«Хто ж, як не я?!»… Саме так кажуть добровольці, котрі стали на захист України, рідного народу.
За роки російсько-української війни я частенько спілкуюся з нашими захисниками; слухаю їхні розповіді про бойові дії, про їхні службові будні і свята, про війну… Про це вже й книгу можна писати. На жаль, не кожен із воїнів погоджується стати героєм моєї розповіді, мовляв: після війни, пише Чортків Сіті.
Та ми повинні знати своїх Героїв, їхні почування, реальність єства. І ось нещодавно нам, журналістам ЧОРТКІВ City, пощастило в цьому: приємне, зворушливе і доволі щемне спілкування з чортків’янином, нашим захисником – воїном-десантником Олегом ПОСТОЛОВСЬКИМ.
Зараз Олег Десантник із Чорткова. Розмова була доволі тривалою в часі. Наш візаві розповідав-розповідав усе в деталях.
Автор: Любомир Габруський
– У 1995 році трохи вчителював у ЗОШ № 7, предметно – біологія, географія. Щоправда, не відразу вдалося вступити до вишу. Спочатку – армія, аж потім – Тернопільський педагогічний. В ті часи не було грошової зарплатні, виплачували (пам’ятаєте?) горілкою, цукром, мукою. А мені треба було сім’ю забезпечувати, от і пішов на інші заробітки…
Від часу повномасштабного вторгнення твердо вирішив: хто ж, як не я?! Пішов добровольцем. Першого березня 2022 року я вже був у строю.
– Олегу, Ви воювали в складі 81-ї бригади. Це ж десантно-штурмові війська, там треба бути добре підготовленим. Як потрапили туди?
– Моя строкова служба в десантних військах – окремий десантно-штурмовий батальйон морської піхоти.
– Морська піхота… Морські котики, як кажуть, це ж – круті хлопці, одні з найкращих.
– У мене ще зі школи була належна фізична підготовка. Щоби потрапити в десантні війська, треба було мати відповідні розряди з фізпідготовки: стрільба, легка атлетика. Окрім того, мав розряди з лижних гонок і кросу; займався спортивними іграми: баскетболом, волейболом, гандболом. Все докупки (сміється) і в результаті – десантні війська, морпіх. Від початку повномасштабного вторгнення, десь наприкінці березня, знав, що воюватиму в складі десантно-штурмової бригади. Проходили співбесіди: психологічну, медичну, професійно-військову; опісля – навчання на полігоні, бойове злагодження. В часі навчання велику увагу приділяли наданню невідкладної меддопомоги (це повинен знати і вміти кожен воїн). У перших числах липня ми вже були поблизу Слов’янська, село Богородичне (оточене густими лісами). Так і осіли в лісі.
– Пам’ятаєте день, коли отримали поранення?
– 22 серпня, попередній наступ. Ми йшли, як кажуть між військовими, в секрет – вичислення й знешкодження диверсійних груп ворога. Навіть не знаю, як так сталося… Чогось ми недопрацювали… Трохи заблизько все-таки пройшли орки. Відбувся ближній бій…
Автор: з архіву Олега Постоловського
– У вас була хоч якась «оптика», щоби підсилити спостереження?
– Ми ж у лісі були, в хащах. А там ніяка «оптика» не допоможе. Лише добрий слух і зір, як у звіра. Та й тепловізор у такій місцині не годиться. Тому що тепло (особливо в жарку пору) віддають і дерева. Як визначили, час роботи диверсійних груп з 11-ї ночі до першої або з 5-ї до 7-ї ранку. А ми зіткнулися з ними в обідню пору (що не характерно). Знаю, специфіка нашої роботи – завжди бути напоготові, в максимальній увазі усібіч. Досі задаюся запитанням: як же вони наші розтяжки пройшли?.. Направду, це було не реально. Та, на жаль…
– Кажуть, ворог не є добре підготовленим, не такий «профі», як наші воїни.
