливо, спільну дорогу. 2,5 години колишній голова міської ради переконував, що, мовляв, документи – неправильні, а людину, яка їх виготовила, звільнили з роботи, в Генплані намалювали прямокутник для № 3. Але… довкола з’явилася лінія, що мешканці того будинку мають право на чотири метри від капітальної стіни з одного боку будинку, а з іншого – лінія пройшла капітальною стіною. Щедра міська рада одному забезпечила вісім кімнат і десять сотих прибудинкової території, а п’ятьом родинам – тільки стежечку довкола хати без виходу на вулицю…
За 30 років Кременецька міська рада не приватизувала тричі (!) подані документи, бо «нема Закону, створюйте кооператив, не можна приватизувати, бо триває судовий процес за земельну ділянку…» Ніби й не чули про статтю 119-у Земельного кодексу України.
Пройшовши районний, обласний, Верховний суди, нарешті, «вихід» знайдено: «В. І. Чернихівська незаконно користується прибудинковою територією…»
Звертаюся до депутатів усіх рівнів, до всіх небайдужих: допоможіть! Хай ніхто мене не зачіпає, не лізе на голову, не знущається. 7 комісій, 4 голів міської ради не змогли вирішити долі прибудинкової території Чернихівських. Може, громадськість вирішить, чи мають право Чернихівські на володіння присадибною територією, котрою користуються майже 50 років, чи має Кременецька міська рада право цю землю передавати людині, якій усього мало?!
Валентина ЧЕРНИХІВСЬКА, вчитель-пенсіонер, письменниця, вдова Почесного громадянина Кременця, краєзнавця й історика Г. І, Чернихівського.

ДЛЯ ДОВІДКИ. Чернихівський Гаврило Іванович – історик, літературознавець, краєзнавець, поет, журналіст, редактор. Понад 40 років свого життя провів у Кременці, свій внесок зробив у розвиток місцевого краєзнавства, у дослідження біографій відомих краян. Народився Гаврило Іванович 28 вересня 1936 року у селі Плесківці Зборівського району у багатодітній родині. Батьки з усіх сил прагнули дати дітям належну освіту. Тому, Гаврило Іванович здобувши початкову освіту у рідному селі, продовжує своє навчання у селі Кобзарівці, де закінчує середню школу. Не малий вплив на подальшу долю майбутнього історика та краєзнавця мав тодішній директор школи, вчителі історії та української мови, які прищеплювали своїм учням любов до рідної землі, інтерес до історії свого народу.
У 1953 р. вступив на історичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив у 1958 р. Після закінчення навчання вчителював у с. Доброводи Збаразького та с. Горинка Кременецького районів. Протягом 1963-69 рр. був викладачем історії України у Кременецькому педінституті. Із 1969 р. працює у Кременецькому краєзнавчому музеї спочатку старшим науковцем, згодом – заввідділом, провідним спеціалістом, був експозиціонером трьох залів музею, ініціатором створення десяти музеїв на громадських засадах, двом з яких (Плоске і Крижі) надано звання «народні». У цей час історик активно займався пошуком матеріалів про історію Кременеччини. Серед знахідок дослідника – унікальне видання «Малого Кобзаря» Тараса Шевченка (Кременець, 1922), листи Єжи Єнджеєвича до Макара Середюка, поетична спадщина Юхима Ваврового-Виливчука, прозаїка-казкаря Сергія Даушкова. Гаврило Іванович став автором експозиції двох літературно-меморіальних музеїв: Уласу Самчуку в с. Тилявка та Олександру Неприцькому-Грановському в с. Великі Бережці. Крім того, почавши роботу у Краєзнавчому музеї приймав активну участь у археологічних дослідженнях, які проводились на горі Куличівці у місті Кременці. У роки незалежності став ініціатором перейменування багатьох кременецьких вулиць.
За своє життя видрукував 24 книги, понад 350 наукових праць, зокрема 28 про Михайла Драгоманова, приймав участь у багатьох міжнародних наукових конференцій як в Україні, так і поза її межами, написав десятки рецензій на книги багатьох авторів. Був редактором десяти книг, унікального видання «Українські колядки і щедрівки», що має 130 творів з нотами на чотири голоси.
Був членом Національної спілки письменників України, членом редколегій журналу «Тернопіль», Тернопільського енциклопедичного словника, в якому вийшло у світ близько 300 його статей. Ряд праць в ЕСУ, УЛЕ, «Журналістика в іменах» інше. Член Всеукраїнського краєзнавчого товариства, товариств «Український історик», Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині, почесний член товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.
Почесні нагороди Гаврила Івановича: почесна відзнака «За досягнення в розвитку культури та мистецтва» (2004), медалі: «Ветеран праці» (1984), «Захисник Вітчизни» (2002), «60 років Перемоги у ВВ війні» (2005), «Лідер України» (2004), ін. Він являється лауреатом премій ім. проф. В. Антоновича в галузі краєзнавства і охорони пам’яток історії і культури (1997), братів Богдана і Левка Лепких в галузі літератури і мистецтва (2001—2002), міжнародної премії родини Воляників-Швабінських, Фундації УВУ (Нью-Йорк, 2004).
Написав понад тисячу популярних статей з питань літературо-, крає- та музеєзнавства, які були надруковані різними періодичними виданнями. Проявив себе як автор кількох сотень віршів. Написав музику до 20-и творів на власні слова та на вірші М. Рильського, М. Хоросницької, З. Кучерявої, Л. Тараненко, Є. Плужника, М. Луківа. Олег Герман написав на слова Г. Чернихівського романс «Не дай мене, не відпусти», Василь Сябран – «Пісня про Кременець», які виконувалися на сценах Тернополя, Кременця. З його ініціативи у Кременці встановлено 33 меморіальні таблиці визначним діячам минувшини, перейменовано 56 вулиць.
За його редакцією вийшли книги: «Казки старого млина» Сергія Даушкова (1992), «Наче скошений цвіт» Юхама Виливчука (1994), «На поклик волі» Валентини Адамович (1998), «На крилах часу» Івана Мінчука (2000), «Доля» Варвари Грень (2004), ін. Автор текстів до книги «Земля Тернопільська» (2002, про Кременеччину), буклетів про Кременець.
У 2007 р. Г. І. Чернихівському присвоєно звання «Заслужений працівник культури України», а також у 2004 році – звання «Почесений громадянин міста Кременець».
19 вересня 2011 року після довгої хвороби Гаврило Іванович помер, похований у Кременці на Туницькому кладовищі. У Кременці один із провулків перейменовано в честь нашого видатного земляка (рішенням 28 сесії від 9 квітня 2013 року Кременецької міської ради було вирішено перейменувати провулок Ю. Словацького на вулицю Г. Чернихівського).

Типовий Кременець

Категорії: Новини

Теги:

Loading...

Залишити коментар

Вашу адресу електронної пошти не буде опубліковано.

%d такие блоггеры, как: