В отця Володимира Демчука залишилися сиротами четверо дітей.
Отцеві Володимирові Демчуку з Тернополя було 47 років. Підступний коронавірус забрав його життя три місяці тому. Їмость Оксана залишилася з чотирма дітьми: найстаршому Назарові 16 років, Павлові — 15, Олесі — 8, Маркові — 4. Священник служив у храмі Св. священномученика Йосафата (УГКЦ), що на масиві «Дружба». 23 листопада отець помер у реанімації. Боротьба з хворобою тривала десять днів. На жаль, врятувати його медики не змогли. Біль непоправної втрати розділили з родиною чимало краян, які поважали о. Володимира, а також незнайомі люди. Журналістка «НОВОЇ…» днями зустрілася з багатодітною родиною і поспілкувалася з пані Оксаною.
«Біль не меншає, але я — не сама…»
Двері відчинила їмость — вся в чорному, з коридору виглянули дівчинка і найменшенький син — у піжамах. Діти прихворіли, тому вдома. У кімнаті багато сімейних світлин, на яких усі щасливі, ще всі разом.
— Розумію, що чоловіка нема і вже не буде, але не хочу в це вірити, — каже пані Оксана. — Ми прожили у шлюбі 17 років. Родом я зі Збаража, отець Володимир — із Нижчих Луб’янок. Познайомилися в організації «Українська молодь — Христові». Після закінчення музучилища чоловік працював у інтернаті в Збаражі, навчав церковний хор у своєму селі. А потім захотів більше присвятити себе духовному життю, вивчити Святе Письмо, тому вступив до Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого. Після семінарії навчався в Східній Колегії — Айхштет (Німеччина), де здобув ліцензіат богослов’я в галузі християнської соціальної етики. Я закінчила педагогічний інститут у Тернополі, вчителювала в школі мистецтв, потім — в інтернаті в Збаражі. Ієрейські свячення чоловік отримав 21 листопада 2004-го року з рук владики Василія Семенюка. Якийсь час був сотрудником при храмі у Великій Березовиці, після того — у церкві Михаїла в Тернополі. А потім йому довірили працю в колегіумі ім. Патріарха Йосифа Сліпого, що був заснований при церкві Св. священномученика Йосафата. Відтоді понад 15 років отець служив на цій парохії. У перші роки добирався до Тернополя зі Збаража. Коли їхав, старші сини ще спали, повертався — вже спали. Згодом ми поселилися на проборстві біля храму священномученика Йосафата. У нас дружні й добрі священники на парохії, настоятель храму — о. Володимир Ковалковський. Мій чоловік був духівником спільноти «Матері в молитві». Сьогодні маю величезну підтримку від парафіян: телефонують, навідуються, розраджують. На свята приносили нам пиріжки, пампушки, пляцки… «Може, голубців накрутити?» — запитували. Наша парохія — як родина. Отець Володимир, можливо, навіть не уявляв, скільки людей його цінували і любили. Після похорону вони не залишали мене ні на хвилину. Коли я теж потрапила до лікарні з коронавірусо
м, мій телефон не вмовкав. Не давали мені заглибитися в думки, впасти в депресію. Одна парафіянка принесла мені до лікарні домашню випічку. Я до глибини душі вражена! Звичайно, що біль не меншає, але я відчуваю, що не сама.
«Не казав, що йому настільки зле…»
Отець Володимир був люблячим батьком, прикладом для трьох синів, підтримкою для донечки. Особливо до тата горнувся найменший Марко.
— У Марка день народження 7 грудня, він дуже чекав, що тато повернеться до того часу з лікарні, — зітхає дружина священника. — Якщо зі старшими дітьми отець не мав змоги проводити багато часу, то з Марком усе надолужив! «Моє батьківство з Марком зовсім інше», — казав. Бувало, влітку підуть з сином на майданчик, то на небі вже зорі, а їх ще нема. Отець брав з собою книги з англійської — вчив, а Марко тим часом грався. Їде ремонтувати авто — Марком, на мийку — з Марком.
