Головна Новини Фронт Зеновія – Боже слово: історія переселенців з Тернополя

Фронт Зеновія – Боже слово: історія переселенців з Тернополя

Зеновій Літинський – 17-річний тернополянин. Він от-от отримає атестат про середню освіту. Але, замість того, щоб готувати випускний вальс та втілювати свою мрію стати священником, він допомагає лекторським служінням у костелі в Польщі, виголошує літургійне читання українською мовою. Зараз фронт Зеновія – Боже слово.
Церква у війні продовжує робити свою справу – є духовним осередком для тих, хто потребує підтримки, турбується, приймає, служить. Сьогодні наша історія саме про це.
Зеновій розповідає історію Віталіни та Оксани, з якими познайомився вже у Польщі. Жінки, дбаючи першочергово за безпеку дітей, психологічно втомлені постійними сигналами повітряної тривоги, покинули рідне містечко Снятин, що на Івано-Франківщині та емігрували до Польщі.
«Українкам надали допомогу та підтримку сестри-монахині із чернечого згромадження Св. Вінкентія де Поля, яке діє в латинському обряді у Снятині. Вже після першого тижня війни монахині організували виїзд до Польщі першої групи українців: два мікроавтобуси та колону автомобілів, у яких їхали матері дітьми. Біженців везли до українського кордону на піший перехід «Шегині-Медика». І навіть там, де вже панували панічні настрої та було велике згромадження людей, сестри змогли організовано провести свою групу на територію Польщі.


Після перетину кордону українців зустріла провінційна настоятелька сестер із Кракова. Тоді група, яка налічувала 40 осіб (у тому числі Віталіна, Оксана та четверо дітей: Лук‘ян, Вікторія, Любомир та Соломійка), на автомобілях та мікроавтобусах вирушили до різних польських міст. Там у монастирях та приватних оселях волонтерів перед ними відкрили свої домівки та серця небайдужі люди. Значна частина групи поїхала на Північ Польщі, а інші були спрямовані до головного монашого дому сестер у Кракові, куди й потрапили Оксана та Віталіна з дітьми. За переселенцями приїжджали миряни-волонтери із міжконфесійної харизматичної спільноти християн «Галилея». Власне вони відвезли наших вимушених переселенців з України до родин, які готові були їх прийняти.
Упродовж трьох днів люди жили у селищі Radziechowy-Wieprz. А потім, завдяки волонтерській опіці, були переселені в окреме житло, для більшого психологічного комфорту. Таким житлом стала парафіяльна плебанія поруч із римо-католицьким костелом Архистратига Михаїла у селищі Liesnej біля міста Живець».
Нагадуємо, що Варшава, Краків, інші великі міста Польщі, прийняли уже величезну кількість українців. Тому переселені люди намагаються потрапити у менші містечка та села. Тут все ще є можливість знайти хороше житло і роботу. Проте навіть у малому приміському селі, де поселились героїні нашої історії, уже мешкає близько двохсот українців.
Церква докладає чимало зусиль для покращення комунікації та кращої інтеграції переселенців в соціум. Парафіяльний дім, виділений для проживання українських матерів з дітьми, є добре підготовленим. Тут зроблено ремонт до їх приїзду. Священники, зокрема, отець Петро Садкевич (Ks.Piotr Sadkevich), та волонтери забезпечують людей усім необхідним: від продуктів, засобів гігієни та іграшок для маленьких дітей – до допомоги із влаштуванням у школи, дитсадки, оформленням документів про перебування закордоном і навіть організації дозвілля. Наприклад, відпочинок в аквапарку. Відчувається справді щира опіка, яку надала українцям у цих складних обставинах церква та весь польський народ, із яким у нас, бували непрості моменти в історії. Та, власне, через силу віри й моральні переконання поляки зуміли підставити надійне плече допомоги нам як своїм сусідам».
Роль церкви у житті суспільства важлива завжди, а у часі війни – особливо. Свідомий християнин це усвідомлює. Коли кожна людина великого українського народу відчуває загрозу зі сторони росії, загострюються потреби не лише фізичні, а й духовні. Саме духовне життя допомагає плекати надію на краще, вільне майбутнє. Саме віра є тим рятівним колом, яке допомагає вижити та зберегти свідомість. Як писав у поемі «У храмі святого Юра» Богдан Лепкий:
«Воскресне, встане Україна!
Тільки не тратьте, браття, віри.
Тільки не будьте маловіри,
Тільки не будьте, як бур’ян…».
(примітка: згадана поема – про окупацію російськими військами Львова у 1914 році та арешт Андрея Шептицького. Час минає, а ворог той самий, як і його методи).
У спілкуванні з Богом можна знайти не тільки мир для душі, а й почути мудрі поради. Саме тому, – каже Зеновій, – на парафії, де нині живуть українці, багато молитов і богослужінь присвячують такій болючій темі. Відправляють Євхаристійні адорації, молебні-суплікації, хресні дороги. А проповіді під час Святої Меси не відбуваються без згадки про жахіття війни, про страшні смерті, які вона несе. Організовують різні молитви за мир в Україні, за перемоги нашої держави, навернення росії, поручили Україну під материнську опіку Пресвятої Богородиці.
Під час недільних та урочистих Святих Мес тернополянин Зеновій Літинський виголошує літургійне читання українською мовою. А його сестра – Марія Літинська – супроводжує богослужіння українськими побожними піснями.
«Особливу атмосферу мають спільні зустрічі українців, які знайшли на час війни прихисток у Польщі. Їх проводять у церковних приміщеннях за чашкою кави, чаю з солодощами або ж за повноцінною трапезою. За розмовами гуртуються люди з усіх регіонів України. Бо нині нема у світі українця, якого б не зачепила війна. Спільний виконання гімну та тепле спілкування, обговорення пережитого, співчуття порозуміння і рідна мова – це теж ті базові речі, які допомагають не зламатись, а вистояти у цій війні мужньо та з вірою, що все буде – Україна!».
Нехай молитви будуть почуті Богом. Нехай кожна добра справа знайде своє продовження і наблизить мир на нашій землі. Нехай дороги, які водять зараз багатьох українців світами, якнайшвидше повернуть їх до безпечного додому.

Розмовляла Галина Заболотна