– Не можна недооцінювати ворога. Треба все детально прораховувати, бо і в них є «специ». До слова, на строковій службі специфіка ведення бойових дій була трохи іншою. Та й тепер нас готували здебільшого до наступальних дій, зачистки населених пунктів від ворога. Проте в різних ситуаціях реалій чого не знав, то вчишся моментально. Завжди мають бути логіка і чіткість в діях, вміння приймати миттєво правильне рішення. Старші побратими (вже добряче обстріляні ще з 2014-го) завжди казали: навчися слухати, чути як і що вилітає, коли треба ховатися, а коли можна і як правильно спостерігати. Багато чого навчилися вже в ході бойових дій.
– Олегу, часто доводилося йти в ближній бій?
– Так. Це специфіка нашої роботи. Плюс-мінус 10 метрів до ворога. Можна сказати, орків бачив в обличчя. Крайнього разу, прикро й боляче – розстріляли нас «в упор»… Ну, нічого, то не найгірше, що може бути.
– Відомо, що саме 81-а бригада прийняла на себе важкий удар ворога під Краматорськом.
– На жаль, добряче тоді розбили нашу важку зброю. А загалом – є чим ворога бити. При специфіці нашого підрозділу здебільшого застосовується стрілецька зброя, кулемети. Щоправда, є нюанси щодо доволі старого віку зброї. Але ж працює, стріляє не гірше нової.
– Це щодо зброї. А як загалом забезпечення амуніцією?
– Ну, форму нам видали (один комплект по сезону на пів року). Але ж, розумієте, що в таких умовах ніяка форма не витримає тривалого часу. Та й взуття штатне просто не придатне до тривалого носіння, не зручне, не витривале. Тому в цьому – постійна проблема. Дякуючи волонтерам, маємо все необхідне. Не знаю, чи впоралася б армія без волонтерської допомоги. Відсотків 60-70 – це волонтерка, починаючи з амуніції, деяких приладів застосування і закінчуючи харчуванням.
Автор: з архіву Олега Постоловського
– Знаю, що був період (2019-2020 роки), коли хлопці відмовлялися від волонтерських продуктів, бо цим добре забезпечувала армія. А як тепер?
– У різних батальйонах по-різному. В часі мого перебування на фронті ми, здебільшого, харчувалися лише волонтерським. Дуже рідко нам на позиції підвозили харчі. За два місяці один раз щось гаряче привезли в термосах. Виручали сухпайки (доволі хороші комплекти). Але ж кілька діб і на них важкувато протриматися.
– Ну і не на всіх позиціях можна вогнище розпалювати…
– У бліндажах розпалювали, аби диму не було видно. Облаштовували міні-кухоньки. Сухий спирт або газові балони (туристичні), так і готували щось нашвидкуруч. Там, де ми стояли, виникала велика проблема з питною водою. Пляшка – на три дні. А доправити її – ще більш проблематично. Бо їхати треба було полями – все, як на долоні, постійні обстріли. А про вмивання й мови не було. В кращому випадку – сухі душі чи вологі серветки (знову ж таки від волонтерів). Ось так, два-три тижні в окопі… Та це все дрібниці, до будь-яких умов можна пристосуватися, аби тільки ворог не рвав нашу землю…
– У народі кажуть, людина до всього може призвичаїтися. А з чим там, на фронтових рубежах, змиритися не можливо?
– Проблема з кадрами командного складу – офіцерами нижчого рангу, особливо бойовими. Здебільшого, це військовики, які армії справжньої й не бачили. Закінчили інститут, факультет із військовою кафедрою, а строкової не служили. До прикладу, наш командир взводу. Місяць підготовки в академії сухопутних військ. Під його відповідальністю 30 осіб – вояків. Це ж – війна, це безліч поставлених завдань, які треба розсудливо й чітко виконувати з огляду на військовий досвід, при цьому дбаючи про безпеку підлеглих. Командир роти – лейтенант, 22 роки. Він ще й життя не знає, не те що війни. Як на мене, в такі спеціальні, особливі команди, які виконують завдання в найгарячіших небезпечних точках, треба призначати досвідчених бойових командирів (як кажуть, стріляних вовків), які добре знають техніку ведення бою, вміють навчити цього солдатів; орієнтуються в будь-якій ситуації та приймають правильні рішення.