«Коли тато прийде гратися машинками?» — запитував син, коли чоловік був у лікарні. «Ще трішки і прийде!» — запевняла я. Не думала, що все так закінчиться… У п’ятницю, 13 листопада, у Володимира підвищилася температура. Зателефонував до сімейної лікарки. Призначила медикаменти. Сказала, щоб прийшов на огляд у понеділок. Пішов зранку, але лікарка не пустила за поріг кабінету. Відправила в ізолятор, спілкувалася по телефону. Не послухала легені, хоча він уже кашляв, не виміряла сатурацію, не призначила аналізи. «У вас сто відсотків коронавірус», — сказала. Відправила на КТ. Виявили 30 % ураження легень. Призначила антибіотики. Трималась висока температура, важко було збити. У четвер лікарка направила чоловіка на ПЛР-тест, результат був позитивний. За порадою знайомого медика чоловік здав аналізи. Міряв сатурацію, була в межах 95-94. Коли ж впала до 92, лікарка аж тоді почала шукали місце в лікарні. Володимир був у групі ризику через схильність до тромбозу, двічі йому робили операцію на вени. Вживав розріджуючі таблетки, але, вочевидь, треба було колоти препарати. У п’ятницю поклали до міської лікарні №3. В суботу я забрала результати аналізів — були незначні відхилення. D-димери, що показують картину крові, трималися в нормі. Не розумію, чому раптово обірвався тромб?.. Недуга швидко прогресувала: в неділю чоловік потрапив до реанімації, а в понеділок о 10-ій годині помер… У неділю я приготувала улюблені страви Володимира, щоб передати. Зранку він не піднімав слухавку, згодом узяв. «Що тобі ще принести?» — запитала. «Не можу їсти. Не можу говорити…» — сказав. Був під кисневою маскою. Насправді я не розуміла наскільки те «не можу» глибоке. Отець був дуже терплячим…
Їмость без отця, діти — без тата
Останні розмови пані Оксани з чоловіком були дуже короткі. Жінка не усвідомлювала, наскільки складна ситуація. Згадує нині все, як рвані кадри…
— Я не мала контактів до медиків, щоб щось розпитати про чоловіка. Просила нашого знайомого отця-капелана дізнатися про стан. Сказав, що сатурація впала. «На скільки?» — перепитала. «Трохи впала», — не уточнив, мабуть, щоб я не хвилювалася, — ледве стримує сльози їмость. — Мене всі довкола заспокоювали, що багато хворих потрапляють до реанімації і одужують, що мій чоловік під постійним наглядом лікарів. У неділю я ще передала ліки в реанімацію. А під вечір чоловік набрав на хвилинку-другу. «Відкачали мене…» — сказав. Просив зателефонувати до рідних, щоб не хвилювалися, бо сам не міг відповісти на дзвінки. По групах у Вайбері усі просили молитися за отця. Мені здавалося, що люди сприймають ситуацію гірше, ніж я. Не вірила. О 8-ій годині в понеділок набрала до чоловіка. Телефон був вимкнений. «Може, розрядився», — подумала. Зателефонувала до отця-капелана, просила щось довідатись. Через 10-15 хвилин до мене задзвонили з невідомого номера. «Це з лікарні. Хто ви Володимиру?» — «Дружина». Просили оплатити за аналізи, які потрібно терміново зробити. «Як чоловік себе почуває?» — запитала я. «Під ШВЛ, у медикаментозному сні. Стан тяжкий. Критично тяжкий…» — відповіла медик. Я запанікувала, розбудила дітей, щоб молилися. Прибігла в лабораторію, дала гроші. Перепитали прізвище. «Поверни…» — сказала одна медик до іншої. Більше нічого не пояснили. «Що з чоловіком?» — тривожно набрала я до лікарки. «Вам хтось сказав?» — «Не взяли гроші за аналізи…» Мовчить. «Присядьте на лавку…» — просить. «Не можу, біжу до дітей…» — зі мною щось робилося. «Не біжіть. Чоловік ще живий, поговоріть із ним подумки», — додала. «А є хоч маленька надія?» — «Лікарі роблять усе можливе…» Я впала на коліна біля лікарні… Приїхала їмость нашого пароха, посадила мене в автівку, почала молитися вервичку. Через пів години лікарка повідомила, що чоловіка не стало… Я не знала, що казати, що думати, куди бігти… Зателефонувала мама чоловіка. «Що там?» — «Нема Володі…». Крик… Від стресу я була в ступорі, не могла плакати, ніби дивилася на себе збоку. Вдома сказала дітям про батька. «Не прийде тато на твій День народження. Ніколи не прийде…» — обійняла Марка. Ввечері в церкві була панахида. Похорон організувала парафія. Все як у тумані… Після похорону я теж занедужала. Наполягли, щоб ішла до лікарні, хоча перенесла неважко. Діти не хворіли, або, можливо, в легкій формі. На День народження Марка я вже була вдома. Тримаюся нині завдяки молитвам і підтримці багатьох людей. Дуже вдячна митрополиту Василію Семенюку. З перших днів шукав варіанти придбання для нас житла, бо не маємо власного. Для мене було великим здивуванням, що керівник будівельної компанії пан Ігор Гуда вирішив подарувати нам квартиру. Перейнявся нашою ситуацією. Бог торкається сердець… Досі не хочу вірити, що Володимира нема. Стараюся не думати, бо болить. Найважче було на католицьке Різдво, коли в чоловіка мав бути День народження, на наш Святий вечір. Все не так… «Тато казав, що купить мені велику пожежну машину, а сам помер…» — розмірковує Марко. А моє серце розривається… Все в Божих руках…
