Він дав йому наймення – хутір Івачівський. Це цілком логічно – адже громадиться те обійстя з просторої хати та 11-ти тематичних будиночків в селі Івачів Горішній Тернопільського району. Хоча бере початок «з причілку батьківської хати на осонні» на хуторі Травни на Чортківщині, звідкіля родом цей харизматичний чоловік.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
Познайомитись з ним журналістам Чортків.City випало влітку 2018 року власне на його малій батьківщині – на хуторі Травни. Точніше, на тому місці, де колись стояв хутір і де вихідці з нього, а також сусідніх хуторів Бартушівка, Кривче влаштували тоді щемку, пам’ятну, всуціль переповиту ностальгійними споминами зустріч, зібравшись цілими сім`ями – з дітьми, внуками й навіть правнуками, аж понад семидесятиосібною спільнотою.
Автор: Любомир Габруський
Гордістю, своєрідним брендом хуторян виявився саме він – Ярослав Матковський, прибулий на зустріч зі США. Це він у 2004 році встановив на хуторі, на місці отого «причілку батьківської хати», пам’ятного хреста з написом «З цього місця топтали стежки в житті діти і онуки Йосифа і Марії Матковських». І тоді, в короткому перепочинку невгаваючого дощу, зі щемом в душі і трепетом в голосі запалював біля хреста лампадку разом з прибулою на зустріч з Чехії своєю племінницею Надією – донькою найстаршої сестри.
Автор: Любомир Габруський
– Тут жила найпотужніша родина Матковських, – починав розповідь, заглиблюючись в тему. – Мій дід Микола Матковський був кавалером Залізного Хреста в австрійській армії. Після Першої світової війни поїхав до Штатів, де перебував сім років. Та ще у війну познайомився з галичанами, і ті нарадили йому, які тут гарні землі. Мої троє прадідів заснували, було, три села на границі Австро-Угорщини: Івашківці, Матків та Мохнате (Іван, Матвій і Мохна – мадярське ім`я). То був польсько-мадярський рід. Від 1926 року ведеться родовід Матковських (прийняли шляхетство). Того ж року дід з бабою приїхали сюди і мали шестеро синів. Купили землі: була бабина хата, жив мій батько – наймолодший Йосиф. Жив тут і Омелян, а також Федір, найстарший, він теж воював у Першу світову війну. Потім жив Міхал, далі – Андрій. Шостого, Корнелія, вбили в полях москалі – то була «партизанка», а його дружина виїхала до Польщі. Мого стрия Федора радянська влада відправила на Поволжя, там його восьмеро дітей загинули.
– Я тут народився і майже виріс, – липневий дощ знову й знову заводив осоружну мелодію, але не заважав панові Ярославу неквапно ткати полотно своєї долі. – Тут корови пас і вчився в інтернаті. Вдячний цій землі – то не просто голослівний напис. Сімнадцять років в Америці, але бачу себе в Україні…
Переповідаючи літопис хуторянських буднів, учасники зустрічі тоді переповідали: п’ятеро дітей пішли вчитися до школи-інтернату. Чи не найбільше за інших проявив себе Славко Матковський, закінчивши навчання з медаллю та ще й діставши в нагороду поїздку до всесоюзного дитячого табору «Артек». Згодом здобув фах інженера. Як й інші, тілом з хутора вибрався, а душа його, смуток, втіха і жаль там залишились.
Автор: Любомир Габруський
До слова, під час зустрічі Ярослав Матковський не втомлювався хизуватися своєю вишуканою вишиванкою. Розповів:
– Цій сорочці аж – 150 літ! Реставрована «під мене»! Придбав якось в Косові, «на гуцулах».
І – потрапив до фотооб’єктиву в компанії зі свїми внучками! Усміхаючись, пояснив свою молодість стосовно внучок:
– Трапився величезний розрив у віці, тому й доводжуся всім трьох дівчатам двоюрідним дідусем! Їх прадід і мій батько були рідні брати. А маленькій Даринці – прадідусем…
Автор: Любомир Габруський
А ще душа компанії Славко Матковський спершу для журналістського вуха, а потім вже «на люди» зворушливо читав щемкі аж до мурашок, до гарячих сліз поетичні рядки. То був його вірш справді високого карбу – одкровення, наче сповідь отчій землі, родоводу.
В житті путей було уже багато, наснився ж бо один – початок що бере з причілку батьківської хати…
Не осуди лиш, сину, бо сивиною, тихцем сльозою твою стезю умию просто – як умію…
Я змовлю «Отче наш» і впаду долу веселкою, аби прослались долі моєму сину й доні…
Не на золотім стільці і не на троні, а на дощатому ослоні, що на причілку, на осонні, благословляю, діти, вас!..
Хай білим квітом дорогу стелить вишня і Всевишній…
Цей надзвичайно цікавий, справді талановитий чоловік – без сумніву, з когорти тих, що талановиті в усьому, довірливо ділився з журналістами Чортків.City ще одним одкровенням:
– Продовження мого рідного хутора фактично й енергетично, і майже матеріально я переніс в Тернопіль: там неподалік у лісі збудовано такий же хутір. І телебачення приїжджає, і кліпи знімають…
Запрошував туди, аби донести й те бачення землякам.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
І ось – сталося: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ виклало у всесвітній «павутині» фото- та відеосюжет з маєтку та своєрідної творчої майстерні пана Матковського, розповівши, що зводив він те диво впродовж двох десятків літ – поступово, будуючи все переважно власноруч.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
– Коли закладається фундаментний камінь, то під нього за галицькою традицією сиплеться жменя жита чи копійки – деталізує в кадрі Ярослав Матковський. – Ну, і найважливіше – це духовний підтекст.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
І ще:
– Коли в ці буденні речі закладаєш трошки якоїсь магії, мрій, фантазій, то включаються такі серйозні моменти, що з простого миття тіла це перетворюється на дійство очищення душі.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
Що ж за дивина в цьому незвичному хуторі? Хатка на дереві зі скляною стелею. Велика колиска-гойдалка та будиночок для курей. Будиночок з апітерапією. Світлиця, де «живуть» старожитності, речі сакрального змісту. В усьому – дуже багато дитинності та духовного смаку обереговості. І все то – не на чужі, байдужі для глибокого сприйняття очі, руки чи втіху.
– Для бізнесу – в жодному випадку, – застерігає чоловік. – Хіба для дуже вузького кола друзів, однодумців. Я не хочу, щоб тут був будь-хто і робив будь-що. Бо для мене це табу.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
– Я намагаюся мріяти. І в мене ці мрії вистрибують такими речами, на котрі канонічна відповідь була б – неправильно. Правильно те, що в твоєму серці, – твердить хуторянин. І в цьому – все його єство.
Автор: СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
