Про те, що таке явище загалом властиве цим одвічним трудягам, котрі бувають і воїнами, і спортсменами, й окрасою розкішного маєтку, і транспортним засобом, повідала нашій журналістській групі в часі перебування в Нагірянці головний зоотехнік ДП «Ягільницький кінний завод» Марія Жежер, пише Чортків Сіті
У тому, що коням властиві найчутливіші емоції, ми й самі переконалися, «поспілкувавшись» з ними і в конюшні, і в загоні, і поспостерігавши, як їх вигулюють на корді.
Плачуть коні від надміру почуттів через якісь втрати. Зрештою, як і ми, люди. А що таких випадків у кінзаводі наразі багато, теж почули, і то не з одних уст. Коні плачуть, коли їх продають, відриваючи від отчої пуповини. І так наразі трапляється часто.
Натепер в Нагірянці – близько сорока голів коней. Навіть трохи менше. Порожняком стоїть ціла низка конюшень
Усе доволі складно, бо й обслуговуючого персоналу негусто: лише двоє конюхів плюс троє сторожів. Та ще працівниці контори, з якими ми й бесідували – вже згадувана головний зоотехнік Марія Жежер і бригадир Тамара Зібрівська. Ото й увесь штат.
Пригадалось цьогорічне інтерв`ю із завідуючим Нагірянською дільницею Івано-Франківського відділення ТОВ «Агрокомпанія Прикарпаття», в чиїй оренді перебувають кінзаводівські землі, Богданом Дерієм. Керівник висловлював щирі сподівання на те, що галузь конярства незабаром дістане друге дихання – під прихистком сільськогосподарської холдингової компанії «Укрлендфармінг», яка володіє корпоративними правами попередника – «Райз-Максимко». Нині, схоже, ті райдужні бачення пригасли.
Ми почули, що гривастим бракує якісних кормів, а працівникам заводу – фінансів на зарплатню.
Селяни-пайовики, чиї земельні паї перебувають в оренді «Агрокомпанії Прикарпаття», невдоволені платою за пай. Навіть вдаються до певних акцій, аби добитися правди і справедливості. Тим часом договори на оренду мають тривалість до 2025 року.
Волею долі чи то завдяки плину подій склалося так, що кінзавод не має власної землі. І коні, мов та наречена без посагу, цілком нікому не потрібні. Принаймні так нас інформували, розповідаючи про болісне, як щоразу доводиться випрошувати для своїх підопічних чи то сіна, чи вівса, чи засоби догляду.
Через оту вимушену необхідність час від часу продавати гривастих страждає породний ряд. Це також до прикрості боляче – адже виведення порід у Нагірянці настійно, терпляче та зі знанням справи плекалося впродовж десятиліть цілими династіями.
Пригадалися слова, мовлені в часі згаданого інтерв`ю Богданом Дерієм: «Наш кінний завод – єдиний в Західній Україні, де донині вирощують коней української верхової породи, арабської чистокровної (до речі, єдине гніздо в Україні) та новолександрівської ваговозної порід. Однак для того, щоби плекати їх належним чином, потрібна дієва підтримка з боку держави». Однак…
За нагоди ми навідали музей розвитку конярства в Нагірянці, що знаходиться на території кінної частини в будівлі з віковою позначкою в півтора століття.
Там – численні свідки колишньої слави підприємства: імена, здобутки. Стенди та фотознімки. Кубки. Фігурки найбільш історичних особин гривастих. Одне слово, подивитися є на що. Та все те – в минулому, і через це ще більш гірко.
Того напрочуд теплого дня до сонечка лагідно мружились, приязно приймаючи нашу ласку, кобилки Тростинка і Кобзара, Кольчуга, Тривога, Ліана та Лунка.
Милувались ми на корді ваговозом Жиклером та чистокровним скакуном Елегантом, а в загоні – красенем-плідником Бодрим.
У кожному, за кожним з них – чиїсь неспокійні будні, долі нагірянських конярів.
А що завтра?
