У творчому архіві художника Євгена Удіна близько п’ятисот робіт, присвячених Тернополю

Щороку у Тернополі на “Алеї Зірок” запалюються нові «зірки» – квітки терену, на яких, поміж вилитих із бронзи пелюсток терену, написані імена видатних особистостей, – людей, які залишили свій особливий слід в історії нашого міста. Цьогоріч на одній із них буде викарбуване прізвище художників Євгена та Тамари Удіних. Це унікальне творче подружжя ще з 1960-тих років малювало, плекало, відображало, збирало та вибудовувало як мистецьке середовище Тернополя, так і саме місто.

Тамара Удіна – художниця, мистецтвознавець, науковець, історик, викладач. Саме вона однією з перших почала відкривати світові ім’я видатного скульптора Іоана-Георга Пінзеля, ще зі студентських років досліджуючи його творчість. Автор багатьох мистецтвознавчих праць: монографій, книг, статей. Виховала цілу когорту студентів, яким викладала мистецтвознавство та естетику, долучилась до створення у Тернополі обласної організації Спілки художників. Залишила свій слід в історії і як художниця, працюючи в графіці, акварелі, пастелі, живопису. В 2013 році Тамари Удіної не стало, але її ім’я досі відоме в мистецьких колах.

Євген Удін – заслужений художник України, графік, один із співзасновників обласної організації спілки художників України. Незважаючи на свій досить поважний вік, зараз активно працює над впорядкуванням власних робіт, готуючись до нових виставок, очолює громадську організацію «Євген Удін і компанія».

Митець стверджує, що Тернопіль – це його велика любов, адже присвятив нашому місту вже майже шістдесят років свого життя. Переїхав сюди у 1961 році за покликом серця, одружившись із тернополянкою Тамарою Осьмаковою (Удіною), а вийшло так, що ці почуття розділив із нашим містом.

– Приїжджаю в Тернопіль і бачу його, Тернопіль, – світлим, чистим, порівнюючи з Чернівцями, де тоді жив і, до речі, дуже любив це місто. Однак чого лише вартує порівняти каламутний бурхливий Прут, який тече в Чернівцях, постійно загрожуючи паводками та підтопленнями, і красиве тернопільське озеро, – розповідає Євген Тимофійович. – Та й усе місто тоді було надзвичайно чистим, охайним, прибраним… Пам’ятаю, сквер посередині вулиці Руської, з лавочками, клумбами, який тягнувся від обеліска, що колись знаходився неподалік Надставної церкви, аж до іншої церкви – Різдва Христового. Пригадую, як пенсіонери з довколишніх будинків виходили туди, вмощувались на лавочках, спиною до своїх вікон, кожен зі свого боку, і перегукувались через сквер: «Добрий день! Як настрій? Як самопочуття?!»…

До речі, за кілька років, уже мешкаючи в Тернополі, саме Удін разом із тодішнім головним архітектором міста Едуардом Гронським розробили проєкт реконструкції вулиці Руської, за яким проїзну частину розширили, а сквер забрали. Але це вже дещо інша історія.

– Спочатку, відтоді, коли під час вступних іспитів до Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва я познайомився з Тамарою, приїздив сюди до неї в гості, – згадує Євген Удін. – Часто бував у редакції газети «Вільне життя» і врешті влаштувався там позаштатним художником. Моїми «хресними батьками», можна сказати, стали редактор видання Микола Костенко та його заступник Борис Мінц. А ще я подружився з художником газети Миколою Пишним. Він займався власне випуском номерів, ретушшю, а я робив до них графічні композиції. Зрозуміло, що всі вони мали бути пов’язані з Тернополем. От, скажімо, замовляє мені Борис Мінц малюнок до Дня будівельника на першу сторінку. Я малюю баштовий кран, на ньому дівчину, яка махає рукою з висоти пташиного польоту, а внизу – театр, площа, будинки довкола. І от, працюю над цією композицію цілу ніч – кран з дівчиною розміщую з лівого боку вздовж аркуша, будинки – внизу. А за цей час з ТАРСу, з Москви, в редакцію надходять свіжі матеріали, які обов’язково мають бути на першій сторінці. Приношу зранку свою роботу, показую, а Мінц мені на це: «Що ти таке намалював, місця для цього вже не вистачає, треба переробити!». От я сідаю в кабінеті Пишного і цим займаюся, – перекроюю, компелюю, аби горизонтальна смуга малюнка стала вертикальною, і навпаки… В результаті вони з мене зробили такого аса в поліграфії, що міг будь-які малюнки переробити.

