«Часто цвинтар називають обличчям живих. Адже це не лише місце поховання померлих. Це місце водночас минулого й майбутнього. Минулого – як уже історії, а майбутнього – як місце спочинку кожного із нас». Ось так просто й водночас по-філософськи глибоко недавно написала на сторінці с. Заболотівка тамтешній староста, адміністраторка цієї спільноти у Facebook-мережі Марія Гаджала, пише Чортків Сіті
Фото: зі Facebook-сторінки с. Заболотівки
Фото зі Таке означення-роздуми має «прив’язку» до конкретних діянь – адже в селі втілено проєкт окультурення місцевого кладовища: з плануванням території, придбання необхідних будівельних матеріалів та вимощенням заїзду, встановленням огорожі, брами, висадженням хвойних порід тощо – звісно, за сприянням спонсорів. Одне слово, все – як годиться. Мабуть, те, що зроблено це тепер, восени, теж недарма. Бо ось і він – поминальний день 1 листопада, що за традицією «підтягує» до поховань наших рідних та близьких людей чи й не кожного з нині сущих. Спершу – щоб впорядкувати могили та місця навколо них, а відтак – помолитися за душі спочилих.
Фото: зі Facebook-сторінки с. Заболотівки
Традиція вшановувати 1 листопада тих, хто відійшов у вічність, має давнє коріння. Ще у кельтських племен 1 листопада відбувалося святкування Нового року, переддень якого називався Самайн. Існував ритуал «мовчазної вечері», коли за столом накривали додаткове вільне місце для померлого предка. А вже у VІІІ столітті християни Англії та Ірландії замість Самайну почали святкувати День всіх святих. Пізніше цю традицію перейняв Рим, а офіційно дату свята затвердив Папа Григорій ІV.
Автор: Максим Огородник
Поминальний день 1 листопада здебільшого вшановується в західному регіоні України – мабуть, через нашу близьку спорідненість із Західною Церквою. Хоча, здається, така традиція міцно вкоренилася і поміж віруючими католиками, й православними – попри приналежність до різних християнських конфесій. І є в ній висока філософська сутність, коли ми, полишивши заклопотаність найбільш нагальними справами, невідкладними проблемами, чим хутчіше вирушаємо на розмову з душами тих, хто вже ступив за межу вічності. У цей день (а надто вечір) очевидячки спостерігається, що Свята Церква як Містичне Христове Тіло об’єднує всіх охрещених вірних: чи вони ще тут на землі, чи вже у славі в небі, чи, може, ще покутують за свої провини в чистилищі.
Фото: з відкритих джерел
Міріадами вогників свічок та лампадок під темним листопадовим небом миготять не лише кладовища. Пружно пульсуючі артерії міжміських трас, містечкових вулиць та сільських доріг допізна повняться світінням фар численних авто, що часом й здалеку везуть-доправляють сущих на розмову зі спочилими. Нечутно лине над цвинтарями прядиво молитви впереміж з прощенням, мовлене тисячами вуст. «Зі святими упокой, Христе, душі рабів Твоїх, де нема ні недуги, ні скорботи, ні зітхання, а життя безконечне…».
А вже завтра нас знову поглине хвиля невідкладних справ, що вимагатимуть негайного вирішення. Знову звично квапитимемось, прагнучи «упіймати» найважливіше: встигнути, здолати, перемогти. Поглине ритм, що зветься життям. Аж до наступних задушних днів, коли звірятимемо чистоту власних вчинків чи думок, а може, й проситимемо прощення в тих, кого вже немає з нами…