– Олегу, чи доводилося Вам спілкуватися з тамтешнім місцевим населенням?
– Авжеж. Зізнаюся, неприємні почування. Відразу виникає відчуття, що ми там зайві, нікому там не потрібні. Запитайте в будь-кого з наших військових, більшість скаже про неприязне відношення тамтешніх місцевих до наших воїнів. Не раз ловив на собі їхні, так би мовити, вовчі погляди, мовляв, чого ти сюди прийшов. До прикладу, стою в магазині в черзі… Поспішаю, бо треба їхати далі. А продавчиня кількох покупців обслуговує позачергово. Хтось їй вказує на мене, мовляв, поспішає, мабуть. А вона: «Ничего, подождёт, чтоему тут делать»… Ось так. (Прикро, ба навіть злість розпирає, та це – правда. Бо й сама неодноразово, будучи в деяких населених пунктах сходу України, втрапляла в схожі гострі ситуації – авт.) Там, де ми побували, де ведуться бойові дії, в селах людей майже немає; загалом рідко почуєш українську мову. Проте польові роботи там проводилися, і врожай збирали на полях, не дивлячись, що туди ракети падали; і ворожий літак упав збитий, від чого й загорілася пшениця…
– В якому званні Ви служили?
– Старший солдат, хоча за плечима досвід ще зі строкової армійської служби. На факультеті, де я навчався, не було військової кафедри. Треба віддати належне нашому взводному. В нього в пріоритеті – людяність. Він завжди прислухався до тих вояків, які ще з 2014-го на фронті і мають чималий досвід бойових дій.
Автор: Любомир Габруський
– Вікова категорія вояків наших?
– До 30-и років – відсотків 10, більшість – 30-40 років, відтак – від 40-а до 60-и…
– Олегу, даруйте, але звернуся з болючим для Вас запитанням. Поранення. Пам’ятаєте той момент?
– Це було 22 серпня. Пам’ятаю (усміхається), бо маю відео (показує його). Хлопці знімали, коли надавали мені допомогу. Вже казав, зіткнулися з диверсійною групою. Ближній бій, лічені секунди… Фактично, нас розстріляли впритул. Наші відразу ж знешкодили ворога. А я… Ще трохи був при свідомості. Пам’ятаю, як відбило мені руку. Намагався її притягнути до себе, але… Тут (показує на ліве плече) суцільні переломи. Зараз плече тримає залізна пластина. Заліза, мабуть, на мені й у мені більше, ніж живого тіла. Ось така я залізна людина (прижартовує). Мабуть, через тоді больовий шок пам’ятаю лише окремі моменти. Дякую «доку» і побратимам, мене врятували. Бо, як казали, ознаків життя, здавалось, не було. Наголошу, якби не професійність і досвідченість лікаря, котрий, на диво, прощупав ледь-ледь відчутний пульс (як казали), мене вже не було би. «Док» – хірург, уже восьмий рік на контракті військової служби. Низький уклін йому за врятоване життя. Приблизно три-чотири кілометри під обстрілами несли мене на ношах побратими до зони висадки. Відтак, у шпиталі оперували: витягували з мене кулі, зшивали… А далі другий госпіталь. До тями прийшов аж у Дніпрі, мабуть, це було 24-го серпня. Лікування продовжив у Львові. Оперували мене вже остаточно аж у жовтні (через два місяці). До того потрібен був час, аби позаживали зашиті рани. Загалом «хапнув» сім куль з ворожої автоматної черги. Права нога повністю роздроблена. У кістки вставили штирі. Так з ними й житиму надалі (усміхається). Довелось мені й в кардіологічному відділені 10 днів відлежати, бо серце «дало збій». Мабуть, результат численних операцій. До речі, на бронежилеті жодної подряпини. А до 22-го серпня ми три тижні були під постійними обстрілами. Кожен, хто побував під ними, отримав певний ступінь контузії. Уявіть, три години воно не перестає падати десять-п’ятнадцять метрів від тебе…
– Як загалом на разі самопочування?