Коли Євген та Тамара одружилися, художник вже встиг тут настільки, за його словами, «пустити мистецькі корені», що наше місто стало для нього, наче рідним. Більше того, Тернопіль виявився для Удіна одночасно і полотном, на тлі якого якнайповніше міг проявити усі свої таланти художника, і власне джерелом для натхнення.

– У шістдесятих роках Тернопіль розбудовувався, і я для «Вільного життя» робив замальовки з будівельних майданчиків. Спочатку хотів малювати кожен новобуд, але будинки зводили настільки швидко, що не встигав це робити. Бувало, малюю, аж поки не стемніє, тоді доводиться йти додому, сподіваючись, – завтра-післязавтра закінчу. Але поки два-три дні бігаю в інших справах, приходжу на той об’єкт знову, а дім уже готовий, і треба робити новий малюнок!

В ті часи, й справді, Тернопіль дуже швидко ріс: старе знищувалося, нове будувалося. Так було, скажімо, на вулиці Танцорова, де мені ще вдалося «спіймати» і зобразити старі польські будиночки, але їх миттєво замінили малюнки з перспективою широкої, зовсім не схожої на стару, вулиці. Так сталося і на вулицях Дружби, Миру, – там були людські городи, соняшники, кукурудза росла. А тоді стали їх забудовувати. От я і поспішав все це намалювати.

А Тернопільське озеро – взагалі окрема історія. Мало хто вже пам’ятає міський пляж під Старим замком і набережну, де були причали для човнів. Все це так і просилося на папір. Тому, бувало, солідні тернопільські дами о шостій ранку виходили на пляж засмагати, а я до озера – з етюдником – малювати.  

Таким чином, дуже швидко і назавжди Євген Удін полюбив Тернопіль, адже тут жила його Тамара, була цікава робота – «Вільне життя», а тоді до газети ще й обласна філармонія додалася.

– Так усе в мене закрутилося-завертілося, – посміхається художник, згадуючи, як, працюючи у філармонії, випускав афіші ансамблю танцю «Надзбручанка». – От колектив їде з гастролями чи концертом, а я – малюю їм рекламу.

У 1964-65 роках Удін був депутатом міської ради. Саме тоді в складі делегації від Тернополя його разом з архітектором Едуардом Гронським відправили у відрядження до Прибалтики. Тернополян гостинно і щедро приймали Вільнюс, Таллін… А коли повернулися, їх, за словами Євгена Тимофійовича, буквально замкнули в мерії і сказали: «Не випустимо звідси, поки не представите свої пропозиції з реконструкції міста».

– Саме тоді ми й придумали розширити проїзну частину вулиці Руської, забравши той сквер посередині. Потім, що ми зробили, так це перенесли танцювальний майданчик у парку Шевченка на острівець «Чайка». Все було дуже просто: забрали звідти пивні кіоски, почистили довкола зарості бузку, збудували «ракушку»-мушлю для оркестру. І перші танці, що відбулися там, пройшли прекрасно: кущів немає, перед місточком на острівець чергують лише один міліціонер та «білетерша» з квитками. Отже, все культурно: місточок перейшов, і ти вже танцюєш. А довкола озера – лавочки, на яких сидять тернополяни і спостерігають, як молодь відпочиває.

Це була друга наша така своєрідна «революція» у Тернополі. А в третій – ми замінили всі вікна у центральних магазинах – на Театральній площі, вулиці Сагайдачного – на великі скляні вітрини. Аналогічні якраз і побачили вперше в Прибалтиці. Я на ці величезні вікна випускав плакати, якими їх практично повністю завішували. Мій улюблений і досі, – до Свята квітів. На ньому була зображена тодішня найвідоміша красуня – французька кіноактриса Марина Владі: з великої її фотографії я взяв пів обличчя, а іншу половинку – замінив квіткою-ромашкою, пелюстки якої складалися з райдуги. Написано було «Свято квітів» і ще – малюнок – панорама Тернополя. Все у мене тоді було пов’язано з Тернополем!

Ще одну важливу ідею вдалося Євгенові Удіну втілити у нашому місті. Правда, для цього довелося витратити багато зусиль і ще більше часу.

– Ще як тільки приїхав у Тернопіль, пішов у художні майстерні, де познайомився з місцевими художниками, – розповідає митець. – На темі творчості ми об’єдналися, ходили разом на етюди. І ще тоді я загорівся ідеєю заснувати у Тернополі обласну спілку художників. Такий досвід уже мав, бо в Чернівцях був членом правління місцевої спілки. Там було багато художників-графіків, а оскільки і я графік, долучився до їхнього прийому до спілки – діловодство, оформлення документів. Я цим займався, оскільки був молодим, і все це на мене звалили, – пройшов таке своєрідне стажування у Чернівцях. А коли почав займатися створенням спілки в Тернополі, то Тамару підключив до цього процесу. І вона всім нашим тринадцяти молодим художникам, які вступали до спілки, – а саме така кількість людей тоді офіційно, як мінімум, вимагалася, – допомагала оформляти папери. І вийшло, що в особових справах наших спілчан усі документи були заповнені її почерком, адже хто хотів витрачати час на написання автобіографій чи заяв! Мене із цим Тамара дуже виручала. Чесно кажучи, створити в Тернополі обласну спілку художників було моєю кришталевою мрією. І двадцять років пішло на те, щоб вона здійснилася.

Установчий з’їзд Тернопільської обласної організації Національної Спілки художників України відбувся 23 грудня 1983 року. Головою було обрано Євгена Удіна, який очолював її до 1992 року. До речі, саме Удін «вибив» для спілки і приміщення під картинну галерею на вулиці Сагайдачного, – у ті роки це був магазин тканин. І ця мистецька локація, де проходять виставки та різні творчі заходи тернопільських художників, актуальна в нашому місті і досі.

А виставка робіт Євгена Удіна, присвячена 480-річному ювілею Тернополя «Крізь роки, крізь століття, Тернополе, живи», зараз діє в читальному залі обласної універсальної наукової бібліотеки.

– До ювілею міста хочу зробити свою виставку в декілька етапів. Перший із них, до якого увійшли роботи, де зображений Тернопіль в 1960-х роках, експонується вже зараз. На них – і Церква Різдва Христового, біля якої ще можна побачити кам’яний мур довкола, і початок скверу, що пролягав у центрі вулиці Руської, і готель «Тернопіль» та набережна з вишкою для стрибків у воду та станцією човнів, і Надставна церква, і спуск із мосту, що веде біля політехнічного на вулицю Руську, і парк Шевченка, і озеро в момент, коли земснаряд його чистить, і новобудови «Дружби». Наступний етап виставки буде присвячений Тернополю 1970-х років, потім 80-90-их і так далі, аж до тепер. Отже, планую зробити п’ять таких змін. У кожній із них буде 20-25 робіт.

Загалом, у творчому архіві Євгена Удіна робіт, присвячених Тернополю, є близько п’ятисот, – від начерків до живопису.

– Я художник-графік, а графіка – це колосальні можливості. Починаючи від малюнків олівцем і завершуючи друкованими матеріалами – літографія, офорт, акварель, монотипія. Це дуже багато технік та варіацій: і туш-перо, і олівець, і змішана техніка. Таких станкових робіт, яких я відібрав для проекту «Крізь роки, крізь століття, Тернополе, живи», – оформлених у паспарту, в однакові рами зі склом, буде понад двісті.

Отож, виставка стане своєрідним подарунком Тернополю від художника на честь Дня міста. Але це буде не один такий мистецький сюрприз нам усім від Євгена Удіна. Свого часу він уже прославив 450-річний ювілей міста, зробивши пам’ятну медаль-літографію. Там Тернопіль та його будівлі зображено в двох іпостасях – 1540 року та 1990 року. А зараз, до 480-річчя, задумка була дещо іншою.

– Тут я символікою відобразив чисто знаковою, показавши старий герб міста і новий. Буде окремо пам’ятна медаль, і окремо ювілейна. Але в обох втілена одна ідея: на одній стороні 1540 рік – Магдебургське право і герб тих часів, а з іншого боку – теперішній герб.

Говорячи про Тернопіль сучасний, Євген Удін стверджує, що йому він теж дуже подобається. І насамперед, тим, що місто не стоїть на місці, розбудовується, стає більш ошатним, відповідаючи існуючому статусу «файне». Щодо появи на «Алеї Зірок» імен Євгена та Тамари Удіних теж відгукується надзвичайно позитивно.

– Це визнання, це знак поваги для мене особисто і для Тамари, – говорить художник.