– Вдома добре. Хочу надвір, та ще не можу: не відчуваю ноги, рука болить, не дає руху. Загалом організм осилюється. Колишня фізпідготовка допомагає.
– Яка була перша думка, коли прийшли до тями?
– Живий! Відразу ж подумалося про сім’ю – доньку, дружину. Страшно було за них. До речі, в госпіталі лікарі приводили до мене «екскурсії». Всі дивувалися, бо з таким пораненням було не реально вижити: кулі пройшли півтора міліметра від артерії. Це просто Боже спасіння. Взагалі-то, якщо чесно, найперше подумав, що мене на «запчастини» привезли, не знав, де я є. Направду. Сьому кулю, що, ймовірно, прямувала в серце, взяв на себе мій телефон, від нього зрикошетило в руку.
– Чи є бажання стати знову в стрій, відновивши сили, повернутися до своїх хлопців?
– Фактично, нашої роти вже немає… Багато загинуло. Хто залишився живим, той лікується після поранення, контузії; хтось уже комісований. А хто ще в силі воювати, тих перевели в інші підрозділи. Хлопці провідують мене, телефонують. Життя не спиняється. А бажання, звісно ж, є. Якщо не буде змоги стати в стрій, то хоча би допомагати побратимам. В госпіталі багато лежало зі мною хлопців, хтось втратив руку, хтось ногу… До прикладу, один казав: «Я і однією рукою впораюся з кермом автівки, БК буду підвозити хлопцям». Знаю, що в мене такої можливості вже не буде. В десантно-штурмові війська, в спецпідрозділ дорога для мене закрита. Проте волонтерством, безумовно, займатимуся.
– Олегу, наші воїни, безумовно, рятують один одного, прикладають максимум зусиль, аби винести з поля бою поранених чи загиблих побратимів. А як з того боку?
– Та що з того боку?.. Ніхто тіла мертвих не забирає і не думає забирати. І за важко пораненими не лізуть під кулі. Найбільше (там, на лінії фронту) дратував, особливо влітку, сморід – трупний. Аж вивертало. Для них людини, як такої, не існує…
– Страшно таке усвідомлювати, не вкладається в голові… Олегу, всі знаємо, що лікування потребує надвеликих коштів. Як щодо грошового забезпечення?
– Зараз це, справді, дуже велика проблема. Щодо цього спілкуюся з хлопцями, які також на лікуванні. Так от, ніхто ще нічого не отримав: ні зарплати, ні «бойових», ні компенсації за поранення… Та й поїздки до лікарів у різні місця (міста) по медичні заключення, лкк дуже важко реалізувати в моєму то стані.
– Слів нема, окрім одного – бюрократія…
– Саме так. Допоки сам про себе не подбаєш, то на належну допомогу чекатимеш довго-предовго. І все-таки оптимізм не втрачається. Попереду реабілітація. Часто спілкуюся з хлопцями, які на передовій, цікавлюся новинами.
Наприкінці розмови переглядаємо фотографії… На кожному фото Олег, як завжди, усміхнений. Та й у часі нашого спілкування усмішка майже не сходила з його обличчя, хіба що у миті болючих спогадів – приховував хвилюючий щем…
з архіву Олега ПОСТОЛОВСЬКОГО
Любомир Габруський
Відео, фото… Ось на одному з них Олег із Міністром оборони України Олексієм Резніковим, який навідався до шпиталю, де проходив лікування наш герой. Того дня п. Резніков вручив воїну Олегові Постоловському дороговартісний наручний годинник Casio G-shockProtection.
Коли наша зустріч вже майже добігла до завершення, Олег якось навіть ніяково показав свій маруновий берет. О, це особлива відзнака воїна, визнання високої професійності військової служби, це – гордість десантника!
Ну що ж, бажаємо Олегові швидкого повного одужання, міцного здоров’я і – ПЕРЕМОГИ нам усім! Дякуємо за службу, воїне-захиснику!
